Біда науки в тому, що в нас не потрібно особливого розуму, аби стати багатим...

Борис МАЛИЦЬКИЙ, професор

Збільшити на півтора відсотка ВВП тільки завдяки самому факту вступу України до СОТ пообіцяв Віктор Ющенко. На чому ґрунтуються ці розрахунки та які шанси для виправдання цих райдужних сподівань у час, коли триває відтік творчого потенціалу з країни? — це питання оглядач тижневика «Дзеркало тижня» поставив директорові Центру досліджень науково-технічного потенціалу імені Г.Доброва професору Борису МАЛИЦЬКОМУ.

«Ми кинулися в ринок, не врахувавши, що 3,5 млрд. людей на планеті ввійшли в ринкову економіку, причому трохи раніше за нас. І серед них такі потужні гравці, як Китай, Індія, Південно-Східна Азія. Причому вони ввійшли, на відміну від нас, із чіткою стратегією, орієнтуючись на новітні технологічні досягнення. Вони відправили своїх молодих інтелектуалів на навчання в найкращі вузи світу, наполегливо розвивають науку, сповнені волі реалізувати задумане. Ринок — це жорстка конкуренція, а щоб не програти в цій боротьбі, потрібні надійні інструменти.

Наша країна обрала інший шлях, по суті, відмовившись від своєї науки. У нас повсюдно ростуть церкви, але за час незалежності не побудовано жодного НДІ. Гадаю, Україні, в якій кількість учених уже менша, ніж кількість служителів культу (особливо якщо додати сюди астрологів і всіх тих, хто не працює на науку, а через газети і ТБ впливає на свідомість людей), буде складно почуватися затишно в СОТ», — вважає Борис Антонович.

Ми не настільки багаті, щоб у таких масштабах субсидіювати науку передових країн

До висновків ученого хотілося б додати кілька дуже разючих цифр: близько п’яти тисяч учених (майже десять відсотків дослідників) поїхало з нашої країни. Багато українських дослідників значну частину часу проводять за кордоном. Причому це найактивніша публіка. І статистикою враховані лише ті, хто склався як учений тут. А дуже багато виїжджають іще зі студентської лави й до реєстру наших втрат узагалі не потрапляють.

Втім, сьогодні вченим не потрібно їхати за кордон, щоб працювати на іноземні держави. Наш потенціал значною мірою використовується для виконання зарубіжних науково-дослідних замовлень. Досить навести такий факт: НДІ Міністерства промислової політики фінансуються з-за кордону більше, ніж усередині країни. Таким чином, галузева наука більше, ніж наполовину, працює на іноземні замовлення. Київ щорічно виконує їх майже на 600 млн. грн. Аналогічна ситуація з наукою в Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві. Тобто в українських регіонах, де є наукомісткі галузі економіки, найбільш високотехнологічна частина науки працює не на них.

Талановиті молоді люди закінчують передові вузи і влаштовуються на зарубіжні фірми продавати в Україні іноземну високотехнологічну продукцію. І замість того, щоб націлити молодий мозок країни на створення української продукції, яка могла б конкурувати на ринках, наші таланти фактично інвестують робочі місця в США, Європі, Росії, Ізраїлі...

За відсотком відволікання наукового потенціалу на роботи за кордоном ми випереджаємо всі країни світу. Навіть у Євросоюзі, де зроблено серйозні спроби об’єднати наукові дослідження різних країн — членів ЄС, для чого створено Сьому рамкову програму, спільні розробки займають лише 15—20 відсотків національного наукового потенціалу. Це значно менше за наш!

Все це не від хорошого життя. Якби наші вчені й технологи не пробилися на західний ринок, вони змушені були б піти торгувати на базар чи вмирати з голоду, тому що в країні фактично ліквідовані всі види інноваційної діяльності. Так, якщо в США витрачають у півтора разу більше коштів на підтримку науки, ніж на бюрократію та силові структури, то в нас — у десять разів менше.

Можна скільки завгодно лаяти НАНУ, але на дві третини реформування академії залежить від того, наскільки буде затребувана наука в себе в країні, наскільки держполітика зможе змінити структуру нашої економіки.

На ринку не запитують: хто винайшов, тут важливо — хто замовив

Результат такого недалекоглядної політики дається взнаки — із кожним роком зменшується частка високотехнологічної складової в нашому експорті. Поки що основним джерелом наповнення нашого бюджету залишається металургія — найбільш малонаукоємна галузь. Структура української економіки майже не потребує науки. А це дуже небезпечно — у такій ситуації вона може бути фактично знищена і її важко буде відновити навіть у тому разі, якщо черговий уряд захоче взятися за її розвиток. Наприклад, ЄС ухвалив рішення збільшити до трьох відсотків фінансування науки до 2010 року (за рахунок бюджету та приватного бізнесу). Однак вони не можуть це реалізувати, тому що європейська структура промисловості... недостатньо наукоємна. Це яскравий приклад того, як важливо вчасно змінювати структуру промисловості.

У нас економіка працює на видобування сировини та її продаж. Це створює певний тип підприємців, котрим не потрібно сушити голову над тим, як із допомогою наукових удосконалень випередити конкурентів, не потрібно ризикувати, упроваджувати. Досить організувати багато в чому корумпований доступ до сировини і все...

От ми копаємо й продаємо, копаємо й знову продаємо. А це не потребує ні великого розуму, ні високих наукових досягнень. Хоч би як ми прикрашали металургію із допомогою інформатики та кібернетики, вона залишиться технологією XVIII століття. Тому державною політикою має стати зміна структури нашої економіки. Не потрібно знищувати металургію, необхідно використовувати її як локомотив для переходу на більш високі технології.

Приміром, металообробка в нас у країні починає відновлюватися. Звичайно, це теж не дуже передова галузь як на нинішній час. Це XIX століття. Однак усе-таки це наступна сходинка промислового розвитку. Ситуація в країні така, що якщо нічого не робити, ми дуже швидко досягнемо межі зростання валового продукту на душу населення. А з нашою нинішньою економічною структурою не можна вийти навіть на 12 тис. дол. на рік на душу населення.

«Я не закликаю розвивати лише космічні ракети, — пояснює свою позицію Б.Малицький, — але те, що ми робимо, повинно мати якісь властивості, які вирізняли б його у світі й приваблювали покупця. Так, китайці привабили всіх ціною. І якщо ми вийдемо на ринок бодай з українською праскою, вона повинна мати якісь унікальні властивості, котрі робили б її конкурентоспроможною. Однак поки що наша техніка продається тільки в Росію та деякі інші країни СНД. Ось чому нам так важливо зберігати східні ринки. Якщо їх обвалимо, це шлях у безпросвітну дикість — залишимося на видобуванні сировини».

Чи врятує нас університетська наука?

Серед журналістів і політиків побутує думка, що західна модель науки — це університетська модель. Посилаються при цьому на досвід США. Та це не більш ніж міф. Ось цифри: обсяг наукових досліджень, які проводяться американськими університетами, становить усього... 11 відсотків загального обсягу досліджень у цій країні. Водночас 89 відсотків таких робіт виконується поза університетами. Для порівняння: в Україні в університетах виконується 13 відсотків. Виходить, ми ближче до тієї моделі, яку збираємося розвивати, ніж американці! Чого ж ми списи ламаємо?

Так, у них є університети, у яких на тисячу студентів... п’ять тисяч професорів і науковців. Зрозуміло, що за таких умов можна робити науку — майже всі випускники залишаються працювати в цьому вузі. І якщо раніше у професора заняття наукою було хобі, то нині в нього віддушиною є викладацька діяльність. Тому стверджувати, що наука в університетах приведе до ривка, це чергова помилка...

І ще на одну важливу обставину, яка дедалі сильніше заважає нашій науці, звернув увагу український дослідник, — наука не має бути провладною. Якщо вона стане такою, це безвихідь. Згадаймо лисенківську «науку». Як на мене, це хороший урок. І наша академія неодноразово «горіла», намагаючись притулитися до влади.

Чи можна казати про об’єктивність наших державних програм? З одного боку, у них начебто беруть участь академічні вчені. Проте дуже часто це точка зору лише частини вчених, які співпрацюють із представниками влади одного кольору. Але якщо влада переходить до представників іншої партії, економіка отримує інші імпульси. У результаті вона кидається з одних крайнощів в інші.

Не можна формулювати погляд на економічні перетворення виключно з погляду того чи іншого уряду. Є питання, в яких академія має виступати ініціатором, а не чекати, допоки з’явиться та чи інша програма. Я не схильний критикувати програму, запропоновану нинішнім урядом, але в самій назві — «Для народу, а не для політиків» — уже криється популізм. Нам, звичайно, потрібний український прорив, але вкотре не на словах, а конкретний, прорахований із знанням справи, на чому ми його можемо зробити. Провладна орієнтація — згубна для науки. І те, що нині відроджується ця стара тенденція, ні до чого доброго нас не приведе.

Куди веде нас неолібералізм?

Ще одне запитання, яке я не міг не поставити вченому: ми йдемо за світовим рухом нео­лібералізації економіки, а досліджень того, якою має бути державна політика за умов нео­лібералізації, у нас немає.

«Серйозних досліджень неолібералізму, — вважає Борис Антонович, — у нас не проводиться. І дарма, тому що з 70-х років, коли почала перемагати неоліберальна економічна ідея, багато держав надали повну економічну свободу для накопичення капіталу й перестали втручатися в економіку. Мовляв, само все налагодиться...

Проте подивімося, як змінилася економіка світу, коли почали впроваджувати нову модель. Так, питомий ВВП на душу населення за цей час у світі зменшився. Не тішить і те, що за такого шляху розвитку економіки дедалі більше витрачається коштів на розкіш. Часом це призводить до анекдотичних перекосів. Відомо, що світ задихається від нестачі вуглеводнів, але чудовими дорогами тих самих США їздять позашляховики. Заради статусу й моди спалюється величезна кількість бензину.

Відзначається факт збільшення розриву в рівні життя як між окремими країнами, так і населенням в одній країні. Щойно у світі почали впроваджувати неоліберальну модель, частка, отримувана 20 відсотками найбіднішого населення, почала скорочуватися. Бідні почали ставати ще біднішими, а багаті ще багатшими.

Проте існує критичне граничне значення, нижче за котре цей розрив не викликає протесту мас і в суспільстві існує відносна гармонія. Вона можлива при співвідношенні між найбагатшими та найбіднішими один до чотирьох. Критичне співвідношення — один до десяти. У США вже досягли цього показника й відчувається напруга. Уряд США докладає чимало зусиль, аби контрасти бідності і багатства не впадали в око. Водночас сама теорія неолібералізму піддається нині дедалі більшій критиці з боку відомих учених-економістів, зокрема деяких нобелівських лауреатів. Багато заходів, що їх уживають нині ООН та інші міжнародні організації в боротьбі з бідністю та наростаючим у світі голодом, є свідченням визнання на світовому рівні помилковості неоліберальної доктрини економічного розвитку.

В Україні досягнуте співвідношення один до п’ятнадцяти, і воно зростає і далі. Мені навіть не хочеться коментувати цей факт...»