КАЛИНОВИЙ ДЗВ╤Н ГОЛОС╤╥ВСЬКА МАНДР╤ВКА З ПОЕТОМ ВАДИМОМ КРИЩЕНКОМ
Опитування
Розсилки
Головна сторiнка > Текст статт╕
"Кримська Свiтлиця" > #41 за 11.10.2002 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi
#41 за 11.10.2002
Сергій ДАНЧЕНКО. МІСІЯ ТВОРЧОСТІ
Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, член-кореспондент Академії мистецтв України
Гастролі Київського Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка минулого року подарували кримчанам незабутні враження. Пропонуємо читачам "Кримської світлиці" розповідь про багаторічного керівника театру Сергія Володимировича Данченка, роковини по смерті якого припадають саме на ці дні. Масштаб, місце і значення творчості Сергія Данченка в українському театрі стали до кінця зрозумілими тільки тоді, коли його не стало. Так буває нерідко: не можемо за життя, перебуваючи поруч, оцінити вповні справжність видатного митця, його обов'язковість і незамінність. Між тим, зерна, посіяні Данченком на театральній ниві, дають рясні сходи. Відкривається у франківців "Театр у фойє" - згадують, що біля витоків цього стояв Сергій Володимирович. Виходить на цій сцені прекрасна вистава "Батько" А. Стрінберга - він прагнув виховувати молодих режисерів у театрі. Художній шлях українського режисера Сергія Данченка, з огляду на нашу історично несприятливу для розвитку вільного мистецтва дійсність, видається напрочуд цілісним і послідовним. Як мистецька особистість, він, попри всі обставини, залишався собою й прагнув того, до чого лежить душа. Складалося враження, що соціальний тягар, пов'язані з цим утиски - вчора і жорстокі вимоги масового попиту - нині щасливо оминали митця. Він завжди творив у згоді зі власними спонуканнями. Однак були ж свого часу і тиск, і утиски, й нікуди не подітися сьогодні від невблаганності задоволення попиту. А він виходив із цих колізій художньо неушкодженим. Як сценобудівничий він безпомилково відчував рух часу і його потреби. Проте завжди керувався внутрішньою лоцією, підкоряючи творчість вирішення завдань, які ставив перед собою поза зовнішніми обставинами побутування. Очолюючи у 60 - 90-ті академічні трупи, він свідомо виводить український театр з кризи епігонства і самоповторів, з полону нав'язуваної йому псевдонаціональної специфіки, ширше - естетичних канонів методу соціалістичного реалізму, прищеплюваних йому впродовж кількох попередніх десятиліть. Данченко упевнено прямує в обшир європейської гуманітарної культури, почувається в ній розкуто, свого навчаючись і чужого не цураючись. При цьому уникав омани затишно вписатися у середньоєвропейські стандарти - цієї привабливої для багатьох режисерів спокуси сьогодення. Як режисер він не часто збивався з прицілу. Його репертуарні відбори і естетичні акценти виявлялися, як правило, своєчасними. А інколи тільки з часом вдається збагнути мудру збалансованість причин і мотивів його вибору і драматизм між замисленим і реалізованим. Як у кожної цілісної мистецької особистості, у нього спостерігалася сталість питань, що хвилювали його на екзистенціальному рівні: свобода і духовність в їх конфліктному переломленні в людській душі і суспільстві. Стабільним став і винайдений у співтворчості з видатним актором Богданом Ступкою і випробуваний у багатьох виставах принцип духовної сублімації.. Загалом, у мистецтві для нього більше важить зміст, аніж мета. Звідси й непередбачуваність мистецького імпульсу, неоднозначність мотиваційних посилань і несподіваність художніх результатів. Тож не станемо напружуватись у створенні пам'ятника митцеві - задовольнімося відтворенням живого творчого процесу, творчості у русі. Отже, у Данченка - і тут він не виняток серед першорядної режисури - були різні за художньою масштабністю вистави. Мистецької бездоганності не буває в природі, й митця треба поціновувати за те, у чому він сильний. Однак, заплющуючи очі на слабкості і навіть підносячи їх як чесноти, ми ризикуємо завадити його репутації. Ще Немирович-Данченко застерігав біографів від лестощів: перед судом нащадків художник має постати таким, яким він є насправді, у всій своїй могутності й усій своїй слабкості. Тому нікого не повинно дивувати, що творча біографія Сергія Данченка аж ніяк не нагадує мережу тріумфів. Тут важить не сума чеснот і недоліків, але, насамперед, хочу повторити це, безперервна лінія пошуку глибинних зв'язків мистецтва з життям, митця з історією. І на цій невторованій дорозі трапляється, як ми з'ясували, не прикрашаючи картини, різне. Значну частину творчого доробку Данченка становлять ті вистави, що стали подіями театрального життя, обов'язковими в культурному обігові народу. Чимало вистав спіткала інша доля. Лишившись у пам'яті затятих театралів, вони розтанули в потоці часу. Відвертих провалів ніби не було. Хоча мали місце вистави, які не принесли режисерові очікуваних результатів. Натомість є вистави, які самою своєю присутністю на українській сцені підвищують її загальний тонус. Такими вони й увійшли до історії українського театру XX століття. Увійшли живими, бо десятиліттями не сходять зі сцени: інстинкт художника навдивовижу збігається з мудрістю історії. Після тріумфального показу "Тев'є-Тевеля" у Москві Вадим Гаєвський меланхолійно промовив, мовляв, час од часу Данченко ставить вистави, які перевертають душу... Згадаймо ще раз деякі вистави з його львівського доробку: "Перший день свободи" Леона Кручковського - 1965; "В дорозі" Віктора Розо-ва - 1966; "Маклена Граса" Миколи Куліша - 1967; "Камінний господар" Лесі Українки - 1971; "Річард III" Вільяма Шекспіра - 1974; "Прапороносці" за Олесем Гончаром - 1975; "Украдене щастя" Івана Франка - 1976. І у всіх на пам'яті його київські вистави "Украдене щастя" Івана Франка - 1979; "Дядя Ваня" Антона Чехова - 1980; "Візит старої дами" Фрідріха Дюрренматта - 1983; "Енеїда" за Іваном Котляревсь- ким - 1986; "Тев'є-Тевель" Григорія Горіна (за Шолом-Алейхемом) - 1989; "Мерлін, або Спустошена країна" Танкреда Дорста за участі Урсули Елер - 1996; "Король Лір" Вільяма Шекспіра - 1997. А тепер подумки транспонуємо ці сценічні роботи на історичний час, коли вони створювались: 60 - 70 - 80 - 90-ті роки - "відлига", "застій", "гниття", перебудова, розвал імперії, відродження української державності. Скільки суперечливих подій! Який потужний тиск обставин на митця! Скільки жорстоких випробувань для людської моралі, пас-ток - для психології творця! Як, зрештою, колоритно розташовується прейскурант удаваного, й наскільки непоказною є театральна справжність! І ця оманлива привабливість сьогоднішніх спокус, і сумнівність віддаленого, далеко не завжди гарантованого успіху... За останнє десятиріччя в українському театрі значно активізуються сценічні пошуки та експерименти. Такого не було з часів Леся Курбаса, і це, безумовно, дає надію. Водночас майстерність режисера нерідко підмінюється смисловою та естетичною злободенністю. Данченко зауважував з цього приводу, що, мовляв, не так давно всі клялися Станіславським, а робили цілком різні вистави. Тепер клянуться Курбасом або Гротовським, випускаючи вистави, під якими жоден із названих не підписався б. Спрацьовує азарт модних запозичень, переважно вчорашнього дня, при цьому академічний театр бездумно запозичує у "ринкового" його прийоми й досягнення, і навпаки, останній паразитує на театрі академічного рівня. За цієї ситуації Сергій Данченко, створивши театр високого стилю і динамічного академізму, зберігає мистецьку гідність і підтримує той високий рівень професіоналізму, який, так би мовити, збалансовано впливає на нашу режисуру. Так в ретроспективі художнього шляху Данченка вимальовується образ оборонця національної культурної гідності, місія зв'язкового між різними театральними часами, образ несуєтного сценооновлювача.
