Якби протягом останніх двох з половиною років Віктор Ющенко витратив би бодай малу частину свого президентського реченця не на глечики та вишиванки, а на реалізацію свого висміяного нині гасла „Бандити сидітимуть у тюрмах!”, то дискусії нині точилися б зовсім інші.
Поклавши руки, „які не крали”, на серце, легко визнати – проблема не в „Порі” і не в можливому виключенні її єдиного прохідного кандидата зі списку блоку „Наша Україна – Народна самооборона”.
Річ у тім, що виборча кампанія, яка розпочалася в 2004-му, триває й нині. Партії – „гілки влади” – ефектно борються не з корупцією та бідністю, а між собою. Ворогам глави держави здалося доречним і ефективним „опустити” Віктора Ющенка, неформального опікуна НУ-НС, саме у такий спосіб. Зняття з перегонів кількох „пористів” – це насправді отруйний дротик у самого Президента. У де-факто очолюваний ним блок. У надії частини колишніх „помаранчевих” на те, що об’єднані сили Майдану здобудуть гідне місце у наступному парламенті.
Блакитно-рожеві опоненти Ющенка задіяли відразу три потужні види зброї: Мінюст, МВС, ЦВК. Юстиція надала лже-„Порі” право на участь у виборах. Міліція стоїчно не реагує на повідомлення про злочин – про те, що дві різні печатки „Пори” стоять на документах різних суб’єктів виборчого процесу. ЦВК ще до рішення суду виносить відверто блюзнірське рішення. У всіх на вустах прізвища Лавриновича, Цушка, Лукаш, Охендовського…
Говорити, що оте дійство незаконне, маю право. Будучи членом Центральної ради „Пори”, я не отримував запрошення на з’їзд, який нібито затверджував партійний список і на попереднє зібрання ради партії. Самопроголошений вождь і перший номер зареєстрованого ЦВК списку Ярослав Годунок казав колезі-журналісту, що насправді я покинув партію... Дивно, чому я сам про це дізнаюся з інтернету. Виявилося, що принаймні дві третини членів керівного органу „Пори” і гадки не мали, що авантюрист Годунок організовує збори, де ухвалюється рішення про самостійну участь у виборах. Коли я це писав, на сайті ЦВК ще не було списку кандидатів від цієї чужої „Пори”. Дістав його. Хотілося вигукнути: хто ці люди? Що ж – веселі, брате, часи настали…
До цих виборів „Пора” підійшла ослабленою внутрішньою кризою. Поразка на минулих виборах до Верховної Ради у компанії з ПРП і Віталієм Кличком призвела до кількамісячної колотнечі. Частина претензій, які висувалися на адресу лідера партії Влада Каськіва, були справедливими. Частина – відвертою маячнею. У ситуацію втрутилися зовнішні сили.
Пікантність ситуації – в тому, що тоді інспіратором внутрішньопартійної кризи були діячі руху „Народна самооборона”. Кільком лідерам „Пори” пообіцяли прохідні місця у своєму списку. Але коли настав час голосувати за цей список, зі звинуваченнями вискочив, наче чортик з табакерки, той самий пан Годунок. Відтак чільних „пористів” брутально кинули. І, до слова, ні Юрій Луценко, ні Давид Жванія й слова не сказали, щоб відстояти молодих політиків.
Питання, врешті-решт, не у віці. Передусім ми прагнули привнести у владу трохи свіжого повітря, здорового глузду і дещицю романтизму. Бо старі – і за віком, і ментально – політики додають до своїх команд, списків ритуальних представників молоді лише, щоб продемонструвати частині електорату свіжі обличчя.
„Пора” була шансом для покоління „революції на граніті”. Звичайно, йшлося не про фізичне проникнення у велику політику. Приміром, Слава Кириленко та Андрій Шевченко – у „вищій лізі”, але чи вони впливають на зміну правил гри? Наразі можна сказати, що ця мрія не витримала перевірки реальністю. Відповідальність слід розділити між „нами” і „ними”.
Одного дня історичної осені 2004-го мені пощастило бачити, як група молодих людей під жовтими прапорами Громадянської кампанії „Пора” зупиняла рух автотранспорту на Хрещатику в районі вулиці Прорізної. Вони взялися попід руки і тихою, впевненою ходою змусили кількарядний потік машин спочатку звузитися до тоненького струмка, а потім і зупинитися. Так починався Майдан. А з ним і надії на нову якість українського життя.
Цей матеріал опублікований в тижневику Новинар № 03 від 3 вересня 2007 року