Tatarchuk: Фаза обскурації, або що далі буде i чи буде далі

додано: 17-06-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1213651558.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

для Майдану

• • Суспільство •

З метою надати деяким процесам влучні характеристики автор запозичує відому термінологію з іншого періоду, добре розуміючи (та попереджуючи про це читача), що то всього лише аналогії. Їх можна навіть сприймати буквально, але тільки не з інтенцією визнати як належне і нічого не робити.

Наш сучасний „Ранній ренесанс”

Він випав на період, коли нові ідеї сучасного гуманізму та відродження – як національного, так і європейського, як духовного, так і правового – заволоділи розумами та серцями критичної маси людей. Настільки заволоділи, що частина громадян прокинулася саме як громадяни, здатні на протест. А влада та система були настільки впевнені у марності „ілюзій”, що навіть не чинили симетричного (та тим більш превентивного) спротиву таким тенденціям.
Умовно можна датувати наш сучасний „Ранній ренесанс” періодом 1999-2001 роками включно. Йому сприяла низка моментів, в тому числі „ілюзія вибору” під час легалізованого обирання Кучми; перші позитиви від дій уряду Ющенко-Тимошенко; незграбні дії „канівської четвірки”, втім, достатні для активізації політичного діалогу. Система, що не є тоталітарною, зазвичай нехтує роллю ілюзій в стимулюванні революційних думок. Знаючи „зверху”, що все насправді не так, чиновники-„временщики” не надають трагічності пожвавленню думок „внизу”.
Саме в цей час великі ілюзії починають ставати потроху матеріалізованими. Таємниче зникнення Гонгадзе дає поштовх до радикальних дій, врешті решт матеріалізує ідею громадянської та незалежної журналістики. Виплата потроху заборгованостей, потроху текучих заробітних платежів, більш-менш стабільною національною валютою – призводить до відродження гідності великої маси громадян, в першу чергу – відчуття себе не бомжем і не жебраком, хоча б у біологічному значенні цього слова.
В той самий час перші ватажки думаючої частини суспільства (а ця частина розростається) починають формулювати різноманітні програмні тези. Ці тези, як водиться, суперечать одна одній, але це ще не принципово, вони контроверсійні лише в далекому майбутньому, „після того як”.

Стрімке та коротке „Високе Відродження” в сучасній Україні

Починаючи від „рубікону”, що ним була для когось власне акція „Україна без Кучми”, а для когось її безглуздий розгін, політичне „Відродження” в Україні починає не еволюціонувати, а вже прямо революціонізувати. Від боротьби з абстрактними чи то режимом, чи то державою відпадають борці з державою, що уособлені традиційними радянськими „лівими”. Радикальні до того (певною частиною – саме через кліше незбутності та нереальності) ідеї націоналізму стають майже загальним обрамленням та ідеологічним супроводом для подальшої боротьби – і правозахист, і вимоги економічної емансипації мирно зживаються з ідеями етнічного відродження українців, та особливо – з темою національної безпеки і політичної незалежності держави.
Утворюється та оформлюється такий собі мейнтсрім „Виского Відродження”: трохи лівацького, багато націоналістичного, дуже багато антисистемного, а також зі вбудованими входами практично для будь-якого дисидента чи напряму дисидентства як такого. Парадоксальним чином протестний антирежимний настрій (ще не „електорат”) накопичується і в традиційно лівих чи русифікованих регіонах, тому що там й там присутнє одне доволі значне явище: ліквідація хоча б текучої заборгованості та припинення масових відключень світла та тепла населенню за борги підприємств. Хто з читачів жив або був в таких регіонах, що їх обезсвітлювали за принципом однобічної „колективної відповідальності”, той підтвердить: немає нічого більш принизливого, ніж сплатити всі борги та не отримати послуг за борги інших. Відповідно, не має більшої емансипації, ніж позбавлення такого роду сегрегації.
І знову влада робить купу помилок, що її розхитують та позбавляють впливу: не заганяє людей у попередню безвихідь, наївно думаючи, що ті віддячать їй спокоєм та голосами на більш-менш чесних, більш-менш фальсифікованих виборах. Адже гарна фальсифікація – це фальсифікація, яка виглядає правдоподібно.
Автор цих рядків зрозумів, що кандидат від влади програє, коли той кандидат (тоді ще не так демонізований та карикатуризований як зараз) зробив неприпустиму помилку, почавши роздавати перед виборами „дурні гроші”. Цім він зміцнив почуття власної гідності в критичного відсотку людей, які ще перебували в стані економічного маргінесу. Вчив їх Маркс у ВПШ, але даремно: „людину тре нагодувати, взути та одягнути ... а потім говорити з нею про політику”.

Наше політичне Бароко

Події, що слідували безпосередньо після першої кризи „Помаранчевої революції”, закрили власне „відроджувальний” наступ та відкрили двері до сучасного „культурно-політичного етапу”, який, маю думку, теж закінчується. Я порівнюю цей період (від середини 2005) з барочним стилем.
Що таке бароко тої, європейської, культури? Це відповідь на Абсурд. Абсурд класичного ренесансу полягав у одночасній перемозі Реформації та Контрреформації, посиленні волі та неволі, утопізму та прагматизму. Все це відбувалося на очах людини, що бачила і те і те, і яка пам’ятала ще живих титанів відродження з їхніми титанічними ж потугами. Як відповідь на виклик, реакція на абсурдизм – тодішні сучасники Сервантеса віддали потужну вагу абсурду як такому, наче заповзявшись довести й його до абсурду.
Наше сучасне політичне Бароко є такою самою відповіддю на поширення карикатурного політичного цинізму, моральної амбівалентності, шаленого захоплення уявною всемогутністю демагога та спекулянта цінностями. Замість засуджувати неминуче, бароканці кидаються навипередки, беручи за основу принцип перевершити у цинізмі навіть власних політиків.
До цього феномену я відношу поширення політичного двоємислення в значної частини громадянського активу. Ззовні цей процес виглядає як класична шизофренія, описана Оруелом у безсмертному „1984”. Але не забуваймо, що там готовність весь час змінювати думку, міняти тези прямо на протилежні була викликана тоталітарним устроєм, а нав’язувалася примусово, під страхом знищення. Тут маємо добровільне втягнення у двоємислення як самозахист від абсурду, що тісно переплетений з реальністю, є невід’ємною його частиною.
Класичні бароканці створили новий тип людини, людини, в якої натуральне поєднано зі штучним та абсурдним, реальне з обманливим. Людина стає „преціозною”, заздалегідь більш гарною, ніж є насправді, і цей штучний стан, про який всім відомо, що він оманливий та нещирий, парадоксально оголошується найбільш правильним.
Навіщо було мати фізичну форму, коли в епоху бароко все вирішував постріл з механічного пістоля? Так само в добу нашого Бароко всі над очікування покладені на чудодійний піар, безжально-механічний та абсурдно-творчій водночас.
Тоді замість походів з’явилися променади, замість турнірів лицарів – картярство та каруселі, а замість духовних містерій бали-маскаради. Ікони замінюються на власні портрети або штучні пейзажі, а війни на феєрверки. Мужчина (чоловік) стає жінкоподібним, жінка перетворюється на механічну ляльку, яка вміє вчасно посміхатися та фліртувати (але в рамках пристойності). Не лаятиму цей період, адже без нього ми б не мали джентльменів, лагідних як ромашка, та зухвалих, як паперовий тигр.

Від Бароко до Рококо...

Ще трохи, і Бароко, який був хтось назвав „кризою” та навіть „виродженням”, змініться на короткотривале політичне Рококо. Якщо Бароко це суміш абсурду з дійсністю, до Рококо це тріумфальна перемога першого.
На цей день в нас ще політичне бароко, і наші політичні фантазії тішать політичні Гулівери: вони грають на казках про ліліпутів та велетнів, дивовижні країни з літаючими людьми та думаючими конями. І поки вони просто двоємислять, заражаючи цім колишній громадянський активізм, ми ще трохи плутаємось – де він в даний момент бреше, а де каже чисту правду.
Але на зміну Гуліверам вже йдуть політичні Мюнгхаузени, рідні діти політичного Рококо. Їм не треба десь мандрувати, щоб потім в політичних або амбіційних цілях щось добрехати до справжніх пригод. Пародія на Одисея доходить до повної межи. Той бачив циклопів і не дивувався, а нищив їх як і належить дикунові, що зустрів іншого дикуна. Сінбад старанно записує такі пригоди, вже розуміючи їх комерційну цінність. Гуліверові вистачаї розуму добрехати, щоб комерційну вартість підвищити. А баронові Мюнгхаузенові достатньо смикнути себе за косичку та витягти з багнюки. Він не абсурдний на чверть чи половину, він сам по собі є абсурдом.
Розглянемо більше нашого грядущого рококіанця. Це витончений та вишуканий франт, завідомий брехун, покритий пудрою та глянцем. Руссо, щоб бачив таких, відмічав, що мова рококіанця найменш нагадує людську і найбільш – пташину. Вона не містить вже не тільки сенсу, але й функціонального навантаження: просто паві час від часу треба прочищати горлянку, аби там не завелося павутини.
Предтеча нашого рококіанця – це сучасний, вже цілком сформований найманий соціолог, це політолог якбитологічного напряму, це практикуючий геополітик та фінансовий прогнозист. Вже зовсім близько грюкає у двері ще більш наближений до того тип, а саме юрист партії, суддя якогось ОПГ чи незалежне ЗМІ, що бреше вже навіть не за гроші, а просто від потреби брехати. Не забуваймо також про подальшу фемінізацію рококіанця, а також, що тип жінки, на який він прагне бути схожим – це проститутка, тільки куртуазна.
Зазнає зміни в цей період і наш виборець, він набиратиме все більше рис споживача. Якщо виборець епохи Відродження – це такий собі пробуджений титан, а виборець епохи Бароко – то хлопець, що зо всіх сил намагається бути дорослим, розумнішим ніж є ... то виборець рококіанець стає навмисною дитиною, награно наївною, як пастушки в пасторалі. Він вкрай сентиментальний, капризний, показово-вибагливий аж до збочень і водночас дає себе обдурити так легко, як тільки можна це зробити за обоюдного бажання.

Епілог. Далі буде ...

Що саме буде далі, ми можемо легко дізнатися. Але оскільки я пишу це в час, визначений як бароко української політики, то трохи замаскую це досить прозорою анаграмою (яку прочитає і дорослий, і дитя, але не прочитає дорослий, який старанно вдасть з себе дитину).
Перефразую одного з мюнгхаузенів „справжнього”, поспілого Рококо. „Ми думали, що революція позаду, і навіть що її не було. А виявилося, що то була всього лише реформація”. Людина проказала це, коли вивчала механічний пристрій для ліквідації наслідків Рококо. Вивчала вимушено та, можна сказати, зсередини.

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 17-06-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1213651558.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.