Привіт, кумо! До того, як ми подружилися, тебе дратував мій одяг. Драні джинси, драні шорти. Моя ж логіка була така: якщо нема грошей на нове й красиве, то треба дати старому ідеологію: дорвати джинси остаточно й записатися в панк-групу.
Але найбільше всіх — тебе, маму, бабусю — добивали шорти. Це був залишок від вельветових штанів, куплених у 12 років, із розтріпаними й заплетеними в косички нитками. Проміж ногами шорти протерлися, і я пришила туди червону шовкову латку — це доводило маму до сказу. А скрізь були вишиті різні заяви: За Україну, за її волю; хочу пива; пройшла любов, пов’яли помідори; а також символ Дао, зодіакальний знак Рака, назви фестивалів, на яких я була, і ще купа непотребу. Непорвана частина шортів насилу затуляла мій тоді ще кістлявий зад. Схвально до шортів ставився тільки мій друг Паша.
Раз я їхала з Києва до Полтави через село Лазірки на Полтавщині, де жили дід і баба. На мені були ті шорти, а із собою нічого іншого. Бідна баба довго побивалася, що мене отакечки люди бачили, коли я йшла від станції. Дід хмикав і казав: ”От уже ж”. А коли йшли назад, у спеку замотала мене в целофановий плащ: а ну як воно дощ? Просила більше в цих шортах не приїжджати.
Шорти розкопували старовинний Херсонес. Ми із Пашею прибилися до студентів-істориків. Я накопала там багато черепків і нагребла із собою величеньку купку. Назад ми їхали в плацкартному вагоні й не помітили, як у мене вкрали рюкзак. Хотіла б я бачити обличчя злодія, який виходить десь на глухій станції, відкриває рюкзак, а там — черепки і драні шорти!
Мама й бабуся зраділи, що шорти пропали. Я розстроїлася. Але вони нещодавно воскресли. Паша бачив їх на якійсь бомжисі на залізничному вокзалі в Києві. Казав, їй пасували.