Нещодавня музична акція «Непопса» навіяла думки про український фольк-рок... Явище доволі жваве в нашому музичному середовищі. Нагадаю, що важкий метал увірвався в музичний світ у 80-х і став одним із найпопулярніших напрямів. Нехай цього, може, й не помітили ті, хто не цікавиться ним, але факт залишається фактом. В Україні піонерами хеві-металу став гурт «Сад». У 1987 році з’явився їхній перший альбом «Доле, де ти?», і найцікавіше те, що пісні були на слова Тараса Шевченка. Фольк-метал гурт «Вій» заявив про себе у 1985-му. Рок із доданням фольку грав у 80-х «Плач Єремії». Були й інші. Але ці заслуговують на особливу увагу. Бо вони співали про Україну її мовою й першими поєднали електрогітару й народні мотиви.

У 1991 році вийшов перший україномовний альбом таких ветеранів української рок-сцени, як «Кому Вниз». Про них не треба розповідати багато. Хіба, можна зауважити, що перший і останній російськомовний альбом гурт видав у 1989 році під назвою «Падая вверх». То було щось схоже за стилем на російський «Наутилус». Але 1991 рік — це рік уже незалежної України. Тому багато музикантів почали переходити на рідну мову, бо вже було можна. А головне — ставало модним. Адже українська була й нині залишається не мовою селян і неосвічених, а мовою творчої інтелігенції.

Тоді ж, у 1991-му, з’явився перший альбом легендарних «ВВ». Інакше, ніж просто рок із вкрапленнями фольку, їхній стиль охарактеризувати важко. Але й потреби в цьому немає, як і немає жодного українця, котрий би не знав і не чув «ВВ».

Усі ці гурти можна почути й побачити сьогодні. Вони пишуть нові пісні, видають альбоми. Щоправда, не видно тільки одного — гурту «Сад».

З вищесказаного вже можна зробити цікавий висновок: наша народна творчість проникає всюди, в усі мистецькі напрями. Це у нас у крові. Адже навіть найперші українські рок-гурти вміло поєднали етнічне невмируще з модним, а тому тимчасовим, металовим звучанням.

«Мандри Гайдамаків Гуляйгородом»

Сьогодні фольк-рок — популярна й поширена музика. У нас уже є нові талановиті гурти. Просто увірвався в музичний простір «Оркестр Янки Козир» з їхніми дикими костюмами, божевільно-підривною музикою й просто неймовірним голосищем самої Янки, вокалістки.

Гурт «Мандри» — це, може, й не рок. А може, й рок. Легкий такий, душевний. Хлопці коли сміються в піснях, то щиро й весело, а коли плачуть, то так, що плакати хоче вся аудиторія. У них немає важких рифів і шалених соло, зате є головне, що повинна містити рок-музика, — відчуття свободи й надії, романтики.

Важко визначити, що грає гурт «Пропала грамота». Хлопці мають власний неповторний ліро-епічний стиль. Їхня музика звучить наживо доволі важко, мелодії дуже енергійні, захоплюють. Під сценою завжди товчеться й скаче патлата й не дуже молодь. А тому це точно рок, справжній рок, бо так їде дах тільки від справжнього року, і тільки від справжнього року хочеться патлами підмітати підлогу й намагатися доскочити аж до стелі. А якщо її нема, то до неба.

Гурт «Воанергес» пішов далі за попередніх. Хлопці не просто додають фольк у свої пісні, а намагаються відновити атмосферу праслов’янської епохи, кобзарсько-лірницьке й театрально-вертепне мистецтво. Як на мене, звучить серйозно й заслуговує на посилену увагу.

Легенда українського фольк-металу — гурт «Гайдамаки». Це музика сучасних відчайдушних козаків-характерників. Там і таємничі передзвони-ритми Карпат, і сум дівчини, і відданість козака чи просто чоловіка своєму обов’язку, і просто веселість нестримна, і шалена швидка сильна гітара. Під сценою завжди справжній гармидер — у цього гурту вже маса фанів. До того ж «Гайдамаки» нині стають популярними за кордоном.

Навіть зовсім не фольк-гурт «Тартак» поєднав рок-музику з автентичним співом в альбомі «Гуляйгород».

Сумно, аж весело

Усі вищеназвані грають музику підривну й веселеньку. Але в Україні є ще й такий стиль, як готика. І навіть туди не міг не проникнути фольк.

Найвідоміший готичний фольк-рок гурт — це, хоч як дивно, «Кому Вниз». Стиль готик-рок. Сумно, вдумливо, філософські нотки, сум Тараса, провина Богдана, стогін рідної землі… Веселого там мало знайдеш.

І все ж, «Кому Вниз» гурт філософсько-сумний, але не моторошний. А моторошним можна сміливо назвати гурт «Вінки». Думаю, ліпше зацитувати рядок однієї з їхніх найвідоміших пісень: «Мамко наша, любко наша, он вже ходить по подвір’ю смерть же ваша». «Діти мої, квіти мої, не пускайте, відженіте її». Отакі тексти плюс моторошний синтезатор, плюс важкі гітари й голос вокалістки, котра співає, наче русалка, котра щойно затягла під воду півсела, — і от вам готика. Стиль дарк-фольк (темний фольк). Незважаючи на далеко не обнадійливі тексти, а якщо й обнадійливі, то в такому аранжуванні, що виходить саркастична приреченість, купа молоді в чорному вінілі, мереживі, шкірі, гримі, ланцюгах та різному брухті охоче штучно виламує кінцівки, вмирає, оживає й просто «ковбаситься» під сценою. Отак, сумно, аж весело!

Це ще далеко не всі, але найвідоміші й найпопулярніші, колективи, які працюють із фольком. Найпопулярніші вони тому, що музика якісна, мелодійна, навіть модна. А є гурти, відомі в інших колах. В яких колах і що вони грають?

Так от. Україна, звісно ж, далеко не Норвегія, батьківщина язичницького блеку, але й у нас є свій пеген-блек. Деякі критики кажуть, що є окремо пеген, а є окремо блек. Але гадаю, в це не варто заглиблюватися. Бо фани однаково завжди характеризують те, що слухають, ліпше й точніше за критиків.

Що ж таке пеген? З англійської — це язичник. Тобто пеген-блек-метал, це, в порівнянні з переліченим вище, ду-у-уже важка музика, швидка, моторошна, трохи менш гармонійна, з типом вокалу гроулінг або скримінг (з англійської «гарчання» й «крик») плюс автентичні вставки або бек-вокал, із красивим фольковим синтезаторним або живим інструментальним доповненням. Зазвичай це скрипки, сопілки, бубни тощо. На словах передати звучання дуже важко.

Найстарішим пеген-блек гуртом України я б назвала Nokturnal Mortum. Грати хлопці почали ще в 1991-му. Хоча тоді це було далеко не те, що ми чуємо тепер, слухаючи їхні записи. Та й досі не всі пісні написані в пеген-стилі, є й просто блек. Чому назва не українською? Тому, що гурт спочатку не домішував фольк, але вже був відомим. Отже, не було сенсу міняти назву. Одного лише шкода: тільки пісню «Ластівка» у виконанні NM я знайшла українською. Решта — російською й англійською. Чому так? Про це буде сказано пізніше.

Ще один відомий гурт — «Свар­га». То ідейні хлопці. Грають чистий пеген-блек. Але, знову ж таки, російською.

Є й інші, україномовні, якісні гурти. Але, на жаль, хлопців нема кому підтримати. Якщо гурт Holy Blood, який грає християнський блек, гастролює за кордоном і навіть знімає кліпи, то це тому, що гроші на те докладають і самі віруючі, можливо, й не знаючи того. Християнство — поширена релігія. Хоча з утвердженням сьогодні на наших теренах рідновір’я, можна прогнозувати швидку появу ще більшої кількості важких гуртів, що співатимуть про рідних богів, і ще більшу кількість не лисих і з білими підтяжками, а добрих і патлатих патріотів під сценами зі сваргами на грудях.

Музика душі — вічна

Чому ж російська чи англійська? Російська тому, що й досі залишаються популярними ідеї панславізму, повернення до коріння, до історії Русі. Але чомусь тільки з Росією на чолі, наче Київ і сама Русь були десь під Москвою побудовані. Сумно, але факт.

Англійська? Тут іще простіше. Музиканти хочуть за кордон. Бо там є гроші, там є підтримка мистецтва, там є великі сцени, де їх раді бачити…
А в нас поки з цим складно. Хоча майже щороку створюються нові рок-фестивалі, студії звукозапису дедалі охочіше беруться за видання альбомів гуртів, які грають важку музику.

В Україні важкий фольк дуже популярний. Але стане, безсумнівно, ще популярнішим. Така музика не може бути комерційною, штучною. Бо вона йде з душі. Не тільки з душі музичного колективу, а з душі нашого народу, такої широкої й чистої, що хоч би якого вигляду набували народні мотиви й композиції, хоч би як грізно чи жорстко вони звучали, однаково така музика знайде шлях до серця кожного українця й зацікавить закордонних слухачів. Бо етніка — це справжність, це те, чим ми є. А справжність, щирість притягує всіх, незалежно від мови, політики й географії. Тому «наша дума, наша пісня» знайде сьогодні свого слухача в будь-якому куточку Землі, навіть виконана під важку гітару.