Аристократизм, вишукані манери й велемовні привітання, сюртуки, капелюхи, колючо-різальна зброя, титули: одне слово — феодалізм. Як ви гадаєте, про яке століття йдеться? От і я раніше думав, що неможливо такими словами описати XXI століття. Проте навіть у найрозвиненіших європейських країнах можна без чарівництва здійснити подорож на машині часу. Про свій візит у ту історико-суспільну формацію, котра зазвичай недоступна не тільки для туристів, а й для більшості іноземців, що постійно проживають у Німеччині, я й хочу розповісти.

«Когда все расселятся
в раю и в аду,

земля итогами подведена будет —

помните:

в 1916 году

из Петрограда исчезли
красивые люди».

Володимир Маяковський,
«Надоело», 1916 р.

Студентські об’єднання ведуть свій родовід навіть не з часів усеперемагаючих Фрідріхів і сон­цеподібних Людовиків, а з епохи Карлів і Генріхів. До картини про веселих і не звиклих сумувати студіозів, які радісно виспівували «Гаудеамус», можна додати один штрих: їх найчастіше ненавиділи обивателі середньовічних міст. У ті часи «рівності людей перед законом» не існувало, а університети мали юридичну автономію від міст, церкви і великих землевласників. Тому постраждалому, наприклад ремісникові, украй складно було притягти до суду студентів, які скоїли злочин. Чим останні й корис­тувалися. До смертовбивства доходило рідко, але бійки, крадіжки, а то й зґвалтування з боку «представників інтелектуального прошарку» були тоді ледь не звичайною річчю. Талановитому й заможному пройдисвітові, котрий чимось завинив перед містом, університетський суд міг призначити дисциплінарне стягнення на кшталт двох тижнів уса­мітненої дієти на хлібі й воді. Студенти хизувалися такими почуттями, як зарозумілість у ставленні до городян, вітали хороб­рість і бешкетництво, уміння накапостити, а кількість випитого пива була одним із приводів для поваги. З певних причин студенти мали тоді привілей носити зброю. Панував дух хитрого, хвацького й розумного чоловіка, котрий, до речі, ставиться до жінок як до істот нижчого порядку. Відтоді ситуація навколо студентської спільноти дуже змінилася, і цей дух вилився у фарс.

До подібних об’єднань входить меншість європейських студентів. Такі студентські корпорації в Німеччині відомі під назвою буршеншафтів, а їхні члени — як бурші. Але це не завжди так — ряд подібних об’єднань не називають себе буршеншафтами (бур­сацтвами), хоча мало чим від них відрізняються. Наприклад, у протестантських буршеншафтах поширені дуелі на шпагах — аж до шрамів на обличчі. (Деякі «умільці» навіть закладають, мов нитку, у свіжі шрами кінський волос, щоб слід був видніший.) На­томість, у католицьких об’єднаннях категорично заборонено застосовувати холодну зброю, бо за подібні забавки можуть відлучити від церкви. (У тій спілці, де побував я, рапіри використовували, але виключно як антураж.) Католики в Німеччині зазвичай налаштовані консервативно. Серед німецьких лютеранських буршеншафтів чимало лібералів, але зустрічаються й об’єднання неонацистів, хоча, підкреслимо, — це меншість у меншості.

Найбільше буршеншафти поширені в континентальній германомовній Європі — ФРН, Австрії, Швейцарії, Голландії. Щось подіб­не досі подибуєш і в романській Європі, Британії та Сканди­навії. Дивно, але навіть паровий коток соціалізму не зміг зламати деякі базові ментальні особливості в Європі Центральній — нині між західним кордоном ЄС і колишнім радянсько-американським кордоном (залізною завісою) спостерігається масове відтворення буршеншафтів — у тому числі й Прибалтиці.

Пересічний бурш смажить собі шніцель і варить макарони. Табличка на стіні: «Місце для «урівноправлення» жінок. Години прийому — за домовленістю». Можливо, завдяки таким жартам дівчата на цій кухні — нечасті гості

Як правило, кожне таке об’єд­нання існує не лише за рахунок внесків безпосередніх учасників, а й спонсорується колишніми членами цієї корпорації, котрі, так би мовити, ростять зміну. У буршеншафтах дуже розвинена взаємодопомога, котра межує із клановістю, — кожен із «членів ордену» тягне за собою при нагоді іншого, у тому числі по закін­ченні університету. Тому багато хто з буршів робить дуже непогану кар’єру. Особливо такі об’єд­нан­ня поширені в середовищі юристів і майбутніх чиновників, дипломатів, лікарів, теологів. Не­рідко буршеншафти відтворюються, так би мовити, природним шляхом — коли батько дбайливо направляє сина в ту ж студент­ську корпорацію, з якої вийшов сам, і, дуже романтично, до того ж будинку, де він колись познайомився зі своєю дружиною — матір’ю чергового бурша.

Об’єднує всі ці студентські кор­порації кілька рис. По-перше, прагнення жити спільно досить великими групами — від десяти осіб і більше, що, у принципі, досить економічно й зручно, хоч і нагадує іноді про черговий сон Віри Павлівни з безсмертного роману М.Чернишевського. По-друге, підкреслювана елітарність, певна самообраність. Важливим є й патріотизм, дотримання низки звичаїв старовини глибокої, зокрема полюбляють дозвілля з алкоголем. В одному з буршеншаф­тів, куди випадково на вечірці занесло мою знайому, вона бачила в підвалі чан — спеціально для тих, хто перебрав міцного. Цю ємність не спустошували доти, доки вона не була заповнена. Традиція.

Якщо в традиційній студентській комуналці зазвичай мешкає й іноземець, а в гуртожитку — відразу кілька, то такі спільноти — суцільне засилля «арійців». У тому будинку я був першим іноземцем за кілька років і почувався чи то засланим козачком, чи то козачком на засланні. Глузливе й патерналістське ставлення до жінок викликає у представниць слабкої статі відповідну реакцію, тому досить рідко в таких будинках можна побачити студенток. Вечори бурші воліють проводити у власній компанії за нескінченними розмовами під пиво та виспівуючи пісень, що вихваляють це саме об’єднання. В інших випадках католицька ком­панія сидить перед телевізором і дивиться бойовики, при цьо­му димить наче паровоз — треба думати, во славу Божу. У закапелку свідомості виникає запитання: може, вони й раді б згаяти вечір якось інакше, але не можуть?

Один раз на тиждень у тому об’єднанні, де я перебував, влаштовували спільну трапезу. Аби віддячити за гостинність, я нагодував сусідів борщем, який вони охоче з’їли. Обряду ініціації, тобто посвяти в члени спільноти, мені вдалося уникнути, бо жив я там усього два місяці, спочатку сказавши, що залишуся на півроку. Страшно уявити, у чому цей обряд міг полягати.

Свято дотримуються й інших заповітів предків. Наприклад, щоквартальні збори, на яких виголошують промови про велич німецької історії та власну значимість, а завершується все це, як правило, пиятикою. На таких заходах бурші вдягають середньовічні костюми. Трапляються й інші маскарадні ритуали. Наприклад, під час однієї з пиятик глава об’єднання може вийти на балкон, звернутися до колег, випити пиво й кинути скляний кухоль униз. Одне об’єднання може поцупити прапор в іншого, і ті мусять викуповувати його чи якимось чином викрасти.

Від комуни це студентське об’єднання відрізняла наявність покоївки — дуже простої дами невизначного віку з дещо скляним поглядом. Вона була адептом радикальної протестантської секти, тож щойно в поле її зору потрапляв бурш, вона починала наполегливу проповідь: усе, що відбувається в корпорації, — смертний гріх. Очевидно, вважати будинок обителлю зла в неї були й особисті причини, окрім релігійних: бурші регулярно заливали підлогу бару пивом, засипали битим склом і недопалками, вітальню і кухню заставляли брудним посудом і недоїдками, та й інші місця загального користування перетворювали на свинарник. Усі члени корпорації мали дивні прізвиська — Ріо, Гуммі (Гумка), Бламба тощо.

Як я потрапив до компанії буршів, якщо настільки скептично до них ставлюся? По роботі мені потрібно було поїхати до невеличкого містечка на півдні Німеччи­ни, де винайняти квартиру досить складно. Тому брав що трапиться, тим більше за смішні гроші. Попри добру якість житла і чудове розташування особняка, мало хто хоче жити в такій компанії. Оплачуючи одну кімнату, я жив одразу в двох — у таких об’єднаннях хронічно бракує кадрів. Та й узяли вони мене без перевірки документів, без особливих застережень і процедур і, гадаю, усупереч внутрішнім правилам — аби житло дурно не простоювало.

Приємно здивувало те, що чимало з них були добре поінформовані про все, що стосується Східної Європи: з ними можна було розмовляти про українських козаків, сарматів, російських імператорів, Ющенка, Путіна і Лукашенка та про багато іншого. В одного — колишня подруга була росіянкою, в іншого — український дід (з остарбайтерів), у батьків третього — бізнес у Підмосков’ї. На що одна місцева росіянка сказала: «Може, з їхнього боку все це й не такий здоровий інтерес. Одне буршоподібне товариство з вивчення Центральної Європи ретельно досліджувало історію земель, що були анексовані від Німеччини в 1919-му та 1945-му». Втім, на загальнонімецьку політику такі братства впливають мало.

Кількість студентських корпорацій постійно йде на спад. Усі бачать, що цей процес невблаганний і тому багато хто ще більше іронізує над буршеншафтами та їхніми дивакуватими членами, яких сприймають як певний відживаючий релікт, постфеодальних динозаврів. Та й самі бурші ставляться до себе досить тверезо. Пам’ятаю, я побачив, що картоплю вони зберігають на підвіконні, через що вона зеленіє і робиться не придатною для вживання в їжу. Вказавши на це буршу, я дістав глузливу відповідь: «Та в цьому будинку все якось... Гм... Все якось...». Уточнювати не став.

У певному сенсі хлопцям можна поспівчувати — чимало з них мають фізичні вади. З 15 мешканців нашого гуртожитку троє страждали від ожиріння, ще в трьох була надлишкова вага (мабуть, наслідок надмірного споживання пива); в одного — проблеми зі слухом і шрам на голові (і те й інше — результат нещасного випадку, хлопець через пиятику впав на бетонну плиту); в іншого заяча губа, третій був косоокий і водночас кульгавий; один — із нестабільною нервовою системою, інший рухався якось повільно, курив багато трави, і коли його вже хотіли виключати з товариства за несплату оренди, з’ясувалося, що мати забирає його в клініку, бо в нього прогресує хвороба мозку. Ще один член спільноти був приємний зовні, але коли починав говорити, з’ясовувалося, що зуби в нього в одному місці ростуть пучком, а в іншому — «урізнобій». Політично некоректно вказувати на такі деталі. Але без них не зрозуміти й сили саморуйнування буршів, які добровільно заганяють себе шкідливими звичками в нішу суспільного відчуження.

Іноді здавалося, що перебуваєш у французькому фільмі «Багряні ріки», в якому поліцейський, розслідуючи загадкове вбивство у престижному коледжі в Альпах, потрапляє до спільноти гордовитих інтелектуалів, які захоплено займаються євгенікою — виведенням кращої породи людей. Однак у результаті замість кращих коледж виявляється заповненим дивними людьми.

Пам’ятаю розмову з моїм другом Деніцем, студентом, який ніколи не входив до буршеншафту, бо йому й так не бракувало спілкування. Ще до своєї поїздки на південь Німеччини я, нічого не знаючи про буршів, поцікавився його думкою. Він вказав на відносну закритість цих об’єд­нань, а потім додав зі швабським акцентом: «Коли я дивлюся на них, мені спадає на думку еntartung». Цього слова я не знав: «Що значить «ентартунг?». «Ну, — Деніц примружився і перейшов на таємничий шепіт, — це коли всі у великій родині чи маленькому селі починають виглядати однаково і страж­дають від однакових хвороб». Мій здогад майже підтвердився, коли я зазирнув у словник, — ішлося про кровозмішення. Але малася на увазі наступна стадія цього процесу: еntartung німецькою означає «виродження».