Учасники

Автори / Юрко Покальчук / Пожиттєвий строк Юрка Покальчука

Письменника Юрка Покальчука не знає хіба що найостанніший лежень. «Покаль» або «Пако» — так його знають в українських письменницьких колах. «Дядя Юра» — так у Прилуцькій колонії для неповнолітніх, яку Покальчук відвідує от вже 20 років чи не щомісяця. Він — редактор зовнішніх програм каналу «1+1», він прозаїк і поет, перекладач і науковець, замолоду ним опікувався сам Василь Стус. Він — той, хто вижив за Совєтів, не лижучи дупу владі, а пишучи те, що йшло від душі.

Ми зустрілися з Юрком у його київській квартирі на лівому березі Дніпра. Вздовж усієї квартири розвішані трофеї із подорожей: роги, шкіри і дуже багато книг.

Незабаром виходить восьма у харківському видавництві «Фоліо» книжка Юрія Покальчука «Не наступайте на любов». Це підсумкова поетична збірка із 250 ти сторінок. Вірш «Не наступайте на любов» вперше прозвучав на фестивалі «День незалежності з Махном» 24 серпня минулого року.

—Я тільки-но повернувся з Харкова. — починає розмову Юрій. — Востаннє перед виходом книжки вичитував її. Це ж поезії, і одна помилка там — може зіпсувати весь вірш. Я сам обирав обкладинку до книжки. Там буде зображена оголена жінка і чоловік. Я взяв малюнок відомого австрійського художника Еґона Шілє (Egon Shiele). Він помер у 28-річному віці за три дні після своєї дружини у 1918 році. В нього просто шалені малюнки. Вони досить еротичні, але еротика в них внутрішня, вона не вульгарна.

ШО Завжди обкладинки підбираєте самі?

—(обурено) Одного разу «Фоліо» само вставило на обкладинку доволі вульгарну бабу! Це сталося з випуском у твердій палітурці «Паморочливого запаху джунглів». Я хочу відчувати, коли я видаю книжку — це моя книжка! Я добре знаю малярство і тому завжди працюю з художниками сам.

ШО Де пишуться вірші?

—Часто — в машині, в поїзді або в літаку. Усім відомий гіт «Вони кажуть», яким потім було названо навіть другий альбом мого гурту «Вогні Великого Міста», я написав їдучи із своїм водієм одного разу вночі із Луцька до Львова. Водій у мене не балакучий, на щастя.

ШО Перші ваші книжки видавалися у «Кальварії». Чому ви перейшли до «Фоліо»?

—Я дуже вдячний видавництву «Кальварія», бо вони видали мене, коли не було де видаватись. Ми були дуже близькі певний час, і я навіть хрестив Анетту Антоненко — директора. Уже в певному віці вона хрестилася і хотіла, щоб тільки я був її хрещеним батьком… Я туди прийшов перший, бо до мене «Кальварія» не видавала художньої літератури. Потім притягнув їм Римарука, Федюка і Марію Матіос, інших. «Те, що на споді» вийшло у «Кальварії» двома тиражами. Але з «Кальварією» у мене почались фінансові непорозуміння, і я почав видаватися у іншому видавництві. Врешті усі сучасні автори потікали від них. Я пішов перший.

Соляріс у зоні

Покальчук разом із режисером Максимом Сурковим нещодавно відзняли на каналі «1+1» документальний фільм про кримінальних підлітків на базі Прилуцької виховної колонії — «Зона особливої уваги». Стрічка знімалася в кінці літа — на початку осені 2006 року. Фільм побудований на розповідях ув’язнених та їхній творчості: віршах, піснях. Юрко Покальчук вже багато років випускає у Прилуцькій колонії квартальний журнал «Горнизонт», який складається з поезій, життєписів і малюнків вихованців колонії. Фільм поділяється на три частини: «Жорстокість», «Секс» і «Любов». В першій розповідається власне про причини жорстокості малолітніх злочинців. Друга — про ранній секс, який психологічно травмує підлітків і спричинює злочинність. Кілька героїв фільму розповідають, що мали перший сексуальний акт в 13–14 років. Остання частина «Любов» розповідає про любов ув’язнених до батьків та кохання, про неймовірну потребу ласки і любові, зокрема родинної, якої переважна більшість засуджених підлітків позбавлені.

—Розумієте, усі ці діти рано чи пізно виходять з колонії на волю, — розповідає Покальчук. — Це наші з вами сусіди, і в кращому випадку суспільство байдуже до їхніх проблем, а часто просто вороже. Я б не хотів, щоби так було. Їх треба підтримувати і допомагати їм. Не можна бути байдужими. Можливо, нагодувавши безпритульну дитину, ви допоможете уникнути якогось злочину.

ШО Чому саме малолітки?

—Я вирішив зняти фільм саме про дітей від 12 до 18 років, тому що ними в нашій державі практично ніхто не опікується. Пацан закінчує 9 класів, і йому нікуди йти. На роботу такого підлітка ніхто не візьме, безкоштовних спортивних шкіл у нас уже немає, батьки дитиною часто зовсім не займаються. Діти йдуть на вулицю і потрапляють в комп’ютерні клуби та зали автоматів. Багато дітей проводять ніч в комп’ютерному клубі. Вона коштує усього 8 гривень. А їх треба ще заробити. Там збираються цілі злочинні угрупування. Завжди кажу: «Допомагати їм — мені було послано». Вперше я приїхав у колонію як кореспондент, написати репортаж. І лишився там на багато років. Я на це витрачаю гроші, але не можна забувати про психологічну віддачу від вихованців — вона дуже сильна. Це свого роду «соляріс».

ШО Чи всі в колоніях реальні злочинці?

—Ні, в підліткових колоніях свідомих злочинців дуже мало. От якщо взяти цю колонію, в якій ми знімали фільм, — там 250 ув’язнених. Я спілкувався з усіма. Реальних злочинців серед них чоловік 30. Це вже загартовані злодії, які когось вбили, залізли в квартиру тощо. Усі ж інші — це жертви суспільної неуваги.

ШО У колоніях люди виправляються?

— Звісно! Для того вона і є — виховна колонія. Для злочинців-дітей колонії виховні. Тому що вони піддаються вихованню. А для зрілих злочинців — виправні. От перед початком фільму подзвонив мені на мобільний хлопець, який теж сидів у цій колонії, і розповів, що вступив на юридичний у цьому році. Там у мене в серванті фотографія 17-річного Максима — він дуже талановитий письменник, не побоюсь цього слова. Він написав такий перший текст, що я ахнув. Він вже написав мені знову аж чотири зошити. Навіть не віриться, що так може мислити дитина по суті ще. Але в нього складна доля. Він вже вдруге сів. Мені в міліції сказали, що або я його заберу, або він знову сяде. В нього мама хвора. Переплутала мене із батьком цього пацана. Дзвонить і каже: «Забирай його собі в Київ, у тебе є жінка, да? Ну, буде жити з мачухою». А я кажу: «Нє, чекай, я його не робив, альо! Ти мене плутаєш». У неї кімнатка кілька метрів. Ліжко і стіл. Де вона там чотирьох дітей наклепала, я не знаю. А хлопець кинутий напризволяще — і потрапив знову за грати.

ШО В колонії ви є авторитетом?

—Я там дуже популярний, не приховую цього. Коли заходжу — усі кидаються оравою одразу зустрічати. Начальник колонії сказав, що це в мене строк пожиттєвий. На одній з якихось прес-конференцій мені поставили запитання, чого ці хлопці мене навчили. Я дуже дякував, бо такого питання мені не ставив ніхто, а навчили пацани мене багато чому. Вони навчили мене бачити зворотній бік місяця. От ми з вами живемо і бачимо усе, що навколо нас. А поза тим є ще й інший світ. Нещодавно один хлопець підходить до мене і каже: «Я можу вам написати, як мене трахали в СІЗО. Ви ж все одно нікому не розкажете, а вам для ваших творів згодиться, такого ви ніде просто так не довідаєтесь». Оце довіра — найбільшу свою біду мені довіряє. Я таке ціную.

«Ми — наслідки сексуального життя батьків»

Нещодавно Юрко презентував збірку усіх еротичних творів під назвою «Кама Сутра». Тоді Покальчук почав тур з Донецька, Луганська і Маріуполя.

ШО Не страшно було звідти починати?

—Це Сергій Жадан запропонував мені колись їхати на Східну Україну. Для мене то — зовсім незвідані краї. На кожній зустрічі на сході України — показував «Зону особливої уваги». А поза Донбасом я вже був у Дніпропетровську, Запоріжжі і Харкові, — але туди я вже їздив неодноразово, і мене там сприймають як свого. А от в Луганську я коли був у номері в готелі, вмикаю телевізор — і саме дещо кумедний сюжет про мене. Так смішно було, вони сказали, що до них приїхав київський еротичний письменник за власною ініціативою з місією прокладати міст між Донбасом і Києвом. А взагалі від зустрічей в Луганську в мене дуже хороше враження. Це наша Україна, просто трохи інша. Там є цікава творча інтелігенція, об’єднана в мистецький гурт «Стан». Я був просто захоплений Луганськом…

ШО Чому саме «Кама Сутра»?

—Я називаю це інтелектуальною еротикою, тому що мені є що сказати цією еротикою. Ще за радянських років я писав еротичні твори, хоча знав, що цього ніхто і ніколи не надрукує. Просто для себе. Я навчався на факультеті східної філології і «Кама Сутру» пробував читати на санскриті ще у 19-річному віці. І коли таку назву мені запропонував мій видавець у «Фоліо» Олександр Красовицький — я одразу погодився.

ШО Дітям не рекомендується?

—В наших книгарнях усе дозволяють продавати. А так не можна. Якщо підліток у Франції візьме в руки в книгарні таку книгу — то вилетить звідти, як гармата. Тому що оштрафують — продавця. А в нас ще шмаркачі купують це безкарно і неконтрольовано.

ШО А дорослі мають це читати?

—Цнотливим я б теж не радив. Навіщо я їм буду душу травмувати? Хто хоче — той читає. Вільний вибір у книгарні. А взагалі — чому б не читати. Секс — це нормально, всі ми — наслідки сексуального життя наших батьків, і це не можна приховувати. Але кохатися треба розумно — з повагою до людини, з якою кохаєшся, бо тільки тоді це прекрасно.

Богдан Логвиненко, ШО

Повний текст інтерв`ю читайте у свіжому номері журналу

Додав Art-Vertep 06 вересня 2007

Про автора

Юрій Покальчук народився 24 січня 1941 року в Кременці. Син діалектолога, краєзнавця Володимира Покальчука. Дитинство і юність провів у Луцьку, де закінчив школу й Луцький педінститут. Потім навчався в Ленінградському університеті.