***
Частина 0,1. (Доречна преамбула)

Міні-перформенс Назара Гончара

На День Блазня до „Дзиґи” дзуськи можна було зайти без перешкоди у вигляді Гончара. Ця „перешкода” збирала податок, відрізаючи у перехожих або клапоть волосся (коси), або вусів чи то бороди. Тож, першою жертвою імпровізованого податківця став директор „Дзиґи” Маркіян Іващишин (варто на це було глянути). Не винятком був і Борода (Сергій Калинець). Збирані „податки” охайно зістригалися у конверта, адресат якого достоту ще не був відомий, може, „Податкова”...

***

Частина І. Відкриття.

А от у галереї був свій податок: податок на усмішку. Він був необов’язковим, але вельми щедрим і щирим. Біля кожної з робіт (карикатур) можна би було поставити скриньку для „посмішок”, скажімо, вартістю (посмішки) в одну копійку чи, наприклад, використаний трамвайний квиток... А потім, по закритті виставки, просто задля інтересу порахувати, яка робота виявилася „найприбутковішою” на усмішки. А може, і не треба зовсім ніякої скриньки, бо нею стала сама галерея.
Скринька Карикатури (або скринька Пандори із точністю до навпаки). Першого квітня – карикатура всесвітня, - спробуй, запереч?!

На відкритті „Карикатуруму” Влодко Кауфман та Олег Дергачов (куратор виставки) були вбрані у чудернацькі „ушанки” із дзвіночками, щоправда, „ушанка” Влодка за його ж словами була надто європейською як на відкриття виставки на виключно російську тематику – Сургут. Це власне експозиція робіт першого конкурсу (фестивалю-бієнале в номінаціях: карикатура, фотографія, об’єкт, малярство), на який було надіслано 1242 роботи 392 художників із 36 країн. Журі відібрало 150 робіт 91 автора із 20 країн. Як Вам статистика? І це на першому „пробному” етапі, бо вже на другому (тема „Лицедійство”) статистика взагалі приголомшлива (читайте нижче в інтерв’ю).

Щобільше, сама виставка об’їздила півсвіту (Франція, Східний Сибір, Урал) і на цьому не зупиниться. До Львова виставку запросив Олег Дергачов (до речі, член журі конкурсу). Ідея ця народилася в Олега під час роботи в журі, коли він побачив каталог, а відповідно „ставлення до карикатури як до мистецтва”. Отож, на День блазня („професійне свято Дергачова” за його ж словами) відбулося відкриття, а також „розливання” сонця й тепла із Сургута, в якому саме розпочалася весна і температура з 30 градусів морозу підвищилася (аж!) до мінус 25-ти.

Андрій Дорош, мистецтвознавець, „весь розбризканий по стінах”, бо мав того дня вже третій виступ, на першому з яких почував себе „очень неуютно” (мовний реверанс в сторону російських організаторів?) таки не оминув нагоди й тут додати копійчину: „Блазні – надзвичайно розумні люди. Голос блазня – то ж був голос народу. Адже в алегоричній формі можна висловити значно більше... (Тут було щось про „цунамі в параші”, але авторка необачно відволіклася. – Авт.) Я певним чином дотичний до Сургута, і якщо раптом треба буде кудись відступати, то - туди, в сторону Сибіру. Додам ще таке: слово тайга для американців звучить гнітюче, бо вони звикли до кишенькового способу життя. Сургут – молоде місто, яке любить і вміє посміхатися. Бо жовчу ми починаємо писати вже після 50-тки... Тож, нехай тішаться”. Отаке благословення.

Світлана Круглова, одна з ідейних натхненниць конкурсу, директор Сургутського художнього музею привітала усіх із відкриттям виставки, я ж себе особисто – із відкриттям на світовій мапі ще одного невідомого міста, здавалося би, на краю світу, яке, як і Львів, потужно пульсує у світовому мистецькому організмі, розганяючи венами „талановиті тільця”, провокуючи їх до руху та креативу. Талан мініатюрних міст-велетів Духу.

Частина ІІ. Три розмови.

Розмова Перша: життя щойно починається.

Світлана Круглова: „Про враження з виставки судити вам, а щодо вражень від Львова - отримайте моє зізнання в любові. Місто нас надзвичайно вразило. Я мистецтвознавець за освітою і дуже ціную архітектуру, і, знаєте, буває, приїдеш у місто, відоме за своєю архітектурою, в якому можна знайти за каталогом якісь окремі визначні архітектурні пам’ятки, а тут... Ні, тут ніби і є якісь „точки”, але практично кожна споруда – пам’ятка. Я була в Європі, багато бачила, але не таке. Щоправда, не довелося побувати у Польщі, однак такого міста, як Львів, просто ніде немає. В принципі, нас ще до від’їзду попереджали: яке красиве місто. От ми з такою настановою сюди і приїхали. А звідси їдемо із враженням: яке прекрасне місто.

В інших містах виставку прийняли дуже добре: люди сміються. Люди не те що не розі вчилися сміятися, ні, навпаки. Наприклад, якщо в першому конкурсі брали участь 36 країн, то цього року – 44 країни світу! А розумієте, відіслати свої роботи художникові у якийсь невідомий Сургут (не знати де), словом, це коштувало... Отож, ми ростемо, нам вже два рочки.

Ми добре все продумали ще під час першого конкурсу: по-перше, у нас були пристойні призи, адже художники – народ обділений, по-друге, дуже високий рівень журі, відомі люди декількох країн, і нарешті, ми видали такий каталог-збірник кращих робіт (більше 200). В принципі, виставкова колекція налічує приблизно 200 робіт, які ми експонуємо. Каталог ми розіслали у різні країни, до речі, після того, як ми подарували його у Франції, нас одразу ж туди запросили із виставкою. Зараз ми на стадії перемовин із Петербургом та Новосибірськом. Із Москвою проблематично, бо вона завжди самодостатня та самостійна. Але художники усюди однакові.

На цій виставці більше половини робіт – з України. Зрозуміло, що найсмішніші художники живуть в Росії та Україні. Тому що, звичайно, не завжди зрозумілий нам їхній (західний) гумор, а їм, мабуть, не зовсім наш... Знаєте, у Франції нашу виставку не зовсім „догнали”. І ми зрозуміли, що туди треба було зовсім таку „Європу” відібрати, бо вони все-таки розуміють трошки інакший гумор.

Для цієї виставки ми цілком спокійно відбирали роботи, знаючи, що тут цей гумор буде зрозумілий на всі сто відсотків. Ми тут працюємо із 11 години і дуже приємно бачити усміхнені молоді обличчя. Та й сьогодні перше квітня, я й не знаю, чи ми зробили цю виставку, чи ні.

Чи затребувана зараз карикатура, як жанр? Безумовно. Щобільше, ми чому зайнялися цим проектом, здавалося би, якийсь музей (стереотип чогось такого старого, в’ялого, зі старими бабцями, які щось в’яжуть, куняють що дві години). По-перше, в нас дуже молоде місто (середній вік мешканців – 30 років), у нас молодий музей із молодим колективом (тому „Дзиґа” для нас – рідний ґрунт), по-друге, нам просто хотілося придумати ШОСЬ, що би відрізнялося. І просто випадково ми познайомилися із новосибірським художником Володимиром Степановим і раптом зрозуміли, що то така скарбниця культури, яку, в принципі, „благополучно” забули.

Ви собі не уявляєте навіть, який ажіотаж ця подія викликала в художників, як вони нам дякували, казали, що років з десять взагалі нічого із карикатури не виходило: ані книг, ані каталогів. Карикатуру перетворили в газетний стиль, ігноруючи безліч інших неперевершених стилів, наприклад, польський плакат, що виріс із сатиричності. Тому ми називаємо не конкурс „Карикатура”, а „Карикатурум”. Бо так ми поєднуємо різноманітні жанри, цього року ми мали дві номінації: карикатура і шарж, а вже є живопис, об’єкти, наступного року ми додамо фотографію. Тему ми ще не продумали, але конкурс неодмінно буде.

Карикатура – це стиль мислення, це різновид мистецтва, причому дуже інтелектуальний. Карикатурою займаються відомі художники, які працюють в різних жанрах. От, ви бачите рівень карикатури тут, це ж не просто якісь замальовки, є й офорти, серйозна техніка.

Тут експоновано картинки зі змістом, із підтекстом, іронією, не знаю, чи можна їх однозначно назвати карикатурою, гадаю, це певна філософська притча... Комікси є теж різного рівня, але здебільшого, вони більші плоскі.

Чи впливає на нас прозахідна манера (розпуста, чорний гумор)? Життя багатогранне, хтось може назвати якісь речі непристойними, хтось назве це просто поглядом на секс із гумором. Ні, гадаю, на нас не впливають прозахідні віяння такого кшталту. І ми ніколи не занизимо планку, ми первинно різні, і, як ви самі сказали, ми – глибші: любити - то любити, страждати – так страждати... І все це є в картинках.

Ми так часто об’єднуємося, знову розділяємось, і тут раптом 44 країни світу! А в червні до нас приїдуть десять країн, починаючи від Америки, закінчуючи Китаєм, я вже не кажу про Україну, Польщу, Німеччину. Ми просто говоримо мовою усього світу! Коли в нас зібралися художники різних країн, то їм не треба було перекладачів, вони спілкувалися однією мовою.

Побажання карикатуристам – любові до своєї професії і великої матеріальної допомоги, щоб вони свої таланти не заривали у непотрібні проекти, які приносять лише гроші, а не задоволення. Хіба можливо жити без гумору? В принципі, життя тільки починається”.

Розмова Друга: нас кличуть – значить ми потрібні.

Ольга: „Ця виставка – наша дитина, безумовно. Володимир наштовхнув нас на цю ідею: він просто нам показав карикатури, а ми подумали, а чом би й ні. Це такий пласт, така ніша! Але ми не обмежуємося виключно карикатурою, а називаємо це візуальним гумором, тобто „Карикатурумом”.

Враження? Ви знаєте, художники настільки різнопланові, цікаві, адже перша тема була „Сибір”, наша Батьківщина, там, де ми живемо. І нам було надзвичайно цікаво подивитися, а як же про нас думають інші люди. Звичайно, є стандартні, стереотипні речі: валянки, ведмеді, олені та „водка”, мороз тощо.

Як на мене, то ментальність українська і наша тотожні, ми однакові, тому і гумор в нас подібний. Ми дуже любимо роботи українських художників, пишаємося ними, раді, що сюди нарешті завітали. Наш слов’янський гумор – запальний, ми залюбки над собою пожартуємо, шпигонемо один одного, він навіть якийсь пікантний. До нашого другого конкурсу вже приєдналася Африка, Австралія, Південна й Північна Америка, плюс вся Європа.

Що конкретно ми робимо для реклами конкурсу? Насамперед наша виставка – виїзна. Ми маємо машину, обклеєну репродукціями робіт, яка виїздить у місто разом із нашим символом – ведмежатком з червоним носом в ушанці із дзвониками. Всі його надзвичайно люблять, особливо діти, усі фотографуються біля нього. Якщо би карикатура була незатребуваною зараз, ми би, напевно, сюди не приїхали, чи не так? Нас кличуть, значить ми потрібні, люди хочуть сміятися.

Якісь надзвичайні випадки, казуси? Знаєте, коли людина не відходить від роботи і не може зупинитися сміятися, то це не казус, а от коли стане із сумними очима, зітхне...

Побажання: художники нехай працюють, творять, а ми будемо це показувати людям. Бо мета музею – не складувати (як Скрудж) роботи, ні, а збирати і видавати їх на-гора. Це дуже важливо. А львів’янам хочу побажати відвідати нашу виставку і дізнатися більше про наше місто”.

Розмова Третя: за карикатурою майбутнє.

Олег Дергачов: „Я би не сказав, що я відкрив виставку і що Сургут – закапелок світу. Коли я був членом журі в Сургуті та відвідав музей, я був вражений. Мушу визнати, що це музей надзвичайно високого професійного та матеріального рівня. Нашим музеям до такого далеко.

Я побачив рівень робіт і запропонував привезти їх сюди. У мене є така звичка, що коли я десь щось бачу цікаве, я притягую це до Львова, наприклад, симпозіум карикатури, анімаційний симпозіум. Мені дуже приємно, що ця виставка відбулася тут, у Львові. Ми її запланували ще ц вересні, і саме на перше квітня, п. Маркіян одразу погодився, за що я йому дуже вдячний. Взагалі, „Дзиґа” – чудове місце, єдине у Львові, у якому відбувається щось, пов’язане із сучасним мистецтвом.

На жаль, це у Львові єдина подія, присвячена першому квітня. В Одесі інша ситуація: там „гуморина” стає комерційною, є назва, є бренд, але над ним ще треба працювати.
Ї
Як член журі скажу, що подивований рівнем якості робіт, бо справа не в кількості авторів та країн, звичайно. Виставка вже має ім’я, на неї висилають роботи не тільки молоді художники, студенти, а й досвідчені карикатуристи. Коли я там був, у мене виникло враження, що я потрапив у Європу, в Голландію.

За карикатурою майбутнє, вона пов’язана із анімацією, коли рисунок починає рухатись. А анімація має шалені перспективи у світі. Вона, як і карикатура, зрозуміла людям, має доступ до серця, до душі кожної людини. Всі ми діти всередині, тому завжди будемо любити карикатуру. Справа тільки в тому, щоб рівень карикатури був високим.

У нас, скажімо, відчувається європейська традиція карикатури, на Заході – традиція коміксів. Вони в нас не приживаються. Але й у Штатах є дуже цікаві карикатуристи: Гаррі Ларсон, Elephant. Так огульно я б не став говорити, що американці тупуваті і сприймають спрощений гумор. Америка дуже різна, я був там двічі, маю багато друзів, з іншого боку до мене звідти приїжджав професор Джон Ленд (він до Львова приїздив вже тричі), який дуже серйозно досліджує карикатуру.

Львів не є показником розвитку карикатури в світі, тут вона й в газетах рідко з’являється. Ми все-таки є дуже маленькою частинкою Європи, яка надзвичайно цікавиться карикатурою, як і Росія. До неї з України переїжджають наші талановиті митці, наприклад, Валентин Дружинін, який є головним художником „Комсомольської Правди” (там є відповідна оплата й ставлення). Отож, ми ще спимо, хоча Львів’яни мають прекрасне почуття гумору. Ми любимо посміхатися, розповідати анекдоти, так що в нас все нормально.

Я думаю, що успіх у цієї виставки ще буде, тобто він вже є”.

Марія ТИТАРЕНКО