Багато українців добре й давно знайомі з творчістю Любові Панченко. Хоча, можливо, не в кожного це знайомство поєднане в двоєдиному сприйнятті автора та його мистецтва. Що ж, така доля навіть найвидатніших майстрів. Художники — не актори чи політики, котрих упізнають на вулиці, мало не вимагають автограф та прилаштовуються збоку для фото: «Я і такий-то». Але чи існує ще якась сфера людської діяльності, в якій би результат праці так утілював душу і розум творця?

Із серії «Дивосвіт». «Декоративний розпис». 70-ті роки

Зупинившись біля одного з виставкових стендів, я одразу впізнав вправну руку Любові Панченко. Бачив її роботи ще в дитинстві, а зовсім нещодавно навіть торкався, перебираючи мамині папери. Перев’язані навхрест стрічечками добірки вирізок з журналів 60-х років, на пожовклих аркушах — моделі жіночого одягу, в яких напрочуд гармонійно поєднано відчуття часу і глибоких народних традицій. Це й не дивно, адже Любов Панченко працювала художником-модельєром у проектно-конструкторському технологічному інституті і головним розробником одягу Республіканського будинку моделей. Скільки дівчат і жінок надихались її ідеями, аби виглядати найпривабливішою на танцях та найчарівнішою в театрі.

Любов Михайлівна народилася поблизу Києва в селі із щасливою назвою Яблунька. Закінчила семирічку, потім — клас вишивки Київського училища прикладного мистецтва. Прагнення сягнути вершин майстерності, опанувати новітні художні техніки приводить її на факультет графіки Київської філії Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова.

Спілкування з мистецтвом

Ювілейна, найбільша з усіх проведених до сьогодні, виставка показала поціновувачам якісного професійного мистецтва весь діапазон таланту художниці — від вишивки й малюнка олівцем, до живопису й аплікації.

Наприкінці радянської «від­лиги» письменник Юрій Смолич видав серію спогадів під загальною назвою «Розповіді про неспокій». Книжки ці були надзвичайно щирі й великою мірою покаянні. Мистецтво Любові Панченко, з яким спілкувалися сотні відвідувачів залів Національного музею літератури України, теж дає змогу відчути постійний неспокій, душевні переживання, біль авторки за свою землю, її історію, культуру. Але Любові Панченко, на відміну багатьох наших небезталанних, проте дуже гнучких митців, покаяння не потрібне — вона світла душа, сповнена любові до України. І, повірте, немає в цьому ані дещиці фальшивої патетики чи трибунної самозакоханості.

P.S. На відкритті виставки Любові Панченко якось сама собою зав’язалася розмова з Миколою Матусевичем, багатолітнім в’язнем радянських таборів. Поговорили про шістдесятників, про українську інтелігенцію, про її тоненький, мов озоновий, прошарок.

«А знаєш, якби це недолуге ГКЧП додумалося «розібратися» в Україні із сотнею-другою людей, ми б і сьогодні жили в СРСР і виконували п’ятирічки...». Може, і правий Микола — не догледіли вони, що в Україні існує Любов!