Призначення ворогом

Юрій Райхель, «День», 27.05.2008

Давно відомо, що російській владі обов’язково потрібні вороги, які хочуть знищити державу російську. Тож треба пильнувати й знати, «чи не йде цар Салтан басурманити християн». Якщо такого комплекту немає, то влада в Кремлі та навколо нього почувається не в своїй тарілці й просто не знає як управляти ввіреним їй народом. Подеколи кількість ворогів дещо зменшується з незалежних від влади причин, і тоді дефіцит слід компенсувати. При цьому вороги є постійні, за визначенням, а є тимчасові, випадкові. Останніх найчастіше призначають із сусідів, хоча ще вчора товаришували так, що водою не розлити.

Похмуре добросусідство

Відносини України з великим сусідом не склалися із самого початку. Надто багато пов’язувало в минулому, щоб без проблем вдалося розійтися. І нічого в цьому особливого не було. Рівень добросусідства визначається не їхньою відсутністю, а способами вирішення. Просто треба більше доброї волі й терпіння в розв’язанні тугих вузлів. А от якщо немає того й другого, то дуже швидко можна скотитися до відвертої ворожнечі та взаємних претензій. Що й сталося. Нещодавній казус Лужкова до Севастополя далеко не перший і не єдиний такий приклад. Проблема не в заявах московського градоначальника. До чужого рота не приставиш ворота, незалежно від того в Україні він виголошуватиме свої промови чи в Першопрестольній. Московське міністерство правди веде цілеспрямовану комплексну пропаганду в дусі своїх попередників з відповідних відділів ЦК КПРС. З українця ліпиться образ ворога на побутовому й навіть підсвідомому рівні.

Як писав журнал «Експерт Україна», основним джерелом даних про сусідню країну й для росіян, і для українців є телебачення, а не особисте спілкування. Майже 72% громадян Росії, згідно з опитуваннями, отримують інформацію про Україну від російських телеканалів, 21% з преси і 10% від родичів, друзів і знайомих. В Україні ситуація приблизно аналогічна, проте наші співвітчизники мають більший вибір джерел інформації: 65% — українські теле- й радіоканали, 28% — російське ТБ і радіо, 9,5% — російські газети й журнали. Кожний четвертий українець дізнається новини про Росію від родичів, друзів і знайомих. У формуванні уявлень про сусідів вирішальна роль належить телебаченню. Основні канали сусіднього телебачення, принаймні в містах України, цілком доступні. Тож чим годують на російській інформаційній кухні, зрозуміло. У Росії ніде українське телебачення не транслюється. Отримати альтернативну інформацію можна лише з інтернету. Але й чимало російських сайтів на своїх форумах «потішили» знахідкою. Тепер українці все більше не хохли, а укри.

Пропагандистське завдання дуже просте: в нас усе добре, в них жити неможливо. У Росії ВВП зростає, стабілізаційний фонд наповнюється, економіка розвивається семимильними кроками, країна підводиться з колін. Її вже бояться, а отже, поважають усі навколо. Армію переозброюють, літаки літають. Байдуже, що тренувальні польоти застарілих російських бомбардувальників видають за бойове чергування, простій людині, щоб пишатися своєю армією, деталі знати не обов’язково. Направили велику морську силу — чотири кораблі — в Середземне море, й андріївський прапор знову гордо майорить на його просторах, а там дивись і до океану недалеко. І нехай тремтить весь американський 6-й флот з його десятками кораблів і двома авіаносцями. У національні проекти вкладаються величезні кошти. Спасибі Володимиру Володимировичу, а тепер і Дмитру Анатолійовичу за хороше життя й щасливе дитинство. Щоб зажити в розкошах росіянам залишилося розв’язати всього дві проблеми. Це грузини й українці.

Перші, яких усього трохи менш як 5 мільйонів, заполонили всю 146-мільйонну Росію. Вони труїли росіян вином і боржомі. Але ще гірше вони поводяться в Грузії. Хочуть вступити до НАТО й відновити свою територіальну цілісність. Це антиросійські дії, що реалізуються за вказівкою з Вашингтона.

З Україною ще гірше. У передачі «До бар’єра» на каналі НТВ філософ Марк Урнов опонував Володимиру Жириновському. Зрозуміло, кому дісталися лаври переможця. За народного юриста проголосувало майже 40 тис. глядачів, за Урнова близько 5 тисяч. Але навіть демократ і порядна людина Урнов повторював набридлу жуйку про невизначеність статусу Севастополя. Він — людина досить інформована, що ж там казати про тих, хто тільки картинку по телевізору й дивиться. А НТВ вважається каналом для інтелігенції. До речі, саме в цій передачі мав брати участь Владислав Каськів. Є підозра, що заборона для нього на в’їзд до Росії пов’язана не лише з дрібною помстою за Лужкова, а небажанням дати глядачам іншу інформацію про українську позицію.

Не відстає й кіно. Серіал «Автономка». Показано штаб українського флоту. Начальник штабу слухає чорношкірого американця, який через перекладачку втовкмачує йому, бовдурові, що їхнє спільне завдання — не допустити панування російського флоту в Чорному морі. Американець попереджає, що скоро почнеться операція проти росіян. Україна — плацдарм НАТО й США для нападу на Росію. І для досягнення цієї мети американці заслали до Севастополя шпигуна, який розмовляє лише англійською, а українці йому сприяють. І таке кіно заполонило російські кінотеатри й телеекрани. Не дивно, що опитування показують зниження індексу добросусідства, який розрахував Інститут вивчення Росії. З української сторони він становив 13,84, а з російської — лише 8,99. Травневі опитування ВЦДГД показали, що вже для понад чверті росіян Україна є ворожою державою, поступившись пальмою першості США й Грузії.

Хто бував у Москві, той знає особливе ставлення місцевої міліції до громадян України. Автору доводилося стикатися з особливо прискіпливим вивченням охоронцями порядку тимчасового дозволу на перебування в столиці. Український паспорт був предметом пильної уваги. Особливо їх цікавило питання, навіщо приїхав. Можна подумати, що в потягах з Курського й Київського вокзалів вивозять усі російські таємниці.

Причин такої пропагандистської атаки проти України декілька. Військово-стратегічні обставини мають місце, але їх не слід переоцінювати. Можливий вступ України до НАТО кардинально ситуацію на російських кордонах не змінить. Альянс уже досить близько підійшов у Прибалтиці до другої столиці країни, але Росія не зруйнувалася. Чорноморський флот і в Севастополі, й поза ним стратегічне значення втратив і навряд чи його набуде. Набагато важливішими є причини політичні й психологічні. Провідні російські політологи й філософи, насамперед євразійської та націоналістичних шкіл, неодноразово стверджували, що Україні належить унікальна роль у визначенні цивілізаційної ідентичності, геополітичних можливостей і зовнішньополітичного статусу Росії. Київ — мати міст руських для них і їхніх послідовників у коридорах влади — не проста цитата з літопису, а керівництво до дії. Вони вважають, що в широкому сенсі Росія може претендувати на повернення статусу великої держави, лише будучи інтегрованою з Україною політично й економічно. Це парадигма імперської ідеології, що стає основною в сучасній Росії.

Звідси керівництво до дії. Заперечується існування українців як народу й української мови як такої. Українські школи в Росії не відкривають і газети не дозволяють видавати не тому, що грошей шкода, їх легко знайти, а принципово. Немає мови, немає народу, отже, шкіл і газет таких бути не може. Як розказав співголова Об’єднання українців Росії Валерій Семенко, українська бібліотека в Москві була, тепер немає. На цій основі росіянам навіюється думка, що існування незалежної України — явище тимчасове й питання тільки в тому «Славянские ль ручьи сольются в русском море?».

На наш погляд, другою причиною, головною, є небезпека подальшої демократизації України для правлячого російського класу. Саме в цьому, а не в міфічній воєнній загрозі слід бачити алергію на процес євроатлантичної інтеграції України. Європейський рух нашої країни неминуче приведе до її демократизації й посилить привабливість як для російського бізнесу, так і для росіян загалом. Прикладом є держави Балтії. У них активно працюють російські компанії, що віддають перевагу європейським правилам, а не рідній корупції й свавіллю влади. Але в свідомості більшої частини росіян Балтія була чужою завжди. Якщо Україна успішно піде таким самим шляхом, то природно постане питання, чому брати можуть, а ми ні. Висновки для нинішнього правлячого класу народ може зробити невтішні. Ось чому телеканали в сусідній країні так часто й старанно показують, що в Росії все спокійно, а в Україні панує анархія й жити просто неможливо. Заразом формується образ злодійкуватого сусіда. Про те, як набивають собі кишені через непрозорі схеми постачання газу російські вищі чиновники, не почуєш жодного слова.

Ситуація, що склалася, звісно, неприємна, але не безнадійна. Після виступу Лужкова в Севастополі прихильників вступу до НАТО трохи навіть побільшало. У Москві це зрозуміли й дещо знизили напруження, але гадаю, тимчасово. Треба не нервувати, а протиставити нагнітанню істерії зважений підхід і формувати свій інформаційний простір. Нинішні можновладці в Москві, які розбурхують ворожнечу, тимчасові. Вони приходять і йдуть, а російський народ — наш добрий сусід, залишиться назавжди.

Юрій Райхель, «День»

Малюнок Анатолія Казанського, з архіву «Дня»

Версія для друку* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.