Як почуваються в Україні громадяни, які належать до меншин? Чи можливе в їхньому середовищі яскраве самовираження і чи можуть вони взагалі говорити на інші теми, окрім свого виняткового статусу в соціумі? Зрозуміло одне: меншини намагаються зберегтися навіть шляхом протиставлення себе більшості й часто докладають до цього надмірних зусиль.

Наш співрозмовник — доктор психологічних наук, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України Вадим Васютинський.

— Меншина — це менша частина суспільства, спільноти або громади. Її ознакою є певне протиставлення цієї групи іншим групам або більшості. Інтереси меншин мають суперечити інтересам більшості. Тоді більшість звертає увагу на цю групу й ідентифікує її як меншину, а вона, зі свого боку, відчуває, що її інтереси не збігаються з інтересами більшості, й почувається відокремленою групою.

Найчастіше йдеться про меншини етнічні, мовні, релігійні. Популярна тема — сексуальні меншини. Це пов’язано з певним історичним етапом, а також з сексуальним розкріпаченням у нашому суспільстві.

Про активність меншин

— До речі, про сексуальні меншини. Їхні «ідеологи» повсяк­час підкреслюють, що гомосексуалізм притаманний не меншості, а більшості населен­ня нашої країни. До того ж він насамперед властивий владній верхівці. Нещодавно такі мен­шини провадили «культур­ну» акцію — розвішували на пам’ятниках архітектору Горо­децькому, Паніков­ському, Го­лохвастову та на деяких інших капелюшки та жіночі спід­ниці... І це вказує на неймо­вірну активність цієї групи.

— Активність у самоствердженні взагалі притаманна меншинам. Вони, як правило, активніші ніж більшість з простої причини: їм треба компенсувати свою малу чисельність. Активність має гарантувати меншинам самозбереження. Насправді секс-меншини ніколи не стануть більшістю у суспільстві, їх відсоток досить сталий в усіх європейських країнах. У психології та сексології залишаються відкритими питання про те, чи всі люди бісексуали, а чи вони — потенційні гетеросексуали. На моє переконання, гомосексуальність не є ані природженою особливістю, ані людською примхою. Основи сексуальних орієнтацій закладаються у ранньому віці, до трьох років. І йдеться не про сексуальність як таку, а про певні уподобання у виборі стилю взаємодії з іншою особою, у виборі рис, які в майбутньому приваблюватимуть її в іншій людині еротично. Саме враженням раннього дитинства люди завдячують своїм потягом до блондинів чи брюнетів, веселих чи замріяних, набагато старших чи набагато молодших.

За гомосексуальність як таку не можна засуджувати. Судити треба за конкретні дії — розбещення неповнолітніх і зґвалтування. На Заході гомосексуалісти вимагають рівних прав з гетеросексуалами — вони хочуть одружуватися, всиновлювати дітей. Я взагалі-то ліберал і вважаю, що коли дорослі люди з обопільної згоди займаються сексом, це, безумовно, їхнє право. Головне — не втягувати в це дітей, ні своїх, ні чужих.

Я не прихильник гомосексуальних шлюбів, бо вважаю, що традиційний шлюб — це союз, який має забезпечити майбутнє дітей, народжених у ньому. Мабуть, можна передбачити для гомосексуалістів офіційно оформ­лений зв’язок, згідно з яким двоє чоловіків чи дві жінки могли б створити сім’ю. Вони зможуть спільно вести господарство й успадковувати статки одне одного. На цьому я б зупинився. Брати дітей на виховання я, можливо, дозволив би, але дітей протилежної обом батькам статі — задля уникнення зайвих небезпек для дитини.

Наша етнічна розмаїтість

— В Ільфа та Петрова в «Од­ноповерховій Америці» є чудовий пасаж про расизм: «Негри талановиті. Що ж, білі охоче аплодують їм, продовжуючи вважати їх нижчою расою. В усіх кінокарти­нах та водевілях негри виводяться у якості комічних персонажів, які зображують дур­них, але доброзичливих служок. Негри люблять природу, як властиво артистичним натурам. Негри, бач­те, ліниві і не здатні до сис­тематичної праці. Нарешті, негри експансивні. Негри — це, бачте, сексуальні злочинці. Їх треба просто вішати. І до того ж джентльмен з півдня вважає, що негри дуже його люблять! І все-таки, як­що в Америки відняти негрів, вона хоч і стане трохи біліша, та звичайно ж зробиться нуднішою у двадцять разів».

А зараз у Штатах найкращим кан­дидатом у президенти, за старим анекдотом, варто було б визнати чорношкіру жінку, лесбійку та інваліда...

— Американці справді часом виглядають комічними у своїй політкоректності, але вони недаремно пішли шляхом стирання відмінностей між людьми. Півсотні років вони це роблять, і позитивний результат — дедалі більша рівність представників різних соціальних груп — у них є. Та його неможливо було досягнути за короткий історичний період. Адже той самий колір шкіри змінити не можна. Будь-яка людина, незважаючи на колір своєї шкіри чи інші ознаки, має самодостатню цінність і не є гіршою за інших.

У нас, наприклад, поширене упереджене ставлення до циган. Згідно з опитуваннями, їх ставлять на останнє місце за симпа­тіями, наші громадяни воліли б бути з ними на найдовшій дистанції, а то й не пускати їх в Україну. Стереотип, що цигани — кра­дії та нероби, з одного боку, часом виправданий, а з іншого — як­би ми не ставилися до них з такою пересторогою, а виявляли симпатію й довіру, то і вони б з часом почали інакше поводитися, а їхня присутність серед нас вже не спричиняла б такого переполоху. Адже коли на циган реагують зі злістю, вони і поводяться відповідно, не докладаючи зусиль, аби бути кращими.

Певні стереотипи, які спрацьовують, провокують очікування від людини певної поведінки. Росіяни по-своєму ставляться до «хохлів», українці — до «кацапів». Річ у тім, що наші сподівання, з одного боку, є результатом досвіду спілкування, а з іншого — саме спілкування є відповіддю на очікування, і це порочне коло, де одне чіпляється за інше. Так само з меншинами. Тому вони і приречені на певну ізоляцію, протистояння і навіть остракізм.

— Чи не є переслідування африканців з боку скінхедів намаганням маргіналізувати їх як етнос?

— Тут маємо певну тенденцію — загальне ставлення суспільства до африканців. Наше суспільство є помірно расистським, простежується небажання мати африкан­ців у якості друзів, сусідів, членів сім’ї й навіть мешканців країни. В нас нібито й не поширені антиафриканські настрої (до того ж ми, як колишні радянські люди, переконані, що є інтернаціоналістами), та насправді помірний расизм в Україні існує. А кож­на тенденція, набираючи більш-менш масового характеру, завжди має крайні вияви (як будь-який націоналізм), і до них завжди тяжіють три-п’ять відсотків населення. Тому вони будуть особливо активно висловлювати свою позицію щодо африканців. Це здебільшого молоді чоловіки — та група, у якої найвищий рівень агресії й найвища потреба самоствердження. Це хлопці з най­менш благополучних середовищ, у яких безліч «комплексів», які не можуть здобути визнання більш адекватними засобами. Вони йдуть шляхом хуліганства та злочинності, акумулюючи агресію в певному напрямку — на африканців чи в’єтнамців. Ці люди вирішують проблеми нібито «слу­жінням» шляхетній ідеї, аби «рятувати» Україну, «слов’ян­ську Русь»... Це облагородження злочину становить психологічну при­роду скінхедських рухів. У кризовий період такі тенденції посилюються, але залишаються десь на рівні кількох відсотків. Скін­хеди ніколи не стануть більшістю, вони завжди наражатимуться на осуд суспільства. Проте їх­ня надмірна активність має компенсувати їхню кількісну меншість.

Доля етнічних меншин така, що на них концентрується увага суспільства. Коли злочин скоює українець, то в газетах пишуть, що скоїв його такий-то громадянин, не наголошуючи на національності. Якщо ж злочинець — циган, африканець чи грузин, то увагу звертають насамперед на це. Але ж так само, наприклад, у Польщі або Чехії перші шпальти газет віддають заголовкам на
кшталт «Українець скоїв злочин». Щоправда, після Майдану нас стали поважати більше...

— Як поводяться в Україні етнічні меншині та які варіанти самозбереження вони мають?

— Є чотири варіанти поведінки етнічних меншин. Перший — це асиміляція, коли меншина розчиняється у загалі й припиняє існувати. Другий, найкращий варіант, — інтеграція, коли меншина зберігає свою відрубність, особливість, але при цьому вписується у структуру всього соціуму, має гармонійні стосунки з більшістю. Третій варіант — сегрегація, або ізоляція, замикання меншини в собі. У нас сегреговані цигани — вони живуть ізольованим соціумом. Четвертий варіант — маргіналізація — відбувається тоді, коли меншина йде на соціальне дно. У нашому суспільстві таких прикладів немає. А, наприклад, у мусульманських країнах є етноси, які мають право виконувати тільки брудну роботу, згадаймо і «касту недоторканних» в Індії.

Радянський інтернаціоналізм, на перший погляд, видається непоганим варіантом спільного життя: всі люди — брати, усі рівні. Та, виявляється, коли людей позбавляють відчуття етнічної приналежності, у більшості виникають проблеми переживання своєї ідентичності: «хто я?» Адже такі загальнолюдські ідентичнос­ті, як «я — людина» або «я — радянська людина», відривають від ґрунту. Відомий ефект індустріальних міст-«котлів», де збираються люди з усіх усюд, коли соціальні норми суттєво послаблюються. Наприклад, у новозбудованому місті Тольятті свого часу був найвищий у Союзі рівень злочинності, алкоголізму, розлучень — розпадалося 90% шлюбів.

— Свого часу, наприкінці 80-х років, як тільки кримські татари почали повертатися до Криму, значна частина їхніх молодиків прагнули взяти шлюб саме з кримськими татарками, аби зберегти етнос, аби «врятувати свій генофонд». Та зараз у Криму дуже багато мішаних шлюбів, і це, мабуть, дозволяє шанувати дві культури.

— Коли етнос постає перед загрозою асиміляції — мовної, культурної, релігійної — виникають дві тенденції: якомога швидше асимілюватися або зберегти себе. Я не знаю, за яким принципом перемагають певні механізми, але діють і ті, й інші.

Частина кримських татар наполягають, щоб їхні діти вчилися у кримсько-татарських школах, а частина хоче віддавати дітей до російських чи українських, аби вони не почувалися потім ізольо­ваними. Так само й російська спільнота: раніше багато людей воліли, щоб їхні діти ходили до російських шкіл і навіть були звільнені від уроків української мови. Тепер дедалі більше людей вважають, що дітей слід навчати в українських школах, аби тільки «українізація» не надто зачіпала старше покоління.

У Криму з чотирьох тенденцій поведінки етнічних меншин нині переважає тенденція сегрегації — бажання утворити свою кримську спільноту («мы — крымчане!») і якось ізолюватися від України в межах Криму. Такі «кримчани» навіть готові об’єдна­тися з кримськими українцями та кримськими татарами для створення такого собі субетносу. Це сегрегаційне прагнення, яке полягає у збереженні своєї етнічності й небажанні переходити в іншу (всупереч нібито наявним намаганням зробити їх «бандерівцями»).

Проблеми несхожих

— Як відбувається в Україні мовна інтеграція?

— Російськомовна меншина — чи не є вона насправді більшістю? Вона інтегрована в сучасне суспільство, але місце цієї спільноти повсякчас змінюється. Це і умовна спільнота, і реальна водночас. Немає такого населеного пункту, де мешкають лише російськомовні, тому ця спільнота дещо умовна. В нас є кількамільйонна група російськомовних українців, які не належать ні до виключно української групи, ні до виключно російської. Ці люди, у певному сенсі, маргінали, бо перебувають на межі між двома культурами. Та у нас немає україномовних українців, які взагалі не були би дотичними до російської культури. Так само немає й російськомовних росіян, недотичних до української культури.

— Як зберігають себе в Україні релігійні меншини?

— Хоча більшість спільнот, яких ми називаємо сектами, насправді є частинками протестантських церков, до яких у Північній Європі належить більшість вірян, у нас вони досі зазнають остракізму.

З метою самозбереження, такі релігійні меншини виявляють підвищену активність. Православні не ходять з хати в хату, агітуючи людей за свою релігійну течію, а ці адепти ходять. Коли до мене, як до психолога, в розпачі звертаються батьки молодиків або дівчат з проханням відвернути їх від тих самих «Свідків Єгови», я відповідаю, що тут навряд чи щось вдієш, якщо релігійна спільнота офіційно зареєстрована і людина вступила до неї з доброї волі...

— Чи не здається вам, що доволі численну соціальну меншину нашого суспільства становлять інваліди — вони на узбіччі життя соціуму?

— Саме з Заходу пішла хвиля ставлення до інвалідів як до рівних собі. Там у школах дітей навчають, що інваліди нічим не гірші від них, вони просто інакші. У нас прийнято, що інвалід сидить удома, сумирно проживає свою пенсію і не повинен показуватися на людях. Але ж це людина, яка нічим не гірша від нас із вами! І тому здорове суспільство зобов’язане забезпечити такі умови, щоб інваліди якомога мен­ше відчували свою неспромож­ність активно діяти. Але вони най­частіше навіть не можуть дістатися на роботу громадським транс­портом. І тут винна не тільки держава, а й суспільство. Держава, можливо, й могла б виділити більше коштів на покращення комфорту інвалідів, але ви уявляєте, що казали б люди: «Тут їсти нічого, а вони роблять пандус, щоб інвалід міг проїхати своїм візочком!» Це дуже поширена думка — неприйняття інвалідів.

— Чи є солідарним щодо меншин наше суспільство?

— Сказати, що наше суспільство в цьому питанні солідарне, складно. Принаймні воно менш солідарне, аніж західні. Там живуть за принципом: якщо особливості меншин не зачіпають інтересів інших людей, то вони мають право на самовираження.

У людській природі домінує бажання приєднатися до більшості, це конформізм. Приналеж­ність до більшості гарантує більше комфорту. А бути серед меншості у нас — це відчувати тривогу в агресивному середовищі й постійний дискомфорт.