Інколи в мене буває такий настрій (гадаю, це трапляється з багатьма громадянами, в тому числі й розвинених країн), коли я не люблю свою країну. Люблю «вишиванки у краєзнавчому музеї, деякі будинки, мости, вулички й ворота... Коли хочеться вийти на вулицю — а там нікого, жодної живої душі... Тільки я — і Україна зі мною». Так написала одна журналістка в одній із неопублікованих статей. Ось тільки це вже буде не Україна. А так... Якийсь гарний пейзаж. Тому що пейзаж без власної історії і без людей залишається всього-на-всього гарною картинкою.

Але, на щастя, буває й зов­сім інший настрій, коли бачиш звичайних, взагалі-то, людей, від вчинків яких, часом не таких і помітних у повсякденні, стає світліше й тепліше на душі. І розумієш — не все тут «покрите чорною заздрістю і прагненням випинати тільки погане, сумне й трагічне». Є щось, чим можна і слід пишатися.

П’ята, щорічна церемонія вручення премій «Гордість країни», яка проходила 14 березня в театрі ім.І.Франка і була показана вчо­ра телеглядачам «Новим каналом», розчулила мене до сліз — усе ж таки в житті справді завжди є місце подвигу. Крім того, це було ще й своєрідним «збуванням мрій». Чого вартий тільки захоплений погляд, яким обмінялися два 14-річні близнюки Льоня і Ко­ля Тузенки, що стали абсолютними чемпіонами Європи в розв’язан­ні логічних задач із математики, отримавши м’яч і футболки з автографом самого А.Шевченка, а також поїздку до Лондона на матч «Челсі» з участю свого кумира. А 15-річному голові великої родини Андрію Костецькому, безумовно, дуже знадобиться в господарстві подарований міністром Ю.Лу­ценком автомобіль із правом його водіння з 16-річного віку.

Слів немає, країні, змученій нескінченним політичним цирком і постійною демонстрацією неповаги з боку народних обранців до свого ж народу (рівень культури й духовності якого насправді безмірно вищий за їхній), як ковток свіжого повітря, потрібні герої, та й просто позитивні приклади, на які варто рівнятися, до яких хочеться дотягнутися.

І лише одне, другорядне, питання турбує мене час від часу: що буде з героями, коли згасне гаряче проміння софітів? Безумовно, успішний бізнесмен, швидше за все, залишиться бізнесменом, спортсмен — спортсменом, рятувальник — рятувальником, а лікар — лікарем. До речі, Жито­мир­ський обласний центр охорони здо­ров’я матері та дитини вже став досить «модним» місцем у породіль. Безумовно, в цьому чимала заслуга і чудового неонатолога Сергія Лапонога, який виходив маленького Богданчика, що народився з вагою всього 490 грамів (на жаль, у сюжеті нічого не було сказано про те, які прогнози його здоров’я на майбутнє); і Фонду В.Пінчука, який виділив центру кошти на розвиток та закупівлю спеціального обладнання.

Сподіваюся, що близнюки-вундеркінди, подорослішавши, ще прославлять Україну своїми відкриттями. А Микола Філіппов — водій маршрутки, котрий мужньо затримав грабіжника в банку, напевно, розповість свою історію внукам, ілюструючи її фотографією з Лолітою Мілявською, увіковіченою його... кондуктором. Але що буде з маленькими героями «Гордості країни» — Настею Овчар, наприклад, чи шестирічним скрипалем Ромою Купріяновим? Сподіваюся, не промайне над ними тінь Ніки Турбіної, і Настя залишиться такою ж скромною й чуйною в дорослому житті, а Рома — таким же працьовитим і наполегливим у досягненні виплеканої мети. Але це вже зов­сім інша історія...