— Це зовнішнє враження є частиною істини, я себе не відокремлюю від своєї молодості, від того, ким я був, скажімо, в десятому класі,— внутрішній стрижень зберігся. Просто ще розвиваються інші напрями душі і розуму, свій образ я постійно домальовую, маю багато захоплень й інтересів, і друга половина мого життя — це є, власне, праця над їхньою гармонізацією, пошук спільного знаменника, більш високого виміру, який би об’єднав усі творчі аспекти, які і для мене, не тільки для оточення, здаються малопоєднуваними між собою.
Протягом останнього десятиріччя я відкрив для себе таку науку, як стратегічний менеджмент. Знову ж таки це віднаходження універсальних принципів організації і самоорганізації. Певно, тому мене зацікавили синергетика і системологія.

— Той, хто займається практичним мистецтвом — музикою, не повинен займатися управлінням. Це зовсім інша сфера. Коли я як композитор пишу твори, або як скрипаль виступаю на сцені, то я абсолютно інша людина, ніж та, яка пише праці з теорії управління. Отже, я нетипова людина, тому, може, з іронією дивлюсь на музикантів-емпіриків, які скиглять про те, що державі начхати на культуру. Але насправді кожному треба своє робити, і проблема в принципі існує — на рівні світогляду, освіти і професійного вишколу тих людей, які покликані управляти нашою державою. На жаль, вони не здобули якісної освіти, виховання, запасу моральності-духовності, і життя не змушує їх вивчати науку управління, вони переважно займаються виживанням біля «корита»: роблять кар’єру і гроші.

Управління такою системою, як держава, нація, зокрема сферою культури, потребує надзвичайно високого рівня знань, причому саме сучасних знань, «відлік» яких розпочався після 70-х років XX століття, — фактично саме тоді в США виникла методологія і теорія стратегічного менеджменту. Весь наш політичний істеблішмент, коли вчився у школі і в інститутах, цього не міг вивчати, ці знання до нас почали більш-менш серйозно проникати в другій половині дев’яностих років. Я особисто, оскільки викладав студентам менеджмент шоу-бізнесу, був змушений займатися самоосвітою. Мені спочатку було проблемно викладати такі дисципліни як, наприклад, «Організація концертно-гастрольної діяльності», «Рекордингова індустрія», «Індустрія розваг», «Основи шоу-бізнесу», я все це викладав на базі свого особистого досвіду, адже ще школярем почав грати в ансамблі «Еней», згодом почались гастролі як скрипаля-соліста по Україні, аудіозаписи у Фонд Українського радіо і спорадичні закордонні поїздки, я брав участь в організації фестивалю «Червона рута», працював редактором музичних програм телебачення на студії «Укртелефільм», на радіо. Тобто я справді мав різноманітний досвід, щоб якось інтегрувати його в навчальні курси.

На превеликий жаль, наша правляча еліта відстала від Заходу в усіх сферах на два покоління. Домінанти її свідомості, освіти і культури управління перебувають десь в районі 50—60—70-х років. І це головна проблема. Водночас ми бачимо, що середній клас нашої країни, який формується, контрастно випереджає людей, від яких залежить доля країни. І байдуже, чи належать можновладці до табору червоних, синіх, помаранчевих, жовтих, блакитних тощо, тобто політична складова не має вирішальної ваги, просто є відставання у відповідності до реалій часу.

Україні в усіх сферах хронічно бракує якісного менеджменту, бракує національної школи управління. Українці як фахівці можуть робити чудеса, а от здійснювати управління складними системами в економіці, політиці, культурі не можуть, — нема школи, досвіду, певних рис характеру. Ми не звикли бути державною нацією, не звикли бути відповідальними, вольовими, концептуальними і далекоглядними. Наша поведінка більше подібна до поведінки партизанів чи підлеглих, поневолених, ми можемо час від часу робити героїчні кроки, але не в змозі утримувати одну лінію протягом багатьох років, бо для цього треба бачити твердо мету і мати міцну волю, щоби не звертати з обраного шляху і не збиватися на спокуси, які з’являються справа і зліва, тобто зі Сходу і Заходу. Ми не розуміємо чітко власні цілі, стратегії, аби їх непохитно виконувати, тобто нам бракує такої риси, яку в собі цілеспрямовано культивували германці, англосакси, прибалти. Описана в дослідницькій літературі емоційність українського характеру і навіть така позитивна риса, як людяність, не раз спонукали зраджувати принципи, цілі і базові цінності, тому що коли треба вибрати між «істиною і Платоном», то українці частіше міркують так: «Звичайно, краще істина, але Платон мені дорожчий». І це ми бачимо бодай з того, як розвивалися історичні події останніх двох років в Україні, коли Ющенко як справжній українець на перший план ставив не принципи, а дружбу, певні стосунки, домовленості. Твердості ж і холодної послідовності, потрібної в захисті принципів, немає. І це теж підтверджує тезу про те, що українці, на жаль, мають дуже слабку школу управління, насамперед державного. Немає традиції «панування у своїй сторонці», якщо говорити словами Державного гімну. Це негативно позначається на культурі і мистецтві, тому письменники ідуть у депутати і політику, а музиканти беруться до менеджменту.

— Є два шляхи. Перший — держава починає здійснювати цілеспрямовану продуману національну політику в культурному середовищі. Другий — це шлях ринку, капіталу, бізнесу. Але другий шлях більш важкий і проблемний, оскільки бізнес в Україні традиційно не є українським, ті люди, які мають мільйони і мільярди, не є українцями, а якщо вони навіть є українцями, то орієнтуються на російську культуру або на блатну культуру, я маю на увазі так званий шансон і все, що з тим пов’язане, а також орієнтуються на американську культуру. Тобто бізнес в Україні здебільшого просто не помічає українську культуру, він її не знає, не розуміє, а коли навіть і має до неї якусь прихильність, то орієнтується швидше на так званий нафталін, на вчорашню українську радянську вторинну естраду. Чимало українських бізнесменів підтримують саме такий тип естради, а от те українське, яке є паростком в майбутнє, на жаль, не має жодних шансів поки що бути підтримуваним через український бізнес.

Але мій оптимізм спонукає формувати громадські структури взаємодії, національну солідарність у сфері культури, співпрацю мас-медіа, бізнесу і політики. Консолідувавши соратників, однодумців, людей, які зріло ставляться до проблем української культури і мають патріотичне серце, можна було б вибудовувати ефективні якісні зміни і зрушувати ситуацію в культурі в бік українського майбутнього. Тобто такого майбутнього, де б Україна була присутня повноцінно, а не була такою, яка завжди тільки доношує те, що вже колись одягали багатії, була б серед лідерів, здатною створювати нові світові тенденції у сфері культури, зокрема музики.

— Серед вимріяних задумів — телевізійна програма «Коронний номер»: всеукраїнський чемпіонат виконавських мистецтв, переможці якого брали б участь у всесвітньому чемпіонаті, який щороку влаштовують у Лос-Анджелесі в Голлівуді. Проект буде реалізований, якщо мені вдасться консолідувати партнерів. Я сподіваюся на співпрацю з каналом «1+1» і з найбільш відомими корпораціями, які виробляють товари і послуги для масового споживання, наприклад, у сфері зв’язку, солодощів тощо. З одного боку, цей цікавий проект дав би сотням і тисячам українських талантів можливість дістати ще один шанс себе показати, причому не тільки у співі, як це роблять телевізійні канали, де переважно фігурують дівчатка-«лолітки». Цей чемпіонат був би відкритий для людей будь-якого віку і поширювався на всі види мистецтв, які називаються виконавськими. Вихід до світового конкурсу — ще одна можливість позитивно показати Україну, її сутність, адже однією з умов «Коронного номера» є виконання саме українських творів, обов’язково українською мовою.

Коли лунає ім’я Кирила Стеценка, мимоволі думаєш: «Про кого йдеться? Про діда чи внука?» І це, напевно, добре, бо вони є рідними не тільки по крові, а й за духом (насправді нечасто ми можемо цим похвалитися).

Паралелі між долею Кирила-молодшого і долею його діда, відомого композитора Кирила Григоровича Стеценка, просто напрошуються, у них є багато спільного: покликання, неймовірна відданість своїй справі, працелюбність, відчуття внутрішньої свободи і незалежність.

Кирило Григорович Стеценко в українській культурі — постать знакова й трагічна. Він був сином свого народу й заручником свого часу, що наклало відбиток на всю його долю. Він підніс українську музику на небачені висоти, але його ім’я і духовна спадщина тривалий час замовчувалися. Народжений для музики, він змушений був служити священиком у церкві, рятуючись від злиднів і пильного ока ГубЧК.

Заслуженому артистові України Стеценку-молодшому, зрозуміло, таких страхіть не довелося зазнати (хоча важко порівнювати рівень трагізму різних часів), та однаково його шлях вистелений тернами. І тернів тим більше, чим потужніше він втілює свої ідеали, чим упертіше працює.

А роботи й обов’язків він набрав по самі вінця. Кирило Стеценко є завідувачем кафедри менеджменту шоу-бізнесу КНУКІМу, президентом Міжнародного фонду ім.К.Стеценка, заступником директора Міжнародного інституту метафізичних досліджень, членом Національної ради з питань культури і духовності при президентові України.

Та за частоколом цих посад чітко проглядає юна постать Кирила Стеценка часів легендарного гурту «Еней», що виник наприкінці 1960-х у Київській спеціальній музичній школі ім. М.Лисенка. Це був перший справжній рок-гурт в Україні, який виконував власні твори. Його лідерами стали Кирило Стеценко (гітара, скрипка, сопілка, вокал) та Тарас Петриненко (вокал, клавішні). «Еней» почав з дуже своєрідних обробок народних пісень, згодом, захопившись пізньою творчістю «Бітлз», узявся за аранжування Баха й Хачатуряна. У 1970 році «Еней» дебютував на телебаченні і протягом двох років був там досить частим гостем. Та ось «Еней» звинуватили в буржуазному націоналізмі, заборонили створювати власні пісні та робити обробки народних, стерли всі їхні записи на радіо й телебаченні і, нарешті, надійно загнали гурт у підпілля, де він протримався до 1977 року.

Стеценка привабила кар’єра професіонального скрипаля, він став лауреатом Всесоюзного конкурсу, працював у Рівненській філармонії, а з другої половини 1980-х — коментатором телебачення.

Однак зі шляху скрипаля, що концертує, він не зійшов, виконує музику в дуже широкому спектрі: від класики до джазу, рок-музики й естради.

Притому Кирило Стеценко дедалі глибше занурюється в педагогіку, науку й політику.

Цікавими є його розвідки про здатність музики до раннього діагностування суспільних процесів: те, що в різний час відбувалося на фестивалях «Червона Рута», через два роки повторювалося в державі.