Іван Буртик: Про долу українців у Кахзахстані-2

додано: 02-12-2007 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1196614904.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

• Суспільство •

Цього разу подорожували зі мною до Казахстану, Петро Палюх та американський журналіст Брайн Спадора, який пише працю, про долю українців 20-го століття. В поворотній дорозі він так сказав, ″З оповідань і преси я мав уявлення, про життя українців у Казахстані, а тепер перtконався, що треба самому все побачити і відчути, щоб зрозуміти його правдиву сутність″. Тому пишу обширніше звідомлення з поїздки, щоб читач бодай міг мати уяву, чому і, як наші брати живуть на далекій чужині.

Перші поселення українців виникають тут, від початків другої половини ХVIII-го ст., які дбайливо доповнила новими людьми окупаційна влада України. Сьогодня в країні живе біля 80 різних національностей. Із 15-мільйонів всього населення, українці, після казахів і росіян становлять третю групу за чесельністю тобто пів мільона. Можна мати сумніви до цих даних, бо за останнім совєтським переписом, українці становили 7% населення, тобто більше одного мільйона. Правда, частина каторжників померла, частина повернулась до України, але не пів мільйона. Також за 150-ть років асиміляційного процесу, багато людей тільки знають про українське походження, хоча співають українські пісні, яких я ніколи і ніде не чув раніше.

Десятки сіл з українськими назвами вказують, хто творив і розбудовував Казахстан. Наприклад, село Кирилівка в 1995 році, урочисто відзначало своє століття, а таких є багато: Богданівка, Долинка, Богодухівка, Богодарівка, Хмeльницьке, Чернігівка, Софієвка, Чорне, Іванівна, Чигиринівка, Харківка, Київка, Галицьке, Ковалівка, Малинівка та багато інших. Часом можна почути, що казахи знають українську мову краще від зрусифікованих українців. На гостинному приняттю, Акім (майор) округи Шарбакту казах Сапартельди Смагулов - не погано заспівав дві українські пісні. Тому без сумніву можна твердити, що українські поселенці мали великий вплив на формування сільсько-господарського та культурного життя казахів.

В цілому, українську спільноту Казахстану можна поділити на три категорії: до першої належать нащадки поселенців давнини, до другої – колишня молодь, що приїхала на освоєння цілинних земель, та залишки совєтської адміністрації, і третя – найбільша – колишні в'язні совєтських таборів і тюрем. За винятком поодиноких осіб, між ними не завважується дружних взаємин чи співпраці, хоч і немає ворожнечі. Багато хто з першої категорії має посади як в державній структурі, так і на виробництві та у підприємництві. Друга категорія, що не була переслідувана, досить вигідно загосподарена. Третя, найбідніша, яка вийшла із тюрем після ″хрущівської амністії″, живе важко, проте вона - найбільше національно свідома, зберегла свою ідентичність і рідну мову. Цікаво є те, що люди з шостої чи сьомої ґенерації, хоч розмовляють тільки російською, одначе пам′ятають українське походження та співають чудові пісні чистою українською мовою.

Метою нашої поїздки була участь в освяченні новозбудованої вже третьої української церкви в Сатпаєві, біля Кінґіру та відвідання українських поселень. Плян поїздок і зустрічей з громадами та урядовими чинникам Казахстану, вміло підготовив голова ″Асоціяцї Українці Казахстану″ адвокат Михайло Парипса, а невідступно допомагали в подорожах о. мітрат Василь Говера, та не втомний редактор газети ″Українські Новини″ Тарас Чернига. За що всім прислуговує наша щиросердечна подяка.

Прибувши вночі до Астани, ранком виїхали до Караґанди і зразу поїхали на бувший цвинтар, так званогого ″табору смерти″ в Спаську, де спочивають сотні тисяч українських каторжників. З нашою допомогою девять років тому поставлено тут, перший пам′ятник українським жертвам комуністичного терору, зараз, вже стоїть 15-ть різного виду пам′ятників потерпілих національностей. Дивно, що зник залізний хрест зроблений в′язнями із ніжок ліжка, якого навіть комуністи боялись порушити, в часі зарівнювань могил. Даремно нас п′ятьох шукали в іншому степовому зарослому цвитарі пам′ятника мого батька. Не знайшли. Вигляд землянок в ″Сатіровці″ недалеко Караганди, вразив нашого журналіста, бо навіть не міг ставити питань ще живучим тут людям. Тої картини неможна змалювати ані уявити, тільки треба побачити, щоб повірити.

За 40 км. від Караганди відвідали село Долинку, де ще стоїть досить понищений великий будинок бушої команди Карлагу, якого ми разом з казахами вже десять літ намагаємось перетворити на інтернаціональний музей. Зараз, завдяки українському Послу Юрія Сергієвича при ООН, є надії на реалізацію цього пляну. Недалечко цього будинку, казахи відкрили свій музей, в якому можна побачити експонати наших в′язнів, багато імен та вишивки. На прохання директорки музею, звертаюсь до всіх читачів, хто має довідки, знімки рідних, які погинули в таборах, чи інші збережені речі, просимо подати дані і переслати на нище подану адресу РОДУ а я перешлю до цього музею. Недалеко є великий таборовий цвинтар Гулаґу, на якому є окрема секція, під назвою ″Мамочка″ де спочивають маленькі діти, яких забирали від працюючих метерів. За даними, тут також спочивали тлінні останки Блаженнішого о.Олексія Зарицького (1912, 1963), якого перепоховали на кладовищі у с. Рясна Руська Львівської области. Два роки тому, за пожертву Самопомочі з Філядельфії тут збудовано пам′ятник дітям також з фотопортретом о. Зарицького.

Замовлена М. Припсою зустріч з Акімом, (ґовернером) Карагндської обл. відбулась в дружній атмосфері з позитивними результатами. Він радай був почути, що українці в Америці цікавляться своїми братами в Казахстані і, розповів, як допомає етнічним групам в збереженню їхньої мови, релігії та культурних надбань, причому з задоволенням наголосив, на активності українців та їх вклад в розбудову молодої держави. На моє питання, чи могли б українські науковці покористуватись архівами бувших політ-в′язнів, які зберігаються в окремому будинку в Караганді? Дуже радо допоможу в усіх питаннях, тільки напишіть листа а ми визначимось з датою, відповів він. Після довшої зустрічі і фото-знімок, він спрезентував нам казахські сувеніри і побажав щасливої подорожі.

З ініціятиви голови Тов. Рідна мова ім. Тараса Шевченка в Караганді п. Зеленяка, відбулась зустріч з українською громадою. Не бракувало питань, пісень а навіть і сліз, від яких і нам часто мокріли очі підчас таких зустрічей. При цій нагоді, для окремо зібраних бувших каторжників ОУН УПА та самітних старших осіб, я роздав пожертви, призначені щедрими жертводавцями Америки.

Довга семигодинна подорож монотонним степом до Кінґіру, видавалась безконечною. Я тільки боявся, чи витримає авто, бо якщо ні, то що тоді робити в степу під ніч? В Кінґірській пустині зустрів нас о. Роман і разом підїхали до пам′ятника ″Жертвам комуністичного терору″, якого збудовано 10-років тому за пожертви українців Америки, яким ще раз висловлюю щиру подяку. Був ще литовський високий чорний хрест, та вандали зуміли зігнути його до землі. На зустрічі з посадником міста Сатпаєва Канатом Балгагамбетовим, який вже чекав на нас, ми довідались, що він знає про минулу долю українців, цінить їхню працю і допомагає в їхньому не легкому житті. Ми ще відвідали по домівках шість бувших вояків ОУН УПА, бо вони вже самі не могли прийти на зустріч з нами. Коротко можна сказати, що в кожного з них відчувався глибокий жаль до всього українства, що так неоправдано забули за них.
В невеличкому місточку Сатпаєв, живе біля 6-тисяч, бувших каторжників Кінґіру з їхніми родинами. В більшості живуть з праці в копальнях і закладах з перероблення мідної руди. Гостинний голова цієї громади п. Бурда з дружиною, спали у сусідів, а нам віддали ціле помешкання. Після цілоденної подорожі та зустрічей, навіть 11 годинна зміна часу, не вплинула на твердий сон. На другий день в неділю, відбулось освячення новозбудованої церкви. Люди збирались біля деревянної церковці, яка дуже пригадує карпатські церкви. Церкву збудовано за пожертву одної особи з Америки ″В пам′ять жертв комуністичного терору″, Вона має стати місцем молитов за сотні тисяч жертв, які на віки спочили в зарівнаних землею цвинтарах від Кінґіру до Рудників.
В супроводі духовенства та чисельних мирян, о. Мітрат Василь Говера розпочав обрядові свячення, спочатку ззовні а потім в середині. На відправи прибув з Астани заступник українського Амбасадора В′чеслав Яренко, місцевий посадник з членами свого Кабінету. Після Богослужень, посадник подарував нам сувеніри і зложив привітання громаді. Серед привітань промовляв і я від української спільноти Америки. Після посвячень і спільного обіду з представниками і гостями, ми ще відвідали великий цвинтар бувших в′язнів в сусідному селі Рудники, а потім розмовляли з колишнім вояками УПА до пізної ночі.. .

Вранці 17 вересня, знову довга дорога до Караганди, - ще тригодинна дорога до Астани, де ми відвідали будову української церкви, яка має бути архитектурною перлиною столиці. Одначе, якщо будову не закінчуть вчасно то місто може забрати зарентовану ділянку, бо ціни на землю в Астані не менші від Ню Йорку. Ми відвідали подружжя колишнього вояка ОУН УПА Вухуловича, який відбув 25-річну каторгу, після чого і одружився із своєю нареченою, яка весь час чекала на нього. В українській Амбасаді приняв нас заступник Амбасадора Яренко. Я був радий почути, що Амбасада, на доручення Міністра Арсенія Яценюка, займається питанням побудови інтернаціонального музею в селі Долинці.

Цікаво було відвідати, ще невідомий українцям меморіял, недавно збудуваний владою в степу, біля 30 км від Астани, де знаходився секретний табір для жінок. Тут утримували ув′язнених дружин (з дітьми), вищих державних посадовців, інтелектуаліств та партійців. В музеї були українські вишивані жіночі сорочки та інші речі. В списках значилося 860 українок. На довкільних мурах музею, на чорних таблицях, є виписані всі імена бувших ув′язнених жінок. Жалію, що з браку часу, не міг відшукати між десятками тисяч українських імен. Одначе, може хтось буде відвідувати цей музей, нехай присвятить на це більше часу.

Великою несподіванкою була зустріч з українською громадою Астани. Традиційно, з хлібом і сіллю привітав нас Хор піснею ″Зеленеє жито зелене, великі гості у Мене″. Жіночки приготовили чудову виставку, хрестиками вишитих різних картин. На окремій великій дошці, були зібрані два річники всіх газет, в яких були мої та інші дописи з Америки. Під кінець, редактор Чернига запросив нас оглянути редакцію, одинокої укрїнської газети на Азійському просторі ″Українські Новини″. Редакція скромна, але праця яку виконує подружжя Тарас і Світляна Черниги є, неймоврна. Шкода, що багато українців не мають п′ять дол. на річну передплату.

Раком у Павлодарі чекав на нас, відомий політичний і громадський діяч адвокат Михайло Парипса. Посадник міста Бакир Демеувов привітав нас і наголосив наголосив на успіхи української спільноти і М. Парипси в цьому місті. Також радо привітав нас голова обласного Парляменту В′ячеслав Лебідь, який хоч не розмовляє українською мовою, але є свідомим українцем. Його помічник, член парляменту пан Криса, також українець, зразу ж запросив нас на каву та солодке. З розмови ми довідались, що п. Лебідь та п. Криса багато допомагають українцям і за першим тостом, вони обіцяли, що на другій зустрічі будуть знати рідну мову краще.

Зокрема цікавою була зустріч в ″Секретаряті Асамблеї Народів Казахстану″, яку очолює сам Президент Назарбаєв до якої належать і наш п. Парипса. Заступниці голови обласного відділення цієї асамблеї Гульбарам Наузарбаева підкреслила, що асамблея є вагомою силою політики президента. Він вважає, що чесельні національності через дружність, співпрацю, толеранцією та взаїмну пошану стануть основою сильної держави. І правдою є, що в часі відзначень 30-ліття Сатпаєва, коли майор запросив мене стати з почотом на трибуні, я бачив, як через годину проходили різні національності включно з українською. В часі оглядин міста М. Парипса познайомив нас із українським мільйонером Головацьким, власником млинів та зернових складів, який говорить поправно українською мовою і часом щось жертвує, хоч не є активним в українській громаді. Поселення українців у селі Аксу за 100 км. від Павлодару, було наче оазою в степу. Люди привітали нас українськими піснями і дуже дивувались, що ми знаємо українську мову, бо хоч вони співають українською, проте говорити їм нею важко. Виправдувались тим, що раніше тих, хто говорив українською мовою називали ″бендєровцами″. Їхня світлиця була прибрана емітацією старовинної печі та кухонного начення включно з коцюбою.. .

В суботу два священники відправили Богослуження за всіх жертводавців з Америки, за кошти яких було збудовано цю церкву. Привітавши присутніх, я передав привіт від українців з Америки. Люди просили допомогти з будовою бані, бо церква немає вигляду – чекаємо на жертводавців.. Ми ще відвідали оплачену державою інтернаціональну школу, в якій є кляса українознавства. Зодягнуті в національних строях, діти привітали нас піснями і квітами. В заміну ми дали їм на чоколяду і цукорки, коли я запитав, хто з вас був в Україні, двох піднесло руки, хто хоче поїхати до Америки? Всі в один голос закричали Я!!! Потім ми поїхали степом за 130. км. до села Орловка. Залишивши соняшну погоду в половині дороги зустрів нас зимний сніговий дощ. В селі зустріли нас люди хоровим співом. Після концерту посадник запросив нас на обід з предстаниками інших національностей та оперним співаком українцем, який виконав кілька гарних, але незнаих нам пісень. Дирегенткою хору була пані Валентина Дель, вона сама пише вірші і музику. Одну пісню ″Матінко моя″. виконала сольо. Зміст пісні настільки, цікавий, що я попросив записати:

Там де верба нахилилась,
Хата маленька стоїть.
Тай колише вітер вербу,
Дрібне листячко тремтить.

Рідненька матінко моя ти,
Деж твої чудові очі,
Чому зі мною, ти рідненька
Побалакати не хочеш?

Там вже верби ростуть молоді
А хата маленька стоїть,
Там за старим тином
Вже немє світла у вікні.

Проминуло багато років,
Але в пам′яті лишилась жива,
Стара маленька хатина,
Край маленького села.

Досі в серці біль утраути,
Тяжкий спомин, та сума
Нічого ріднішого ніж мати
На білому світі
.
Коли посадник Б. Демеувов заспівав дві українські пісні, я запитав його, де ви навчились цих пісень? ″ Я довше жив з українцями ніж з казахами″ - відповів він і запитав: ″Чи строї нашого хору є українські″? Я пояснив, що строї повинні бути однакові. Тоді він звертаючись до пані Дель сказав, що він виділяє сто тисяч танґе на нові строї для хору. Присутні зустріли новину дружніми оплесками.

Прощання з Павлодарською громадою, відбулось наче весілля на селі. Господар М. Парипса подбав про все. Були пісні, танці, обнімання та побажання такі теплі, що аж буковинському ″вуйкові″ слези потекли. В Астані оглянули будову української нової церкви, а після Богослуження в тимчасовій церковці, яка приміщується в підвалі латинської цекви, о. Степан Угрин попросив мене до слова. Як і скрізь привітавши присутніх, я передав їм привіт від українців з Америки. Після прощального обіду в панства Черниги та його батьків, о другій год. ранку вони провели нас на летовище.

Не спалось в літаку, бо пережиті вражіння зганяли сон з очей. Думалось, що наш народ є такий добрий і жертвенний, то чому ніхто за 16-років, ні з України, ні з західної діяспори не допоміг цим нашим страдникам? Вони ж найбільше потерпіли за любов до свого народу і його волю. Німці, поляки, корейці та інші держави забрали своїх людей з Казахстану. Лише українці залишились сиротами. Для татар знайшлось місце в Україні, чому не було місця для свої мучеників? ″Я хочу померти з вірою, що хтось зрозуміє і оцінить наше страдальне життя″, сказав у глибокому віку бувший упіст Дмитро. Я не міг дати відповіді, бо слова застрягли в горлі а думки понесли сім декад в минуле, коли я бачив їхні усміхнені обличчя співаючи ″Хлопці підемо, боротися будемо, за Україну за рідні права″. Де ж шукати тих прав тепер? Думки вихром переганялись, ще непізно, ще можна допомогти їм. Виростають їхні свідомі діти і внуки, вони створять патріотичну еміграцію, яка буде допоміжною і Україні. Знаємо, що одна з найменших країн Ізраіль, завдяки свідомій і потужній еміграції, сьогодні являється світовою потугою.

Українці в Америці не є багатими, зате є щедрими і сердечними. Крім допомоги родині, люди десятки мільйонів відправили до України на різні цілі й потреби. Зараз ситуація міняється, допомога потртрібна від багатих людей з України, для братів східних діяспор. Нещодавно, було приємно прочитати в інтернеті, що Україна, на цілу Східню Європу, має найбільше міліярдерів, а заразом було і сумно. Чому Сумно? Бо крім того, що вони живуть розкішно, бавляться за кордонами, ніде я не бачив, щоб вони пожертвували потребуючим людям, допомогли сиротинцям, або уфундували якийсь дослідчий інститут, для добра спільноти. Якщо хтось з вас багатих прочитає цю статтю, то запам′ятайте слова найстаршої філософії. ″всі ми прийшли на світ голі і, такими відійдемо з нього″. Чи ви знаєте, що є найбільшим щастям людини? Відповідь, не та особа, що одержує добро, а та особа, що його дає. Послухайте мойого прохання. За кошти ваших дрібних щоденних витрат, ми зможемо збудувати для 15 українських громад в Казахстані, громадські доми і церкви, допомогти старим і немічним та всім тим, що прожили все життя безвинно покараними в далекий чужині. Переконайтесь, скільки душевного задоволення і радасти ви зазнаєте, за незначні ваші дрібняки.
Як хтось меє серце, і хоче обтерти болючі сльози довго терплячим – зробіть пожертву потребуючим.

Від нас одержите повне розчислення за кожну копійку.

Мій електронний адрес. jburtyk33@optonline.net

Рада Оборони і Допомоги Українцям Українського Конґресового Комітету Америки

Іван Буртик
Голова.

Чеки виписувати на CECC conto -30414 На долині чека чи грошевого переказу
Написати, Казахстан та висилати на подану адресу.
Адреса Банку: SELF RELIANCE NEW YORK FEDERAL CREDIT UNION
108 Second Ave. New York NY. 10003-8392
Account N.0000304-00
Email srnyfcu@aol.com



Обговорити цю статтю у форумі

додано: 02-12-2007 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1196614904.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.