П`ятниця, 12 вересня 2008 року, київський час - 08:06  

       ЗНАЙОМІ ОБЛИЧЧЯ

© Ромко Малко, журнал «Главред»

Борис Скоропадський: Українці повинні жити в Україні

21:17 17.07.2008

"Мій колір – жовто-блакитний. Не блакитно-жовтий, до речі. Прапор має бути жовто-блакитний, такий, як був раніше. І виправлення потребує не тільки прапор".

Гетьман Павло Петрович Скоропадський та його онук Борис Данилович Скоропадський (фото НО)

Нещодавно виповнилось 90 років з часу початку гетьманства останнього українського гетьмана Павла Скоропадського. Незважаючи на невдалу спробу побудови власної моделі Української державності, ця постать безперечно ввійшла в літопис Нації як один із її потужних лідерів. За неповних вісім місяців свого правління в умовах війни йому вдалося здійснити те, про що теперішня українська влада на 17-му році незалежності не сміє навіть мріяти.

Трохи раніше вважалось, що рід Гетьмана закінчується на його доньці Олені Скоропадській-Отт, яка нині мешкає в Швейцарії. Але недавно об’явився ще один нащадок великого роду – Борис Скоропадський, син гетьманича Данила, отруєного совєцькими спецслужбами 22 лютого 1957 року в Лондоні. Борис сам про своє походження дізнався тільки в 1999 році. Мати, злякавшись серцевого нападу, розповіла синові, ким насправді був його батько. А в жовтні 2006 року гетьманич, продавши все, що мав у Канаді, переїхав із сім’єю жити в Україну.

Нині багато хто мріє виїхати в Америку і Канаду, а ви взяли родину і сюди. Чому так?

Я дуже вдячний моїй мамі, що виховала мене українцем. Без пафосу. Тож логічно, що раз я українець і є можливість вільно жити в Україні, то чому мені там не жити? Я ставив собі це питання, починаючи з 1991 року, відтоді, як Україна стала незалежною. І не тільки ставив, а й намагався переформатувати свій бізнес так, щоб мати змогу жити в Україні. У 1995 році я таки приїхав сюди і три місяці пробував крутити бізнес. Але самі знаєте, що часи тоді були досить важкі. Обдурювали кожного канадійця чи американця, що приходив з грошима. Знаю багато людей, яких «нагріли» на дуже великі суми. Я приїхав з грошима інвесторів, ми пробували тут щось почати. Але дуже швидко побачив, що реально нічого не вийде: тільки обкрадуть і ми підемо додому голі-босі.

Вам одного разу було замало?

Коли хочеш зробити якусь дуже важливу в житті річ, завжди виникає купа всіляких «але». Але поміж всіх «але» все ж залишається істина. Вона для мене дуже проста і зрозуміла. Якби я був японцем, то хотів би жити в Японії, якби був німцем, хотів би жити у Німеччині, це було би природно. Так? А якщо я українець, то хочу жити в Україні. Де ще треба мені жити? Люди кажуть: «О, пане Борисе, ви не знаєте, як це тяжко…».

Коли я зібрався їхати до України, то не залишив жодного приятеля в Канаді, чи в Америці, який би не сказав мені, що в мене з’їхав дах. «Навіщо ти туди їдеш? Що ти там робитимеш?» Я кажу: «Я — українець, а українці повинні жити в Україні».

Тих українців, які повернулися жити в Україну, можна порахувати на пальцях. На вашу думку, чому?

Знаєте, мені дуже легко на світі, бо я простий чоловік. Тобто люди або люблять мене, або ні. Я завжди кажу те, що думаю, бо переконаний, що завжди треба мати своє бачення. Не слід іти на компроміси ламаючи себе. Відповідаючи на питання, думаю, що основна причина, чому вони не приїздять в Україну, криється в тому, що вони не є лідерами. У світі є дуже малий відсоток лідерів і провідників. А люди завжди звикли, як вівці, йти за кимось, самі вони не хочуть ризикувати своєю стабільністю і добробутом. А треба бути лідером – пробиватися.

Але маємо приклад кримських татар, чеченців, які зірвалися з насиджених місць і повернулися на свою землю. Чому в українців такого немає?

Тяжко сказати, треба їх запитати. Я сам дивуюся, і їм те саме запитання ставлю. Кажу їм: «Чому ти не повертаєшся?» — «Ну, розумієш, Борисе, тут маю роботу, маю хату. А Україна – то дикий край, то третій світ, то це, то те…».

Я кажу, що тут для мене немає нічого дикого, що я тут не бачу третього світу. А жити важко будь-де…

Ви маєте якийсь бізнес в Україні?

Ні, не маю. Як і більшість українців, рипаюся в пошуках заробітку. Іноді надаю консультації. Знаєте, я не маю тут мільйона доларів у банку і, на жаль, не живу на відсотки.

З часу вашого першого приїзду в Україну ситуація досить змінилась. Зараз вже можна вести бізнес в Україні?

Чому ні? Переконаний, що відбулися суттєві зміни. Подивіться, скільки сьогодні іноземних компаній приходять в Україну і ведуть тут бізнес без проблем. Я нині раджу інвесторам обов’язково звертати увагу на ті сфери, які ще не в повній мірі розвинуті. Там є перспектива.

Хоча, насправді, я цікавлюся більше Україною та її майбутнім, ніж бізнесом.

На жаль, в Україні політика і бізнес ходять у парі…

Це правда. Тут навчили людей, що так має бути, але це несправедливо. Це ганьба і біда для українського народу. Бізнес — не є політикою, і політика — не є бізнесом. Бо хто такий політик? І в Канаді, і в Америці політиком є людина, що має великий життєвий досвід і досягла всіх вершин у своїй сфері діяльності. Чи це бізнесмен, чи адвокат, чи лікар. Він має сім’ю, роботу, машину, хату і певний суспільний статус. Так? Він хоче віддати щось назад своєму народові. Він служить народу, він іде, витрачає свої гроші на рекламну кампанію, щоб його вибрали, а тоді виконує те, що обіцяє. Звичайно, завжди є винятки, але більшість іде у політику власне через вищеперераховані причини. Вони не йдуть туди багатіти, тому що там немає хабарів, вони не йдуть на високу зарплату, бо там зарплати невисокі. Там не хизуються одне перед одним своїми «тачками», а їздять на роботу якщо не на метро, то на дуже скромних машинах. А мерседеси мають тільки високі посадовці, і то не власні, а державні, виділені тільки на час перебування на посаді.

Київські вибори – ще один приклад перверзивності української політики.

На жаль, добрі, чесні, справедливі уроки ніколи не є легкими. Вони ніколи не даються задурно. Завжди щось треба втрачати: або час, або кров, або гроші. Але ми щасливі, що маємо ці уроки. І мусимо максимально з них учитися. Треба спробувати зробити правильні висновки і відповідно діяти. Не подобається вам та кандидатура, що є, висуньте собі свою.

Рецепт гарний, але реальність інша. Практика показує, що це досить складно зробити.

Не складно. Треба не боятися. Ісус ішов по землі без грошей і міг переконати багато людей. Тож не думаю, що це складно. Якщо є бажання, то людина може дуже багато зробити. Ну, ясна річ, є реальність, є тяжке життя, треба заробляти, треба мотатися. Це створило такі умови для нас, що не маємо часу з родиною спілкуватися навіть на нормальному рівні, це я дуже добре розумію. Але як хочеш, щоб поліпшало, то щось роби.

Хіба не було складно для молодих хлопців з УПА, коли вони голі та голодні сиділи у лісі й боронили свою країну? Думаю, це було набагато складніше, ніж знайти нормального українця та висунути його кандидатуру.

Нам дуже заважають всілякі «але», бо вони несуть у собі негатив. «О, я би хотів усе зробити, але…, але я не маю часу, але я не довіряю, але я не маю з ким, але…». І це дає тобі причину, щоб цього не робити.

Так. Але люди розчаровані й переконані, що вони нічого не вирішують.

Це правда. Але тільки сидіти і мати претензії – нічим не допоможе. Усі кажуть, що життя сьогодні складніше, небезпечніше, дорожче і гірше, ніж було навіть в часи Союзу. І не треба мати вищої освіти, щоб це зрозуміти. За 17 років незалежності для українців нічого суттєво не покращилось. Треба це визнати і, можливо, почати щось змінювати. Як хочеш знайти кращу роботу, то знаходиш час переписати своє резюме, щоб воно було якіснішим, знаходиш час його розіслати і піти на інтерв’ю. І лише тому, що цього сам бажаєш. Скільки років треба людині бути незадоволеною, щоб вона сказала: годі терпіти! Це треба міняти, я цього не робитиму, не голосуватиму, я вимагатиму від них того, що вони обіцяли. У нас кажуть, що багато біди від корупції. Ну, перепрошую, якщо середня зарплата українця сьогодні дозволяє собі бути $300 на місяць, спробуй проживи на них. У цих умовах не буде корупції?

Згадайте помаранчеві події. У 2004 році українці вибрали найменше зло. Багато людей тоді не симпатизували жодній з кандидатур, але вийшли на Майдан, бо відчували в цьому потребу. Відчували необхідність змін. Людей охопила радість пробудження і піднесення. Я не сидітиму нині і не розповідатиму українцям, чому вони так почувалися, чому була Помаранчева революція і як люди пробудилися і почувалися на Майдані. Це було справедливо, і це була істина. На жаль, правда, яку згодом зрозумів і я, і ті українці, що брали участь у Помаранчевій революції, виявилася в тому, що, співаючи «Разом нас багато, нас не подолати», ті, що стояли на сцені Майдану, не думали про тих, хто стояв коло неї. Хоча разом з тим, ті, хто був біля сцени, сподівалися, що про них у тій пісні також ідеться. На жаль дуже скоро вони пізнали весь цинізм ситуації.

А вам не пропонували підтримати якогось кандидата на київських виборах?

Можу чесно сказати, що із двох блоків мені телефонували і запрошували виступити перед їхніми прихильниками та підтримати їхнього кандидата. Казали, що для мене це буде великою честю. Я дуже подякував за пропозицію і відповів, що зможу це зробити лише тоді, коли мені особисто зателефонує їхній кандидат. Ми сядемо, вип’ємо разом чаю, поговоримо, він мене переконає, надасть гарантії, що, отримавши перемогу і посаду, виконає всі свої обіцянки, скаже, як я це зможу проконтролювати. От тоді буду радий стати на сцені й підтримати його кандидатуру.

Я так розумію, що вам не зателефонували?

Ні. Ясна річ.

Кому з політиків в Україні ви нині симпатизуєте?

Не підтримую жодних кольорів, мій колір – жовто-блакитний. Не блакитно-жовтий, до речі. Прапор має бути жовто-блакитний, такий, як був раніше. І виправлення потребує не тільки прапор.

На сьогодні українцями є 85% населення, так? Але чи маємо 85% українців в органах влади? От коли це населення зможе пропорційно репрезентувати себе у владі: і в Секретаріаті, і в Кабінеті Міністрів, і в Верховній Раді, і в судах, і всюди інде, то, я переконаний, зміни настануть. Бо проблеми в нашій історії маємо чомусь, як правило, тоді, коли неукраїнці переконують українців йти брат на брата. А з історії треба вчитись. Ми ж не дурні? Ми посідаємо одне з перших місць за кількістю освічених людей в світі, а також одне з перших за рівнем вимирання. Або статистика бреше, або щось треба з тим робити.

Українці не схильні в такий спосіб нині себе ідентифікувати. Український патріотизм дуже часто зводиться до підтримки національної збірної з футболу.

Нічого дивного. Скільки поколінь перейшло через геноцид, голодомори, вигнання, розстріли, випалення, виселення, мордування інтелігенції, культури, мови, вчинених саме задля знищення українського народу. Думаєте, за дев’яносто років залишиться дуже багато населення, яке розумітиме, ким воно дійсно є? Зрештою, якби за роки незалежності українці, які були при владі, хотіли це виправити, то вони б це зробили. Однак це нікому не потрібно. До того ж, після розвалу Совєтського Союзу дуже багато, скажімо так, неукраїнців допомагали будувати нашу, сьогодні незалежну, Україну. Допомагали як вміли. І ніхто особливо не переймався тим, щоб спонукати українців пробудитися. Ніхто надто не акцентував на цьому увагу і не збирався витрачати гроші на те, щоб народ зрозумів, ким він є і що з ним сталося за Совєтського Союзу.

Чи, може, витрачали гроші на виховання дітей? А це справді дуже важливо. У Японії звичайна дитина, яка закінчує середню школу, знає триста національних пісень. Скажіть мені, будь ласка, яка дитина, закінчуючи українську школу, знає стільки народних пісень? Можливо, п’ять, можливо, десять, хай навіть двадцять? Але не двісті чи триста. Чому? Тому що все починається від верхівки. Дитина робитиме так, як робить батько. Батьки не можуть курити при дитині цигарки і казати: «Сину, якщо я тебе застану за курінням, то пальну по морді!». Без сенсу. Син просто буде краще ховатися.

Вам сьогоднішня ситуація в країні не перегукується з тою, що була в часи правління вашого діда Гетьмана Скоропадського? І чи не є такою ж реальністю сьогодні можлива втрата української незалежності?

Не бачу особливої різниці між подіями тоді й тепер. Усе те саме. І небезпека, я згоден з вами на 100%, є. Хоча думаю, що сьогодні для українського народу набагато легше перетворити під себе владу, аніж було тоді. Міжнародна ситуація нині на нашу користь. Усе-таки, панує мир. Війни наразі ведуться в інформаційному та економічному просторах.

А територіальні претензії?

Я би порадив Лужкову, щоб він послав телеграму до Буша і сказав, що Росія припустилася помилки, коли продала Аляску, і він тепер хоче її відібрати назад. Буде цікаво почути відповідь.

Існує насправді інша небезпека. Ви звернули увагу: кожен раз, як ми обираємо когось на високу політичну посаду в Україні, один з перших кроків – це поїздка до Москви? Посвячення, чи як? Їдуть за благословенням? Чому це так має бути? Або скажіть мені, чому ми маємо сьогодні в Україні Православну церкву Московського патріархату? Що це? Чому взагалі маємо нині чотири Українських православних церкви в Україні?

Ви знаєте, як це змінити?

Наразі хочу привернути до цього увагу українського народу. Нехай думає… Треба зрозуміти, чому так буває, чим це загрожує і що з цим робити.

Рим не був збудований за один день. І ви думаєте, після стількох років гноблення українець дуже орієнтується в цих нюансах? Я щасливий, що виріс в іншому, не більшовицькому, світі і знаю те, що знаю. Щасливий, що не зазнав утисків переслідувань і промивки мозку. Але я переконаний, що, якби виріс при Радянському Союзі, то нічим би не відрізнявся від того п’ятдесятидворічного мужчини, що жив тут ціле життя. Люди тут дивуються, що я не володію російською мовою. Я не те, що нею не володію, я зовсім її не знаю. Який чорт учив би мене російської мови в Канаді? Якби я був росіянином, то, очевидно, знав би її, бо ходив би в школу, де її вчать. Але я українець, мене вчили української мови. Навіщо мене вчити російської мови, коли я українець?! Тут людям важко це зрозуміти. Це зовсім інакший світ.

Нині ви активно репрезентуєте ідею гетьманату. Справді бачите в цьому перспективу?

Абсолютно.

Тобто народ може дорости до того, що обере собі гетьмана?

Так не станеться за одну ніч. Помаленьку… Я щодня зустрічаю людей, які підтримують і розуміють цю ідею. І з кожним днем їх стає дедалі більше. Це не останні люди в країні. Однак це не простий процес. Було б дуже добре, якби я приїхав, розказав і вони мені всі повірили. Це було б прекрасно, але такого не буває. І особливо в країні, де політики останні шістнадцять років на кожному кроці дурили власний народ.

А ви взагалі збираєтеся займатись активно політичною діяльністю? Або, скажімо так, рекламувати цю ідею?

Думаю, що я вже це роблю, і досить активно. Але ви чудово розумієте, щоб вести активну політичну діяльність, друкувати газети, поширювати інформацію, потрібні гроші. Таких грошей я особисто не маю. Є два способи їх знайти. Можна шукати або кошти, або прихильників. Переконаний: якщо нині в Україні почну шукати кошти, то знайду нечесних прихильників. Отже, я вирішив шукати прихильників. Бо коли знайду щирих прихильників, вони знайдуть чесні кошти. Вірю, що ця справа є справедливою, перспективною і, головне, важливою для держави.

Я написав декілька статей на цю тему і видав книжку «Міфи та уроки Другого Гетьманату», де виклав власні думки з цього приводу. Я справді вірю, що Україна мусить бути Гетьманатом. Бог любить трійцю, ще має бути третій Гетьманат. І час, коли це станеться, не за горами. Нагадаю, перший раз представник роду Скоропадських, Іван, гетьманував в Україні одразу після Мазепи. Другий раз Гетьманат, після майже ста п’ятдесяти років нищення України, відродив мій дід Гетьман Павло Скоропадський. Чи можливо, що буде й третій раз? Не знаю. Тільки з часом побачимо. Треба, аби люди самі зрозуміли, що це для них потрібно, і чому. Вони мусять зрозуміти, чим є сама система і модель Гетьманату. Які у цьому є переваги і перспективи для розвитку Нації. Що було доброго в Другому Гетьманаті. Власне тому я написав цю книжку. Тож за бажання, всі, кому це цікаво, можуть знайти її в Інтернеті на багатьох сайтах.

А перспектива не тільки реальна – вона вже почала вибудовуватися і набирати темп. За це мусимо в першу чергу бути вдячні рідній українській владі – тим людям, які несправедливо ставляться до власного народу. Якби вони дбали за український народ, якби робили те, що обіцяють – щоб в Україні всім справді було добре, а не тільки їхнім кишеням, – тоді ми на цю тему сьогодні з вами навіть не говорили.

Вони не того виховання, щоб мислити категоріями добробуту власного народу. Для них це неможливо. З одного боку, воно погано, а з іншого – навіть дуже добре. Бо гарна наука полягає у тому, що ми сьогодні отримуємо безцінний досвід. Завжди важливіше навчитися, як не робити, ніж як робити. І такі уроки, хоч болючі, які отримує нині український народ, йтимуть тільки йому на користь. Я переконаний у цьому, бо я – оптиміст, і від себе не втечу.