«Історичний календар Кіровоградщини на 2008 рік», впорядкований і виданий відомим в області краєзнавцем, лауреатом кількох обласних премій Володимиром Боськом, повідомляє, що наприкінці травня — ювілейна дата одного з фундаторів Української Автокефальної православної церкви, митрополита Харківського та всієї України Івана Павловського. Очевидно, ці рядки так і залишилися б для мене сухою історичною довідкою, якби не знайомство із племінником митрополита, вже літнім чоловіком, але надзвичайно жвавим, цікавим і небайдужим співрозмовником Василем Трохимовичем Колісником.

Мешканець Кіровограда, він народився й виріс у селі Соснівці (колись Чигиринського повіту Київської губернії, а нині — Олександрівського району Кіровоградської області), де здавна жила і велика родина Павловських. Його мати — двоюрідна сестра митрополита. Неодноразово згадувала, як Іван приїздив у село, як любив збирати навколо себе односельців та родичів і як гарно розповідав про церкву, про віру, про Україну, про історію… Бачив Івана Даниловича під час одного з останніх його приїздів у село — в 1934 році — і малий Василько, який саме тоді пішов до першого класу.

Пізніше Василь Колісник дізнався, що його близький родич — непересічна особистість, діяч значного масштабу, але… ворог народу і радянської влади. Його тодішні спроби розпитати більше про митрополита Павловського наштовхувалися на мовчанку чи холодні відмовки або й на відвертий страх родичів. Тож не дивно, що й у часи незалежної України підходив Василь Трохимович до цієї теми боязко і обережно. Колишній військовий, він не мав навиків краєзнавчої роботи. І все ж переважно завдяки розлогим спогадам молодшої сестри митрополита Федосі, яка померла 2001-го у віці 96 років (в останні роки перед смертю вже не приховувала ні своїх думок, ні згадок), Василю Трохимовичу вдалося зібрати чимало матеріалів про митрополита Івана Павловського.

Дідусь — поводир до світу духовності

Поширені стереотипи про нестерпне життя українського селянства до революції, очевидно, стосуються тільки невеликого прошарку люмпенів. Ті ж, хто мав бодай невеликі земельні наділи або займався ремісництвом, не були, звісно, багатіями, але жили більш-менш заможно.

Село Соснівка, за спогадами односельців, у ті роки потопало в садах. «Поміж розлогих яблунь, вишень, груш, — пише у своєму життєписі митрополита Василь Колісник, — виднілися біленькі хатки. В центрі села з-за сріблястих осокорів голубів стінами і золотився банями храм. Трохи далі на схід, на високій горі, повільно махали крилами шість вітряних млинів. За горою височіли степові могили, рябіли смугами і квадратами поля, далеко, аж до Чорного лісу».

Тут, у Соснівці, 1893 року в побожній селянській родині народився Іванко — майбутній митрополит української церкви. Його батько, Данило Андрійович, — хлібороб, із колишніх реєстрових козаків, мав шість десятин землі. На ньому, власне, й трималося все господарство, з якого жила родина. Мати — Параска, донька священика Їхнякевича із сусіднього села Матвіївки, була освіченою на той час людиною: трохи володіла польською і німецькою мовами, співала в церковному хорі, грала на фортепіано, багато читала, зокрема й дітям (а їх, крім Івана, було ще четверо) вголос. Часто бував Іванко і в свого дідуся в Матвіївці. Дідусь правив у храмі службу Божу, а онук прислужував — подавав кадило, євангеліє, псалтир, запалював свічки. Із дідусем вони їздили у храми Чигирина, Медведівки, Суботова. Неодноразово бували в Холодному Яру.

Початкову освіту Іванко здобув у Соснівській церковно-приходській школі. Але, крім того, він постійно читав: удома було багато різного чтива — і духовного, і світського. Коли Іванко підріс, дідусь Їхнякевич потурбувався про його дальше духовне виховання. На той час це було не так і просто, адже побутувала думка, що діти з хліборобських родин не здатні до церковної служби. Та Іван Павловський закінчив Уманську духовну бурсу з відзнакою і успішно вступив до Київської духовної семінарії, де, крім основних предметів, спеціалізувався на вивченні іноземних мов. Знав їх п’ять: польську, німецьку, французьку, англійську і латинь, зрозуміло — й російську.

Вперше сан священика він отримав у 1915 році разом із приходом у відомому селі Лебедин Чигиринського повіту. Тут він зблизився зі священиками Микитою Кохном та Іваном Кульчицьким, які допомагали відкривати нові й нові українські парафії в навколишніх селах, а потім і в місті Зінов’євську (певний час так називався нинішній Кіровоград). У 1922 році в Софії Київській митрополит Василь Липківський висвятив отця Івана на єпископа Черкасько-Чигиринської округи.

«Ми мусимо стерпіти це випробування…»

Невдовзі Павловського обрали керуючим єпископом Чернігівщини. А наприкінці 1926 року, коли ДПУ арештувало архіпастиря Харківщини, Харківський окружний собор обрав на його місце нашого земляка. Він умів чудово володіти аудиторією. Його проповіді легко завойовували серця і мирян, і духовенства. Іван Данилович редагував журнал УАПЦ «Церква й життя», писав праці з історії Української Православної Церкви (усе потім було конфісковане НКВС).

У грудні 1930 року в Харкові відбувся надзвичайний Собор УАПЦ, який уже пильно контролювало ДПУ. Церква була фактично взята в облогу, але ще не розкладена зсередини і не знищена фізично: мала 300 парафій та десять єпископів. Саме той Собор і обрав митрополитом Харківським та всієї України Івана Павловського.

Про тодішнє становище митрополита свідчить такий промовистий факт: живучи з родиною при храмах (спочатку при Свято-Миколаївському соборі, а після його зруйнування — при храмі Івана Предтечі), отець Іван відробляв трудову повинність на будівництві Харківського тракторного заводу.

Коли столицю України перенесли до Києва, мусив переїхати туди і митрополит. Умови діяльності там були ще нестерпніші, ніж у Харкові. Влада фактично ізолювала його від парафій, взявши підписку про невиїзд, а на кафедральну парафію наклала непосильний податок — п’ять тисяч карбованців. Митрополит жив у нужденних умовах у прибудові до Успенського собору на Подолі. У той страшний час, коли в Україні лютував голод, закривалися храми, нищились ікони, заарештовували священиків, митрополит Іван Павловський підносить урочистість богослужінь в Успенському соборі, запро­ваджує під час літургій лаврські співи. Незабаром влада закрила Успенський собор, ніби для реконструкції.

Останні свої дні парафія митрополичої кафедри УАПЦ доживала при храмі святого Миколая Притиски, що на Подолі. Але в червні 1935-го влада забрала і цей храм, перетворивши його на складське приміщення. Митрополита неодноразово арештовували і відпускали. Йому заборонили проводити богослужіння, під час допитів залякували, вимагали відректися від віри й сану, перейти на службу до більшовиків. Сам Якір нібито обіцяв Павловському у разі згоди взяти його до себе помічником. Та Іван Данилович відповідав відмовою.

Тоді НКВС наказав йому покинути Україну. Попрощавшись із батьками та рідними у Соснівці, він виїхав невідомо куди. Майже півроку рідні не мали жодної звістки про нього. А в грудні, як розповідала вже в 90-х роках сестра митрополита Федося, листоноша приніс коротеньку записочку: «Дорогі мої і рідненькі, сповіщаю, що я від вас дуже далеко. З України нас тут тридцять сім. Кожної ночі виводять когось без повернення. Важко надіятись, що в цьому житті ми ще колись побачимось. Не журіться. Ми мусимо стерпіти це випробування. Благайте, мої любі, моліте милосердного Господа Бога, щоб став і заступився за нас, за наше діло Христове, на оборону й життя нашої церкви. Ваш Іван».

І лише у 1998 році племінник митрополита Василь Колісник отримав повідомлення від Служби безпеки Росії, що Івана Павловського у травні 1936 було арештовано в Білгородській області, а в серпні трійка НКВС винесла вирок: розстріляти. Вирок виконано, але де могила митрополита — невідомо.

Дзвін

Кілька років тому до Кіровограда (у гості й до Василя Колісника, з яким перед тим листувався) завітав громадянин США, українець із походження Віталій Кохно, син священика Микити Кохна, доброго товариша й однодумця Івана Павловського. Коли найбільший храм Кіровограда належав до УАПЦ (1927—1930 роки), Микита Кохно правив тут, а Віталій, тоді малий хлопчик, теж крутився біля храму. Пізніше, вже виїхавши за кордон, він став інженером-будівельником. Багато років пропрацював за спеціальністю, а коли вийшов на пенсію, всю свою енергію став віддавати розбудові української церкви. Пан Віталій розповів вражаючу історію, яка навіки закарбувалася в його пам’яті.

Коли у 1930 році більшовики прийшли закривати храм, вони чомусь почали зі знімання дзвонів. Один із них — найбільший — усе не хотів проходити у пройму, через яку його намагалися скинути. Найголовніший комісар, який керував «операцією», поліз нагору, кричав, лаявся, та щойно він спустився вниз, дзвін піддався, посунувся і впав на крикливого комісара. Величезна маса відрубала голову, ноги й руки, залишивши під склепінням дзвону тулуб людини. Це видовище так вразило присутніх, що й невіруючі повірили в Господню кару. Більшовики облишили храм, передавши його тодішнім обновленцям (нині це — кафедральний собор Української Православної Церкви Московського патріархату). Очевидно, завдяки цій страшній події Грецький собор Кіровограда — чи не єдиний храм у всій окрузі, де за часів Радянської влади не переривалися богослужіння.

Вже пізніше, у 1937 році, багатьох священиків цього храму репресовували й розстрілювали. Та якби з погляду цих історій глянути на те питання, що нині безперервно дискутується — про єдність Української церкви, — то все було б і ясніше, і зрозуміліше.