Тимошенко вичерпалась як продукт, як маркетингова пропозиція. Кучмі для переходу у вічність потрібно було 10 років, Ющенку – 4. Тимошенко ще крапаль помучиться. Така її жіноча доля. Такою буде її піррова перемога.

Повертаючись до українських снів, після невеличкої рекламної паузи імені Михайля Семенка, помріємо про футуризм в його буквальному значенні. Майбутнє, о, скільки світлих епітетів присвятило людство цьому вічному диву уявного, нездійсненного, істеричного.

Оглядаючи невтомним кінооком мойдодирну дзигу 70-річного Льоні Кучми на зятівських телеканалах і вертухайство влади Вовочки Путіна та його вірної жони Дімітрії Мєдвєдєвої на карті Грузії, хочеться ще раз поюзатись текстом гімну «Ще не вмерла Україна».

Поза контекстом часу написання слів Павлом Чубинським, варто звернути увагу на футуристичне навантаження тексту гімну. А саме, на такі конструкції майбутнього часу, як «ще нам, браття молодії, усміхнеться доля», «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці», на яких й далі розбудовуються мости молодої держави.

Залишаючи для іншого тексту пестливо-лагідних воріженьків, які чомусь порівнюються з росою, прозоро натякнемо на факт здійснення всього вищенаписаного в такому чудовому слові, як КОЛИСЬ. Все прекрасне, найкраще і фантастичне в долі українського народу знову ж таки (і так 17-ть років) пропонується зреалізувати КОЛИСЬ, тобто, в ідеальному майбутньому. В реальності, яка ніколи не буде досяжною. Не тут і зараз, а колись, десь там, за горизонтом.

На відміну від любовного дискурсу, в якому недосяжність об'єкту Лямуру тільки збільшує бажання знайти і заволодіти Прекрасною Дамою чи Прекрасним Дамом (як кому подобається), гімнова колізія «Ще не вмерла...», на якій і будується матриця незалежної України, ідеально співпала з матрицею совкового світлого майбутнього (яку комуняки стирили в християнства і адаптували для своїх потреб). Вона не тільки співпала, але й є логічними її продовженням.

Отож, на відміну від любовного дискурсу, де щось рано чи пізно стається (ерос або танатос), у такому варіанті (совковому та пісенному) маємо маніпулятивно-дисциплінарну пролонгацію такого стану народної свідомості, при якому фінішний результат (світле майбутнє=запануєм і ми, браття, у своїй сторонці) вже не є важливим.

Майдан - проголошений Прекрасною Дамою, остаточно обламав всі надії та сподівання українців на своє світле майбутнє. На якийсь період (невідомо на який) можна говорити про травмованість Майданом. Не має ні еросу, ні танатосу, є якийсь проміжний стан. Стан заглюченості на травмі.

Є період фетишизму, який в тому ж любовному дискурсі має закінчитись поцілунком в діафрагму (або смертю), але в ситуації «Ще не вмерла...» перетворився на голосно названий кінець історії.

Кінець історії на Україні прийшов з телевізійним образом 70-річного Кучми та війною в Грузії.

В хеппібьоздній передачі втомлений життям дядя Льоня наголошує на тому, що майбутнє усе розставить на свої місця. І, о диво, це майбутнє настає за якихось 10 хвилин. За 10-ть хвилин на екранах з'являється образ чистого і невинного агнця Леоніда Кучми, який так любить український народ, але якого чомусь не любить цей народ. Бідний Кучма страждає від такої несправедливості, закликаючи у свідки свого горя персонажів: від Шеварнадзе до Наїни Єльциної. Прикол ще й в тому, що зі свого майбутнього, де Кучма сам себе вже виправдав, він ще й примудряється голосом Тігіпка агітувати за Тимошенко, як майбутнього прєзіка України.

Кучма говорить з народом з того боку екрану. З вічності. Зі своєї потойбічності. Можливо й тому цю людину у футлярі, цього замкненого у собі інтроверата скупого на емоції й не любив возлюблений ним народ?

Кучма тепер говорить як бог, від якого залежить доля породженої ним нової генерації політиків (Ющенко, Тимошенко і Янукович). Бо що, як не ще одну смерть Ющенку несе його новий образ мудрого старця, на противагу іміджу абсолютного зла, проти якого повставали на Майдані?

Війна в Грузії яскраво демонструє всю фетишизовану відсутність головних дійових осіб країни: президента і прем'єр-міністра. Демонструє їх мовчання. Україна має уявних президента і прем'єр-міністра. Їх фанати мають лише предмети для поклоніння своїм давнопомерлим месіям (чит. Український сон - 1). І Ющенко, і Тимошенко з часу першої післямайданної сварки вже є мертвими. Вони є живими хіба що в іконках, амулетах та іміджах, з якими носяться клоновані баби Параски.

Підтвердження смерті Ющенка можна було почути під час його візиту у Верхнє Синєвидне, де він назвав присутніх селян знеособленим словом «публіка». Ющенко, як і його рідний батько Кучма, вже живе по той бік екрану. Живе у вічності і хоче говорити лише про позитивні новини. Він Елвіс, якого викрали інопланетяни.

Тимошенко, бо тільки вона є ймовірним переможцем на наступних президентських виборах, лише пролонгує цей період заглюченості та агонії, в якому живе країна. Тільки розтягне цей кінець історії. Вона вичерпалась як продукт, як маркетингова пропозиція. Кучмі для переходу у вічність потрібно було 10 років, Ющенку - 4. Тимошенко ще крапаль помучиться. Така її жіноча доля. Такою буде її піррова перемога.

В України немає майбутнього, доки при владі це покоління політиків. Потрібні інші люди. Звідки вони мають взятись - невідомо. В цьому вся трафаретна драма українського народу. І все якось занадто ідеальне.

Наступне покоління вітчизняних політиків (Яценюк, Катериничук, Кличко, Кириленко ітеде) відрізняється повальним нарцисизмом та ще більшою несамостійністю.

Довідка.

Кучма, -и, ж., розм. 1. Висока бараняча шапка. 2. чого, перен. Висока копиця (про волосся). Скуйовджене волосся. 3. Розгардіяш, безладдя; біда, лихоліття, зрада. (Великий тлумачний словник сучасної української мови)

В якості титрів летить нестримний китайський експрес Lonely China Day «The Future».

ЧИТАЙТЕ:

«Український сон - 1 »

«Український сон - 2: румбамбарний барабан »

Фото зі сайту zhurnal.lib.ru

Олександр Ковальчук  для ZAXID.NET

Iм'я*
Вiдгук*
Код*