Тематичний огляд The Economist, присвячений 60-річчю Ізраїльської держави, містить усі традиційні складові аналогічних матеріалів британського журналу: потужну аналітику, блискучу добірку фактичного матеріалу, несподівані трактування, парадоксальні висновки. У своїй статті Гідеон Ліхтфільд, кореспондент видання в Єрусалимі, який до цього встиг попрацювати в Мексиці, Москві й на Близькому Сході, дуже критично оцінив успіхи ізраїльської політики та перспективи ізраїльської економіки.

За що боролися і на що напоролися?

Три роки тому Ієхезкель Дрор, 80-річний ветеран політології, опублікував «Послання ізраїльському єврейсько-сіоністському лідерові». У своєму новому дослідженні вчений, відомий своїми ефектними провокаціями, запропонував два альтернативні прогнози для своєї країни до 2040 року.

Відповідно до першого, Ізраїль стане процвітаючою державою, його населення збільшиться на 50%. На території Ізраїлю збереться дві третини всього єврейського населення планети, що становитиме чотири п’ятих від загального населення країни. Решта 20%, представлені арабами, гармонійно віллються в ізраїльське суспільство, поділяючи його цінності й ідеали. Станеться це внаслідок припинення політики дискримінації відносно арабів і створення незалежної процвітаючої Палестинської держави. Економічне процвітання буде забезпечене стратегічними політичними та економічними реформами, добрими відносинами і бурхливою торгівлею з країнами Близького Сходу, а побудова справедливого суспільства з багатим культурним життям стане результатом досягнення гармонічного балансу між сіоністськими та загальнолюдськими цінностями.

Другий сценарій передбачає скорочення як усього населення Ізраїлю, так і частки євреїв у ньому до 60%, на яких припадатиме лише половина всіх євреїв світу. У суспільстві відбудеться радикальна сегрегація й навіть геттоїзація окремих груп населення. Причому найбільш талановиті й активні представники всіх цих груп, включаючи й єврейську, емігрують із країни. Загальний економічний спад спровокує подальше економічне розшарування країни; проголошення незалежності Палестини в односторонньому порядку призведе до ескалації ісламістського екстремізму на всьому Близькому Сході, а мозаїчні політичні сили Ізраїлю приходитимуть до влади на дедалі коротші терміни, посилюючи напруженість як усередині країни, так і в усьому регіоні.

Шлях, пройдений країною за три роки після оголошення цих прогнозів, не тільки не додав ясності, за яким сценарієм розвивається ситуація, а й спантеличив експертів щодо того, що чекає Ізраїль уже 2020 року. З одного боку, безсумнівні економічні успіхи, ще більш вражаючі з урахуванням другої палестинської інтифади та другої ліванської війни, а також досягнення відносної політичної стабільності і внутрішньої безпеки. З іншого — на думку Гідеона Ліхтфільда, саме тепер Ізраїль, уперше з моменту свого утворення як незалежної держави, опинився перед реальною загрозою своєму подальшому існуванню.

Хочеш покартати — спочатку похвали

Чотири роки стабільного економічного зростання (на рівні п’яти з лишком відсотків ВВП), попри постійні військові операції як на внутрішній території, так і на ліванській, були високо оцінені міжнародними експертами. Торік Ізраїль навіть одержав пропозицію приєднатися до Організації економічного співробітництва та розвитку, яка об’єднує 30 найрозвиненіших країн світу, на частку яких припадає 60% усього світового ВВП. Високотехнологічна економіка (за кількістю компаній, зареєстрованих на спеціалізованій біржі NASDAQ, Ізраїль поступається лише Канаді й США), наукомісткий експорт (фармацевтичні генерики, системи озброєння, найпрогресивніші сільськогосподарські й водоочисні технології). Країна, що не має не те що значних природних багатств, а й навіть достатніх запасів прісної води, примудрилася перетворити останню обставину на свою перевагу: побудувавши найпотужніший у світі завод з опріснення води та запланувавши ще 10, Ізраїль одержав можливість забезпечувати не тільки свої внутрішні потреби.

Від початку соціалістична орієнтація країни (та ще й із потужною спрямованістю на централізоване планування, що дісталася в «спадок» від британської адміністрації) зазнала значних змін. Банківська й фінансова реформи 1985 року дали змогу приборкати гіперінфляцію. 1990-ті ознаменувалися масовою репатріацією, насамперед із колишнього Радянського Союзу. Приплив великої кількості висококваліфікованої робочої сили дав поштовх випереджаючому розвиткові військово-комунікаційних технологій, а зростання внутрішнього попиту стимулювало розвиток підприємництва.

Потім пішла масова приватизація, пенсійна реформа, дерегуляція економіки. 2003 року було ухвалено так звану програму Вісконсин — аналог американської програми повернення на ринок праці хронічно безробітних людей. 2005-го вжили заходів для скорочення домінування банків, стимулювання накопичувальних систем. Паралельно було здійснено реформу управління бюджетом, у результаті чого після зниження податків внутрішній державний борг скоротився зі 100% ВВП 2003 року до 80%. Бурхливо розвивається туризм (знову ж, попри перманентний навколовоєнний стан), зростає ринок нерухомості...

На цьому позитив стосовно ізраїльської економіки вичерпується. А от перерахування її проблем і прорахунків займає в аналізі набагато більше місця.

Мабуть, найбільш уразливою у цьому сенсі видається структура робочої сили в Ізраїлі. Частка населення країни, представлена на ринку праці, становить лише 56% від загального населення Ізраїлю. Цей показник більш-менш порівнянний зі стандартами ЄС-15, але значно поступається американським. Становище пог­либлюється значним розшаруванням ізраїльського населення, й у двох його групах, на які припадає 29% усього населення, рівень зайнятості досягає лише 40%.

До цих груп належать ультраортодоксальні євреї, чиї юнаки багато років проводять у семінаріях, а потім не можуть знайти роботу через брак практичних навичок і суворих обмежень, а також ізраїльські ара­би, які потерпають від трудової дискримінації. Причому якщо в першому випадку ситуація виглядає не зовсім безнадійною (ортодоксальні євреї справді практично не мають ні можливості, ні бажання трудитися на державній службі, але дуже успішно займаються підприємництвом, що підтверджує приклад з найбагатшим в Ізраїлі бізнесменом), то у випадку з арабами накладаються ще й додаткові чинники.

Уже згадувана «програма Вісконсин» набула в Ізраїлі найжорсткішої форми, й результати її реалізації важко назвати позитивними. Відповідно до цієї програми, безробітний, у разі відмови від першої ж запропонованої йому роботи, втрачає право на одержання допомоги. При цьому за всі роки дії програми на фахову перепідготовку було направлено всього 2% здобувачів.

Зате істотно знизили, а в багатьох випадках і зовсім скасували допомогу для багатодітних сімей (в Ізраїлі до таких належать сім’ї з п’ятьма й більше дітьми). У результаті за роки бурхливого економічного зростання частка населення, яке живе за межею бідності, не скоротилася, й там, як і раніше, опиняється кожен п’ятий ізраїльтянин. Ба більше, серед дітей частка тих, хто живе за межею бідності, досягає 36%. Та й це ще не найстрашніше. Якщо до початку реформ до бідних відносили лише 17% працюючих, то тепер — 23. А індекс Gini, що демонструє нерівномірність у доходах, зростає загрозливими темпами.

Людський чинник

«Наше головне природне багатство — це людський капітал, — стверджує Ізраель Маков, колишній керівник ізраїльського фармацевтичного гіганта. — І ми поводимося з ним, як і з традиційними природними ресурсами: експлуатуємо за ціною, найнижчою в ланцюзі утворення споживчої вартості».

Існуючі перекоси на ізраїльському ринку праці створюють додаткові загрози соціальному й економічному добробуту.

Чутки про високу освіченість місцевої робочої сили дуже перебільшені, вважає оглядач The Economist. Так, справді, напрямки, що становлять інтерес для військового відомства, розвиваються випереджаючими темпами, а витрати на дослідження і впровадження найвищі в світі. Зате інші напрямки, серед яких чимало перспективних (наприклад, біотехнології, альтернативна енергетика), одержують фінансування на рівні 25% від американського. Сім найбільших ізраїльських університетів отримують від держави 100 млн. дол. на рік, тоді як один лише Массачусетський технологічний — 950 млн.

Критично низьким є в країні рівень освіти. Витрати в перерахунку на кожного учня в Ізраїлі порівнянні з середніми по ОЕСР, тоді як за результатами тестування ізраїльські 15-річ­ні школярі опинилися на 39-му місці з 57. Спеціальна комісія 2004 року запропонувала заходи для поліпшення менеджменту в шкільній освіті з наданням керівництву школи права звільняти поганих вчителів і заохочувати хороших. Проте реалізацію цієї програми заблокували профспілки.

Не дуже успішні в країні справи і зі стимулюванням підприємництва. Розпочинати біз­нес там справді легко (Всесвіт­ній економічний форум у Давосі присудив за цим критерієм Ізраїлю 17-те місце зі 139). Ще легше одержувати кредити й захищати інтереси інвестора — відповідно п’яте й сьоме місця. А от «виростити» бізнес із дрібного в великий — завдання надскладне.

Мало позитивного можна знайти й у традиційних галузях промисловості, де трудиться половина робочої сили Ізраїлю. Продуктивність праці там удвічі нижча за американську. У сільському господарстві з продуктивністю значно ліпше, проте 90% землі, як і раніше, належить державі й передається в користування лише на правах оренди. Ну й, звичайно, бюрократичний апарат там і за масою, і за ступенем своєї організованості йде попереду всіх.

Травневі тези для Ізраїлю

Бородатий ізраїльський анекдот говорить, що справжні проблеми в країні почнуться після того, як євреї помиряться з арабами й почнуть миритися між собою. Частка світських євреїв за останні десять років скоротилася на 5% (приблизно до 55), а частка ультраортодоксів збільшилася в півтора разу (до 5%).

Попередній рік дав найнижчий показник імміграції за останні 20 років, а ставлення діаспори зазнало значних змін. Якщо 2006-го, після початку другої ліванської війни, американські євреї зібрали 340 млн. дол. гуманітарної допомоги Ізраїлю, то потім рішуче відмовилися своїм коштом компенсувати провали ізраїльського керівництва.

За 60 років свого існування країна так і не спромоглася приступити до роботи над створенням конституції. «Це не те, що ми забули написати конституцію, — каже Амії Айалон, міністр без портфеля. — Просто конституція є виразником злагоди, а її ще немає».

Ізраїльська виборча система, що базується на принципі пропорційного представництва в чистому вигляді, призвела до того, що за 60 років у парламенті побували представники 140 партій (нині там представлено 12), і для створення правлячої коаліції потрібно об’єднати як мінімум п’ять, нерідко з альтернативними ідеологіями та передвиборними обіцянками. Середній термін життя уряду — два роки, діяльності міністра — 18 місяців.

Така політична система особливо згубна для зовніш­ньої політики. Замість того, аби витратити три роки і 5,4 млрд. дол. на підготовку палестинських сил, здатних самостійно забезпечувати безпеку на своїй території, Ізраїль у буквальному значенні цих слів намагається відгородитися від проблеми стіною. Проте найбільшу загрозу безпеці країни несе ядерна програма Ірану, стосовно стримування якої Ізраїль також демонструє провали. І річ навіть не в тому, що робитиме зі своєю бомбою Тегеран. А в тому, що коли вона в Ірані таки з’явиться, 14% євреїв і 40% арабів емігрують із країни.

Програма, прийнята 2001 року, передбачала залучення до 2020 року мільйона нових іммігрантів. Правда, відтоді обсяги імміграції лише падали, замість того щоб учетверо збільшитися...