Все нібито надзвичайно просто... Ти заходиш до галереї і маєш вибрати шлях долання перешкод до РОЗУМІННЯ виставки, хоча це вже не так просто, як здається (навіть на стонадцятий погляд). Отож, усе надзвичайно складно і заплутано, підзмістовно і міжрядково, інтертекстуально та концепційно (годі зазирати на стіну за полотна, під шкаралупу писанки чи під тарелю з яблуком, у ящики та отвори труб „виборчої ” машини, - зазирни у себе „3-5 днів потому”, вже після відвідин виставки „350 років потому”, присвяченої Переяславській Раді).

Галерея „Дзиґи” тепер радше скидається на „зону ідей” із неймовірним гравітаційним полем, де тобі доведеться блукати наодинці (без сталкера). Однак ти маєш систему знаків (Ігор Яремчук) і, якщо пошуки твої спраглі, а зіниця розумна, ти маєш можливість зрозуміти сутність цієї наповненої кімнати (галереї). І хай тебе не лякає надмірна складність і заплутаність, - ти можеш вийти з неї іншим (іншою).

Однак саме тобі вибирати напрям руху і послідовність метаморфоз твоєї свідомості:

• ти можеш спочатку стати точкою, а „точка – це початок тексту, усі ми – внутрішньо нескінченні точки, з яких складається текст України”, бо „світ – це книга, Україна – один із текстів у цій книзі” (Андрій Гуренко та Юлія Толмачова ), тебе тут можуть розкришити на уламки білої тарелі, що розповзуться в сторони, чи розкроїти на скиби хлібини, що їх залюбки порозтягують „братні” сусіди світового застілля;

• тебе можуть також стратити (Темо Свірелі) біля іншого застілля („Тайного сніданку”?) та ще однієї білої тарелі з яблуком (воно завжди вабить і спокушає). Україна, зрештою, має чи не біблійну місію – виконувати роль злощасного яблука. Відтак сутність фрукту (втілення розбрату та гріха) роз’їдає черв’яками саме яблуко всередині, а сорока на шибениці може так і не дочекатися помпезної трапези (читайте також казку про ворону і сир нижче);

• тебе можуть запросити стати свідком на чудернацькому весіллі (Микола Журавель) та свідком „бартеру” совісті нації на 30 мідяків, вважай тільки, щоб за ту ж ціну весілля не перетворилося на похоронну процесію;

• або ж, брязкаючи ключами від мерседесу, ти можеш здати старовинне родинне фото (Петро Гончар) в ательє, щоб його „відреставрували”, відпрасували і зробили кольоровим (за великим рахунком це абсолютно нічого не змінить);

• ти можеш в калюжі на Майдані Незалежності (Олексій Литвиненко) раптом побачити відображення збайдужілого хаосу конформістів, без усвідомлення свого історичного минулого, які ладні бути манкуртами і плювати до криниць, бо користуються водою з крану;

• ти можеш трансформуватися у кульку електорату і впасти в жерло виборчої машини (Андрій Накорчевський), ніби у „лохотрон”, коли за тебе знають, до якого цеберка тобі треба падати;

• ти можеш пережити „навернення (повернення) до Кобзарства (бандуризму) або вибору правильного вектора” (Роман Романишин), бо „требатак”, але для цього тобі доведеться закарбувати у душу мотиви: зимовий, земляний, вишиваний, степовий та храмовий (як мінімум);

• ти можеш опинитися, як ніколи, тут і тепер (Петро Бевза) із тими самими (не?) марними спробами стати на ті ж (антикварні вже) граблі;

• тебе можуть розтрощити-роздушити важкою булавою, наче писанку (Влод Кауфман), якщо ти хоч трошки попустиш мотузку, що на ній висить клейнода (читайте також нижче казку не про курочку Рябу);

• ти можеш, додаючи, міняти місцями „навіки розум” (Ігор Яремчук) із „навіки разом”, гадаючи, що від перестановки доданків сума не змінюється, але це не так...

Отож, ти можеш все і нічого у цій „зоні” історичного зрізу та мистецьких інтерпретацій, де твоя мета – насамперед не фініш, а ДОЛАННЯ ШЛЯХУ.

Марія ТИТАРЕНКО

.................................................................................................................

• Розмова сьома, лаконічна: ПЕТРО ГОНЧАР

(З точки зору надзвичайно доречного оптимізму в площині глобального похнюплення)

Петро Гончар: „Мене запросили і я не дуже впирався. Погодився, бо проект був, як на мене, цікавим: наче і звичайний, і незвичайний, небуденний. Тут зібралися більш молоді люди, де я вже... із досвідом... Але молодь зараз більш авторитетна, ніж гільдія старих. Виставка – оптимістична, я ж оптимістично налаштований, значить оптимістична! У Києві вона була більш помпезною, потужною начебто, а тут тепліше та більш камерно; там було так: більше себе показать, а тут – подивитися на когось. А побажаю я собі залишитися молодим у погляді на світ і щоб виставка зробила якийсь активний вплив на цей світ”.

***
Казка не про курочку Рябу.

(Друга половина першої серії).
Уявіть себе, будь ласка, писанкою.
Уявіть себе писанкою у солом’яному гнізді та паперовій стружці. Це ще не все.
Уявіть себе писанкою у солом’яно-паперовому гнізді із важкою, грузкою булавою саме над собою. (Червона булава висить на мотузці над самісінькою писанкою).

Висить зваблюючи, наче стигле гроно металевого винограду, що, як зірветься із лози, лясне по шкаралупі та розбризкає в’язку м’якоть.

Висить страшно, ніби над проваллям маятник із лезом, що його забули розгойдати чи то пак за три з половиною сотні літ він втомився гойдатися, інерція хилитання зникла. Виконуючи нібито роль давньогрецького міфічного персонажа, над яким, голодним, висіли фрукти, а він не міг дотягнутися, під яким, спраглим, текла вода, але він не міг зробити й ковтка. Адже маятник приречений не дістатися писанки, невже не зрозуміло? Тож уявіть себе маятником...

(Гніздо тут, може, й ні до чого, якщо не брати до уваги те, що його скубуть з усіх боків, підсовуючи натомість паперове сміття та картонову коробку: you are welcome).

(Серія друга). Гаразд, ходімо до зглобалізованої коробки, тим паче для кожного тут є свій рівень, свій лоток, своя лунка, яйце-вам-іс-цинка, - ніякої, принаймні, булави над головою... Щоправда, чуєшся так, ніби не у своєму гнізді. (Писанкою себе вже не уявляй – ти тепер просте дерев’яне яйце, як мільйони інших, точнісінько таких самих: гомогенізація відбулася вдало, кому не стало місця у лунці – на пательню, панове, смачного).

(Серія третя, передостання. Коротко зміст попередніх двох серій: галерея „Дзиґа”, березень, виставка „350 років потому”, композиція Влодка Кауфмана, четвертий об’єкт „Писанкарство”). Яйцем вже можете себе не уявляти – не актуально і надто вже осібно, краще – ниткою у плетиві із міріадами таких самих ниточок, а разом ви – довге полотно тканини, зрештою, можете вже себе не уявляти взагалі (не резонно), ви – тканина, тобто ви – все, а саме - ніщо. Із вас тчуть світове павутиння для плацдарму нових звершень, які ще писанки? - до дідька писанки!
А вони, як на зло, випинаються із стоклятого ящика, що за непристойність! Вибрунькуються із гілля, що за нахабство! (щоправда, вже без гуцульських орнаментів, але ж із жовтком...)

Серія остання (риторична). Що ж таки було першим: гніздо, що народило ящик, чи ящик, що народив гніздо?

The end.

Головні ролі виконували: когут та курка (ще дерева і трава).
Другорядні: Влод Кауфман, виробники паперово-целюлозного заводу, тканинної фабрики та інші.
Головний редактор: Час (відредагує згодом).

Матеріали підготувала Марія ТИТАРЕНКО
11.03.2004