Стало відомо, що 2009 рік може бути позначений проведенням не одного, а двох самітів НАТО. Більш того, наступний саміт уже запланований на 2010 рік, і він може стати одним із ключових та вирішальних в історії альянсу, проектуючи ухвалення нової Стратегічної концепції для майбутнього НАТО. Місцем проведення саміту 2010 року запланований... Лісабон.

Якщо така послідовність трансатлантичного порядку денного буде реалізована, весь український євроатлантичний календар потребуватиме негайного та кардинального перегляду.

І коли надважкі дебати навколо нової Стратегічної концепції альянсу завершаться успіхом, тоді залишиться вирішити одне технічне, але надпринципове питання: «Уникнути будь-якої згадки слова «Лісабон» у назві концепції». Тоді, майже напевно, нове НАТО вийде на сталий та перспективний шлях свого розвитку. І Україна у своїх трансатлантичних устремліннях також.

Стратегічні дебати щодо майбутнього

Цілком очевидно, й це стало вже зрозумілим ще до Бухарест­ського саміту, що Північноатлантичний альянс, за недоброї політичної волі, наближаючись до відзначення 60-річчя утворення, водночас наближається до, можливо, одних із найпринциповіших дебатів у своїй історії. Ці дебати будуть зосереджені на виробленні нової Стратегічної концепції НАТО та політиці розширення як однієї із ключових складових цієї стратегії.

Бухарестський саміт став дуже серйозною прелюдією до таких дебатів, коли навіть «іракська криза» в трансатлантичних відносинах починає здаватися майже дитячою забавкою. І питання про перспективну модифікацію Вашингтонського договору з внесенням нової статті про «виключення або про добровільний вихід із НАТО» може в найближчому майбутньому набирати реальних обрисів.

Уже, напевно, самому «змістові розширення», наявному у Вашингтонському договорі, була завдана велика шкода тими країнами, що стали відвертими противниками надання статусу виконавців ПДЧ Україні та Грузії, та могли б уже розглядатися як кандидати на застосування статті про «виключення». З другого боку, ці вісім країн, але вже зі сво­їх стратегічних, і не лише стратегіч­них, міркувань теж резонно могли б вимагати застосування статті про виключення для інших 18 країн-союзників. Більше того, якщо в один із історичних моментів Україна як член НАТО (або організації, що, можливо, прийде, наприклад у 2013 році, їй на зміну) теж голосуватиме так само, як і вісім країн у Буха­ресті, вона теж буде «заслуговувати» на внесення до списку на виключення.

Але починає виникати відчуття того, що нинішні інструменти інтеграції дедалі більше застарівають і стають неадекватними до вкрай важко прогнозованого розвитку відносин всередині та за межами трансатлантичного ареалу. Та й ще на тлі того, що Верховний головнокомандувач України продовжує інтегруватися до якогось міфічного «європейського оборонного союзу», який був відкинутий Францією ще в 1954 році, але тепер, багато в чому саме зусиллями Франції, планувався бути реанімованим під іншими вивісками під час її нинішнього президентства в Європейському Союзі.

Чи надають нинішні інструменти принципові можливості для потенційних аплікантів бути залученими до обговорення та донесення своїх поглядів щодо пошуку стратегічного консенсусу, глобальної політичної та оперативної узгодженості, розподілу ризиків, ролей та відповідальності, застосування військових засобів у глобальних операціях, подолання корозійного впливу недофінансування (і це неповний перелік тих викликів, без успішного подолання яких трансформаційний процес може зазнати поразки)?

На обрії процесу розширення чітко вимальовуються критерії «додаткових цінностей» та «абсорбційної спроможності» НАТО, які б дуже бажано базувати на:

— спільності у поглядах на сучасні та майбутні виклики;

— хоча б спільності щодо трансформації;

— хоча б адекватного фінансування з боку аплікантів.

Ці критерії можуть утворити, за аналогією з ЄС, свого роду acquis NATO, що надасть змогу бути набагато об’єктивнішим та вимогливим під час вступного процесу. Та знову ж таки, сам переговорний процес і досягнення критеріїв відповідності є свого роду технічним завданням, яке повинне слугувати інтеграції в альянс із його чітким та зрозумілим баченням свого стратегічного майбутнього, його сенсу існування — raison d’etre.

І вже на нинішньому етапі існує декілька (від трьох до п’яти) сценаріїв майбутнього альянсу. Для України з можливих сцена­ріїв подальшого розвитку Орга­нізації Північноатлантич­ного Дого­вору прийнятними, як видається, є тільки два. Перший, найбільш, на наш погляд, перспективний — підтримка трансформації НАТО в глобальний Альянс безпеки та стабільності з глобаль­ним членством світових демокра­тій. За такого сценарію статті 6 та 10 потребуватимуть безумовного перегляду.

Другий — сприяння розвитку перетворення НАТО на ін­ститут глобальної дії з членством, обмеженим чинними рамками у поєднанні з глобальним партнерством.

Решта сценаріїв — це рецепти для повільного, а можливо, й пришвидшеного зникнення НАТО, хоча є й відверті прихильники повернення НАТО до своїх «витоків».

Безпекове та стратегічне позиціювання України наполегливо потребуватиме відповіді на болючі питання, які можна сформулювати так:

• Чи буде спроможна Україна в перспективі поділити з членами НАТО бачення його майбутнього?

• Якщо таке бачення буде тотожнім, наскільки реальними для України стануть шанси трансформації спільних теоретичних розрахунків у практичні та високоефективні внески для майбутніх місій та операцій НАТО з усього спектра інтенсивності?

На шляху до нової Стратегіч­ної концепції НАТО, як запропонував генеральний секретар Схеффер у березні нинішнього року, повинна бути ухвалена «Атлантична хартія» як своєрідний проміжний, але вирішальний для майбутньої стратегії, документ. Нема сумнівів, що така хартія намагатиметься визначити як шляхи політичної трансформації альянсу на середню та віддалену перспективу, так і перспективи та виклики політики майбутнього розширення. Ювілейний саміт НАТО планує схвалити «Атлантич­ну хартію». Чи буде Україна залучена, бодай у неформальному режимі, до цього процесу та чи буде вона в змозі надати адекватні відповіді на ключові питання «Атлантичної хартії» на шляху до ухвалення нової Стратегічної концепції? Ці питання можуть мати ключовий характер, і адекватні відповіді на них можуть бути доволі чітким та правильним дороговказом.

Принципово не можна оминути й надзвичайну складність сучасного політичного, стратегічного та союзницького трактування 5-ї статті Вашингтонського договору. Справжній смисл та застосовність знаменитої статті 5 Вашингтонського договору для величезної кількості навіть беззастережних прихильників максимально швидкого входження в НАТО може стати майже шоком. Уже в Косово, не кажучи про операцію в Афганістані, ключовий сенс статті 5 був принципово деформований, якщо не дезавуйований в цілому. Та чи перед­бачалося з самого початку повномасштабне застосування «знаменитої союзницької статті»? Сучасна й, швидше за все, майбутня практика НАТО надають однозначну негативну відповідь. Згадування та посилання на статтю 5 в Україні як виключно «споживацьку» може зіграти надзвичайно злий жарт і зрештою призвести до певної підозри з боку навіть наших беззастережних євроатлантичних промоутерів.

НАТО—ЄС: потреба стратегічного компромісу

Глибинне потрясіння від ірландського «Ні» спричинило пот­ребу цілком кардинального перегляду самих засад програми французького президентства в Євро­пейському Союзі, що тільки-но розпочалося. Першою жертвою стали фундаментальні пропозиції щодо потужного посилення Європейської політики оборони та безпеки (ESDP). Але повинно бути чітке усвідомлення щодо того, чого планувалося досягти наприкінці грудня, базуючись на початку практичної імплементації «Лісабона» — Догово­ру реформ або Лісабонського договору ЄС і його положень, що проектувались як відвертий вик­лик і для НАТО, і для майбутнього трансатлантичної спільноти.

Три ключові статті Лісабонсь­кого договору, що надавали юридич­не підгрунтя для ESDP, водно­час несучи пряму загрозу євроат­лан­тичним відносинам, були такі:

— стаття про «постійну структурну співпрацю», яка відкривала можливість окремим групам країн на базі відповідних критеріїв утворювати військові формування для виконання зав­дань різного ступеня інтенсивності.

Але хто з країн—членів ЄС володіє такими військовими засобами, що відповідають найвищим сучасним критеріям, та хто з країн-членів виконав свої союзницькі зобов’язання в повному обсязі під час виконання різноманітних операцій та місій, насамперед в Афганістані? І хто подолав проблеми з так званими «національними обмеженнями» на ведення бойових дій з усього спектра інтенсивності за різноманітних кліматичних та природних умов?

— стаття про «солідарність», яка стосується дій ЄС у відповідь на терористичну атаку або природні та такі катастрофи, що виникли внаслідок людської діяльності;

— стаття 1, підрозділ 49 (с) про «взаємну допомогу», яка є зобов’язуючою для країн—членів ЄС та може розглядатися як пряма загроза статті 5 Вашингтонського договору й тому потребує повного текстового наведення:

«Якщо країна-член стала жертвою збройної агресії на свою територію, інші країни-члени будуть мати зобов’язання допомагати всіма засобами своєї влади, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН. Це не завдасть шкоди специфічному характеру безпекової та оборонної політики окремих країн-членів».

В узагальненому вигляді Лісабонський договір планував визначення ESDP так:

«Компетенція Союзу в сферах спільної зовнішньої та безпекової політики буде охоплювати всі сфери зовнішньої політики та всі питання, що належать до безпеки Союзу, включаючи поступове формування спільної оборонної політики, що може привести до спільної оборони» (стаття 1, підрозділ 27).

Коментарі зайві, і тому очевидним є те, що з позицій переважної більшості центрально-східноєвропейських країн, включаючи Україну, ESDP може та повинна доповнювати дії НАТО, уникаючи дублювання або марнотратства, або, більше того, небезпечної конкуренції.

Кардинальне посилення розвитку Європейської політики безпеки та оборони з паралельним процесом ратифікації Лісабонсь­кого договору могли мати вигляд основних складових стратегії демонтажу альянсу або його повного підпорядкування політичній лінії ЄС. Причому Лісабонський договір, який, за словами депутата Європарламенту від Данії Йєнса-Петера Бонде, є «державним переворотом», був спроектований як фундаментальне юридичне підгрунтя такої стратегії.

І, зважаючи на вищенаведене, Україна повинна готуватися й до найбільш критичного розвитку подій, якщо будуть здійснені спроби «силового» варіанта ратифікації договору, що помер. Сценарій «рятувати НАТО від ЄС», цілком очевидно, на жаль, може набрати реальних обрисів.

В такому разі трансатлантичні союзники справді муситимуть без вагань розпочати побудову нової організації з новими місією, архітектурою, стратегічною та політичною філософією — Альянсу свободи, в якому Україна буде потужним та справді рівноправним партнером.