Політреформа, наслідки якої спостерігає сьогодні наша країна, відсунула на задній план проблеми регіонів. Вже мало хто згадує про другий її етап, що, як передбачали, стосуватиметься системи влади на місцях. При цьому політреформа не тільки загострила наявні проблеми регіонального життя, але і породила нові.

Серед таких проблем – поглиблення кризи регіонального управління з центру. На сьогодні різними політичними силами висунуто всілякі ініціативи – перегляд процедури призначення губернаторів, створення другої палати парламенту, де будуть представлені інтереси регіональних еліт, зміна принципів виборів до місцевих рад (чи то на змішану форму, чи то повернення до «мажоритарки»).

Криза виявляється скрізь і в усьому: ослаблені органи місцевого самоврядування; посилено політизування їх як результат нової форми проведення виборів до місцевих органів влади. Не прописано, а іноді встановлено неадекватні і суперечливі повноваження органів державної виконавчої і місцевої влади, збільшилися конфлікти між мерами та держадміністраціями на місцях, між мерами та місцевими радами і т.д., і т.п. Все це веде до зростання кількості проблем, до разбалансування регіонального розвитку, поглиблення регіональних диспропорцій.

Політичний процес, який ми спостерігаємо по всій країні в цілому і, в стінах ВР зокрема, ще більше погіршує ситуацію. Адже загальнонаціональні партії далекі не тільки від відстоювання, але навіть і від розгляду реальних проблем регіонів, від усунення диференціації рівня життя людей залежно від регіону мешкання. По суті – регіони кинуто напризволяще, залишені наодинці зі своїми проблемами, що ростуть як сніжний ком. Все це відбувається на тлі їх недофінансування, у тому числі і коштами, запланованими з бюджету.

Сьогодні реальними проглядаються три стратегії розвитку регіонів. Перша з них – закріплення радянського галузевого принципу організації, тільки тепер замість відомств керувати процесом будуть бізнес-структри, укріплюючи і без того сильний патерналізм. Друга – зростання самоорганізації місцевих громад, що дозволяє розвивати дрібний та середній бізнес, орієнтований на місцевий рівень. І, нарешті, третя – тихе фізичне і політичне вмирання, поява соціальних пустель у центрі Європи. На жаль, жоден з перерахованих варіантів не має перспектив швидкого вирішення регіональних проблем. Більш того, подальше відтворення цих устроїв веде до катастрофи, що не припускає підвищення якості життя населення в цілому. Хай це для України звучить банально, але далі так жити не можна.

Назріла і перезріла необхідність повернення до проблем регіональної політики, до того ж не тільки на папері, але політики ефективної, орієнтованої на майбутнє. В іншому разі, криза регіонального управління з центру перейде в некеровану фазу, що може відгукнутися вельми непередбачуваними наслідками для країни в цілому.

Пора, якщо і не зупинити, то пригальмувати погіршення становища в регіонах, особливо на тлі розквіту столиці. Безробіття, низька зарплатня, що не покриває прожитковий мінімум, криза життєвої інфраструктури – пригадаємо Алчевськ, Дніпропетровськ, Львів – ось лише деякі риси кризи регіонів України, котра щодня стає глибшою.

Якість влади як в центрі, так і на місцях не виправдовує сподівань. Її адекватність проблемам, які стоять перед регіонами і країною в цілому, дуже низька, щоб чекати від місцевої влади (втім, як і від центральної) зростання ефективності управлінських рішень, здатності прогнозувати і мінімізувати можливі ризики, нарощувати прозорість ухвалення рішень і відкривати контроль для структур громадянського суспільства.

У сучасному світі, в економічно успішних країнах, регіоналізм реалізується, як правило, знизу, а не згори, і суть його полягає в пошуку оптимальних механізмів участі регіонів у загальнодержавних процесах. Україні ж і ще тільки належить подолати надвисоку централізацію та концентрацію влади, яку ми отримали в спадок від радянського минулого, і яку закріплює теперішня політична еліта. І, щоб полегшити цей процес, повинні з'явитися зацікавлені в цьому суб'єкти в особі регіонів, необхідний цілеспрямований і неформальний підхід, який зміг би послідовно модернізувати не тільки розподіл, але й відповідальність за стан справ на місцях.

Все це так чи інакше потребує внесення змін до нині чинної Конституції. Чи з'явиться у регіонів України «замовлення» на ці зміни або ми і надалі спостерігатимемо дестабілізацію та закріплення безвідповідальності бюрократичної ієрархії – питання залишається відкритим.

ДІАЛОГ.UA запрошує наших постійних авторів, експертів і читачів обговорити на сторінках нашого інтернет-видання проблеми регіонального контексту і спробувати окреслити шляхи виходу з них.