Володимир Огризко: «Дипломат — це людина, яка відстоює і не здає національні інтереси»
Автор: Тетяна СИЛІНА
Мабуть, уперше «Дзеркало тижня» порушило свою традицію і наступного дня після призначення нового міністра закордонних справ узяло інтерв’ю не в нового глави МЗС, а в того, хто ним не став.
На жаль, у цій країні політиків, дипломатів і чиновників, для яких переконання важливіше за кар’єрний злет, можна перелічити на пальцях однієї руки. Хтось із колег потайки заздрить їхній внутрішній свободі та мужності, когось вони дратують своєю принциповістю і негнучкістю хребта, а хтось узагалі вважає їх дивними чи навіть нерозумними. Тому що через свої «безглузді принципи» вони наживають впливових ворогів, жертвують кар’єрою, не стають міністрами, а часом буквально згоряють і опиняються в комі на лікарняному ліжку...
Ну, скажіть, що заважало Володимирові Огризку кілька разів відповісти коаліціянтам російською чи заявити, що він цілком поділяє погляди прем’єрміністра Януковича стосовно плідного співробітництва з НАТО та вирішення питання про вступ до альянсу на всенародному референдумі? Трішки схилити голову, трішки змінити інтонацію та акценти — і стати міністром. Проте, напевно, для цієї людини це означало зрадити себе. Хоча для декого ці слова й видаватимуться пишномовною нісенітницею.
Багато хто вважає його стриманим, сухим і жорстким. Та хто знає, що приховувалося за незмінною спокійною усмішкою, що відчував шанований дипломат високого рангу, який тричі піднімався на парламентську трибуну, щоб пройти через явне знущання і хамство «антикризовиків»? Або що відчували його діти, які глибоко шанують свого батька, коли чули, як регіонал Сухий (певне, забувши оглянутися навколо у власній фракції) називає його «дебілом» за те, що він розмовляє рідною українською, державною мовою своєї країни? Про що думав дипломат із майже тридцятирічним стажем, який пройшов кар’єрними сходами від аташе до першого заступника міністра, коли коаліціянти, котрі вимагали ще «більш професіонального» професіонала, в єдиному пориві радісно проголосували за людину, котра жодного дня не була на дипслужбі?
Можливо, за нинішніх умов Володимир Огризко був би і не таким вже оптимальним міністром, можливо, його методи, його дипломатичний інструментарій не найтонкіші та філігранні, проте в нього є принципи, є позиція і велика мужність їх відстоювати. Саме тому ми й визнали за необхідне віддати данину поваги володареві такого раритетного для цієї країни набору якостей.
— Володимире Станіславовичу, це так незвично для нашого політикуму, це така розкіш — мати власну позицію та переконання. Що надавало вам сили відстоювати їх весь цей час?
— Річ у тім, що вони в мене просто є. І з’явилися не сьогодні, вони в мене давно — всерйоз і надовго. Я вважаю, що в нас справді має бути держава і має бути політикум, який цю державу захищає. У мене немає заводів і пароплавів та інших подібних речей, які для когось іншого надзвичайно важливі. У мене є ідеали, за які я хочу й буду боротися. От і все. Усе дуже просто.
— Ваші опоненти часто кажуть, що ви — не дипломат. У тому сенсі, що ви надто прямолінійні, завжди займаєте надто жорстку і недостатньо гнучку позицію, що міністром має бути людина, більш схильна до компромісів, яка вміє домовлятися. Що ви можете на це відповісти?
— Я згодний із думкою, що дипломат — це людина, спроможна на компроміси. Проте водночас дипломат — це людина, яка відстоює і не здає національні інтереси. Якщо вважати дипломатією здавання національних інтересів, то вона, напевно, погана. У моєму розумінні існує межа компромісу, і, якщо цю межу переступають, то це вже не дипломатія, а відхід від національних інтересів.
Існують різні форми ведення дипломатичних переговорів і різні методи впливу на позицію партнерів. Дипломат — це той, хто вчасно застосовує саме ті форми й методи, які на даний момент будуть найефективнішими. За багато років дипломатичної роботи мені доводилося брати участь у дуже великій кількості переговорів. Думаю, саме вміння знайти баланс між досить жорсткою позицією та компромісною — й є те саме, що називається дипломатичним даром. І коли комусь здається, ніби в мені більше жорсткості, ніж гнучкості, то це викликано, можливо, тим, що не всі знають деталі того, що відбувається, і окремі публічні заяви сприймають як жорсткість або ставляться до подій з упередженням.
— Днями Борис Тарасюк у телевізійному інтерв’ю розповів: ви довго й рішуче заперечували, щоб вашу кандидатуру запропонували на пост міністра закордонних справ, і тільки президентові вдалося вас умовити. Чому ви відмовлялися та які аргументи змінили ваше рішення?
— Мене стримувало загальнополітичне тло, ситуація, яка утворилася в країні. А також сумніви, що я зможу проводити ту лінію, яка мені найбільш близька. Я люблю працювати, а не створювати ілюзію роботи. Я люблю планувати свою роботу й мати наприкінці результат. Мене цікавить саме результат, а не процес. Це й було головною причиною, через яку я не бачив для себе перспективи за нинішніх політичних умов претендувати на цю посаду. Та після розмови з президентом я справді змінив свою позицію і вирішив, що, напевно, потрібно піти на окремі кроки, які, можливо, допоможуть у цій ситуації утримувати певну лінію.
— А після всього, через що вам довелося пройти, ви не шкодуєте, що погодилися?
— Скажу вам відверто: я цілком задоволений тим, як мене тепер сприймають на вулиці, у магазинах, на автозаправках. Люди підходять, кажуть слова підтримки, дякують за мою позицію. Для мене це дуже серйозний результат.
Я не розчарувався у своїх опонентах, бо я їх знав. І я знав ставлення до мене з боку тих чи інших політичних сил. Та хочу сказати, що і з Партії регіонів дуже багато людей особисто підходили, аби висловити підтримку, і продовжують це робити. Для мене були дуже важливі слова, які вчора президент вимовив із приводу моєї громадянської позиції на представленні Арсенія Петровича Яценюка колективу міністерства. Це речі, які для мене надзвичайно важливі як для громадянина України.
— Ви самі відмовилися від подальших пропозицій вашої кандидатури на пост міністра чи це було виключно рішення президента?
— Я пішов на другий, третій «тур» саме для того, щоб у президента з’явився карт-бланш для прийняття рішення, оскільки я, як і всі інші, заздалегідь знав результати цього голосування. Я пішов на це свідомо, щоб президент міг прийняти це рішення.
— А як сприйняла епопею з вашим кандидатством ваша сім’я?
— Це теж було одним із джерел мого, так би мовити, натхнення і того, що я почувався спокійно та впевнено. Як, власне, почуваюся й нині. Адже думка рідних і близьких — мами, сестри, дружини та дітей — це дуже для мене важливо, й я повсякчас відчуваю тилову підтримку своєї позиції. І скажу відверто: я дуже радий, що мої діти мають можливість учитися на прикладі своїх батьків.
— Ви вже визначилися з тим, що робитимете далі, де й ким працюватимете?
— Я нині обмірковую це питання. Існує кілька варіантів і можливостей. Я пропрацював у дипломатії двадцять вісім років, і, безумовно, мені цікава ця сфера діяльності, я щось знаю про неї, дечого навчився, тому, гадаю, сфера моєї діяльності не повинна змінитися. А де й ким — поговоримо про це трохи пізніше.
— Чи не вважаєте ви, що за умов, які виникли нині в країні, будь-який міністр закордонних справ (хоч би яке прізвище він носив) мало що зможе зробити на зовнішньополітичній ниві, оскільки, як ми вже не раз бачили, позиції президента і прем’єра з коаліцією дуже часто не збігаються? Як МЗС може ефективно працювати за таких умов?
— Працювати, безумовно, можна й потрібно. Я про це казав і в парламенті: у нас є дуже чіткі правові рамки нашої роботи. І ці рамки дозволяють нам вживати всіх тих заходів, робити всі ті кроки, які ми, власне, і здійснюємо. Звичайно, темп і якість роботи могли бути іншими, а сьогодні вони, безумовно, страждають.
— Що ви побажаєте новому міністру?
— Я думаю, в нас у міністерстві сформувався дуже хороший колектив на всіх рівнях. Наш керівний склад створив хорошу команду професіоналів, які знають, що робити, як робити й куди йти. Мені здається, Арсенію Петровичу нині дуже важливо обпертися на цей дипломатичний кістяк, який дасть йому можливість швидко ввійти в курс справи. І ось ми саме щойно обговорювали найактуальніші на сьогоднішній день питання, і намагалися максимально інтенсивно і швидко ознайомити нового міністра з проблематикою, яка стоїть на порядку денному. І чим швидше й повніше ми зможемо наситити нового міністра цією інформацією, тим легше працюватиметься і йому, і нам. Це цілком нормальний процес, і ми відчуваємо взаємне бажання прислухатися. У Арсенія Петровича є цікаві інноваційні ідеї, вони також реалізовуватимуться. Думаю, що ми знайдемо хорошу основу для порозуміння і співробітництва.