Костя Гнатенко

ВЕСНА ТАКИ ПРИЙДЕ!

Життя справді прекрасне, панове, бо дарує нам дивовижі вікриттів, откровень і, звісно, любові, до якої і якої ми усі прагнемо. Інколи наївно та простодушно, а інколи зухвало і брутально.
Здається, настає нарешті той час, коли вже не важливо, якого кольору твоє кохання, найголовніше, щоб воно було справжнім, правдивим і красивим, бо, як відомо ще зі шкільної програми, - тільки краса здатна порятувати наш світ. Зараз би навести приклад подібного кохання, але, на мій превеликий жаль чи сором, я не знаю таких історій не лише у сучасному житті, а й у вітчизняній культурі. А втім, здається, лукавлю: рожева сторінка, так само як і рожева кімната*, є. І написана вона двома великими жінками - Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською. І цю сторінку неможливо зробити буденно-сірою. Її варто ще раз прочитати і збагнути нарешті, що наші класики теж були звичайними людьми.

Нещодавно дуже тихо і скромно пройшов день пам'яті Лесі. І саме в цей день я почув по телевізору, як один поважний критик дуже непереконливо переконував тих, хто любить творчість великої поетеси, що вона не була лесбійкою. Це слово далося критикові надто важко. Здається, він аж спітнів від напруги, захищаючи поетесу від такої "страшної" репутації. І це в наш час! Чому, навіщо, для чого? Питання для демократичного вільного світу більш ніж смішне, а у нас таки задумаєшся, особливо коли слово гомосексуал завжди знаходиш у "достойному" переліку на кшталт: злодій, повія, вбивця, ґвалтівник, п'яниця тощо... Цього, звісно, ніхто не помічає. Геї, як завжди, мовчать, а ті, хто пише - так і вважають. А тим, хто має захищати права людини, "такими дрібницями ніколи перейматись". Як на мене, вони не переймаються і тим, що в центрі столиці нашої європейської країни б'ють єврея лише за те, що він єврей. І справді, це лише у нас могло прижитись і набути особливого змісту сумне прислів'я: "Мені не пощастило двічі - я єврей і гей!" Але найприкріше те, що самі геї змирилися з подібним станом речей, засвоївши правило старших тьоток - не висовуйся!

Добре тим, хто це засвоїв. А як бути молодим та юним, які не бажають ховатися із своїми почуттями або соромитись їх? Я вже звик волати один у цій блакитній пустелі. Та все ж надія вмирає останньою. І я певен, що колись, зовсім скоро, усе зміниться. Адже за вікнами весна. Можливо, вона прийде і в наші душі?!

© "Один з нас" №45 (01--02-2006)