Ярослав Сватко: З двома царями в голові. Росія перед викликом історії

додано: 20-05-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1211310564.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Політика •

Зміна влади в Росії викликає велике зацікавлення в світових медіях. На жаль, основні акценти, на яких зосереджуються оглядачі, це майбутнє “ліберальне” обличчя Кремля в особі Мєдвєдєва та майбутній вплив Путіна на важелі управління державою. Проте вказані аспекти влади – це лише зовнішні прояви процесу, який відбувається в Росії. Насправді напередодні цієї зміни влади перед російською елітою стояли проблеми не менші, аніж тоді, коли вона обирала своїм лідером Хрущова, який змінив внутрішні правила гри в державі, хоч, звичайно проблеми ці інші.

Хрущов вирішив для партноменклатурної еліти питання життя і смерти: обираючи його, партноменклатура склала такі правила гри, в яких смерть переставала бути для неї розплатою за програш у війні за владу. Побічно при цьому довелося злагіднити концлагерний режим для решти народу, але головним для номенклатури було власне життя, і так, як здобувши владу, Хрущов уперше не позбавив життя своїх опонентів Булганіна і Малєнкова, так і наступник його, Брежнєв, дозволив Хрущову дожити до старості на урядовій дачі, а діти його вели життя номенклатури, але аж ніяк - “ворогів народу”.

Перед сучасною російською номенклатурою стоять інші завдання: їй потрібно легітимізувати свою власність, яка є зараз суттєвою частиною легітимності її влади в державі. Легітимізувати не так перед російським народом (тут спрацьовують історичні традиції влади в Росії), а перед Заходом. Теперішній російській державній еліті потрібно, щоб західні політичні еліти визнали її рівною собі, прийняли до свого кола, так, як це було за Росії царської. Придбання Абрамовичем “Челсі” – яскравий приклад, які гроші сучасні керівники Росії готові викласти, для того, щоб бути прийнятими в колі західних еліт, як свої. Однак сьогодні Захід має свої правила гри, свої норми суспільного устрою та державного управління, і для того, щоб опинитися в колі хоч би умовно “своїх”, потрібно відповідати мінімальному набору демократичних вимог. Потреба стати “своїми” була єдиною, яка переважила, коли росіяни погодилися на припинення повноважень Путіна після другого терміну. Справді, Європа може б і не розірвала з Росією стосунків після третього обрання на трон Путіна, але на карті демократій Росія в такому випадку стояла б доволі близько до Туркменістану.

З іншого боку, фактичне передання президентської посади Путіним Мєдвєдєву та намагання колишнього вже президента зберегти важелі повноцінної влади створюють в Росії новий історичний прецедент. Новий тим, що утворюються ці два центри влади за мовчазної згоди, консенсусу, нової номенклатури. Що ж до сюжету, то він в російській історії повторювався кілька разів, і ментальність еліт завжди призводила в кінцевому результаті до знищення другого центру влади та встановлення в державі більшої централізації, ніж було до двовладдя. Зараз теж, сподівання деяких європейських аналітиків на те, що двополюсність влади може стати джерелом демократизації Росії, марні. Росія, яку вибудував за вісім років своєї влади Володимир Путін, внаслідок справжньої демократизації може лише зруйнуватись.

Справжня, не “керована демократія” Кремля, передбачає, що вільне волевиявлення народу може бути народом вільно реалізоване. Як можна зберегти імперію при справді вільному волевиявленні чеченського, чи, скажімо, татарського або башкирського народів? Чи можна уявити собі в цій державі устрій, коли росіяни матимуть право на вільне волевиявлення, а інші національності – ні? Саме тут криється корінь причин нинішнього стану з демократією в Росії та лежать підстави для безпомилкових прогнозів її майбутнього: втримати імперію можна, лише стягуючи суспільство адміністративними обручами влади, тотально контролюючи прояви вільнодумства. Більше того, для успішного ментального контролю над росіянами, варто використати давно випробувану ефективну модель “оточеної фортеці” – що й вмовляють їм протягом другого терміну Путіна. Де тут місце для демократії в оточеній фортеці? Отож, всяка спроба показати Російську Федерацію як стандарт демократії, неодмінно перетворюватиметься на чергову “потьомкінську дєрєвню”, як рано чи пізно, вийде на яв, як містифікація. Можливо, особисті друзі Путіна Шрьодер і Берлусконі й пропагуватимуть упіхи Кремля в демократизації Росії, але обманювати всіх і весь час не вдасться. Росія приречена розганяти “марші незгідних”, ув'язнювати дисидентів, вбивати журналістів-правдошукачів.

Останній історичний досвід показує, що спроби двовладдя тривали в Росії не довше, ніж три роки. Наприклад, двовладдя між Ґорбачовим і Єльциним, яке завершилося путчем в серпні 1991 року і розпадом СССР. Єльцин усунув Ґорбачова від влади в Кремлі, хоч і ціною ліквідації комуністичної імперії. Коли в Росії почалося вимальовуватися двовладдя між Єльциним та Хазбулатовим і Руцьким, воно знову ж переросло у збройне протистояння. Ці приклади можна продовжувати углиб історії, але неодмінно період стабілізації завершувався посиленням тоталітарності в державі. Якщо Путін справді хоче мати важелі влади в Росії – (а його останні кроки щодо підпорядкування регіональної влади свідчать саме про це), йому однаково потрібна посада президента. Або ж зміна конституційних повноважень президента і прем'єра, коли б де юре фактичним керівником держави був прем'єр. Інших варіянтів російська традиція влади не допускає.

Ця традиція також не допускає й варіянту розподілу влади між президентом і прем'єром, про можливість якої пише Андрій Окара на сайті apn.ru: вирішення поточних питань прем'єром, а стратегічне планування – президентом. В такому разі виконавча влада опиняється в руках прем'єра, а президентові дістається щось на зразок духовно-моральної частини влади: куди йти і як будувати Росію. Традиційний російський менталітет не приймає такого поділу від часів підпорядкування Церкви цареві. Не прийме він цього і зараз, а посереднім свідченням цього є відкриті репресії проти інакодумців напередодні виборів, на яких ці інакодумці не мали ніяких шансів потрапити в Думу. Могла ж влада для гарного іміджу показати свою “ліберальність” перед Заходом – але не показала, бо влада духовна в суспільстві має не менше, а в критичні моменти й більше значення, ніж влада світська. Така двополюсність для Росії, відновленої Путіним є небезпечною схизмою, і реальні механізми влади, встановлені в цьому суспільстві її відкинуть, як чужорідну.

Насправді найбільшою проблемою для путінської Росії є головна ідея духовної осі влади, навколо якої будуватиметься поступ держави. Поки що усі спроби знайти рівноцінного замінника до месіянської ідеї світової соціяльної рівности немає. Комуністична ідея, хоч і гальмувала, в силу своїх принципів, економічний розвій держави, розплачуючись за кожне досягнення людськими життями, проте мала в собі елементи, які дозволяли збивати на манівці частину національно спрямованих людей. Саме універсальність ідеї та її месіянство дозволили СССР протистояти США, в Африці, Південній Америці чи Азії, незважаючи на неспівмірність ресурсів держав. Те, що сьогодні претендує духовно об'єднувати громадян Російської Федерації, не є ні універсальним, а месіянським може бути для вузького кола російських націоналістів. Ідеологія обложеної фортеці послідовно відторгає від імперії навколишні нації. Вже давно спочила в Бозі ідея слов'янської єдности – її успішно поховала російсько-польська торгова війна та новий виток загострення навколо розстрілів НКВД у Катині польських полонених у 1939-41 рр. Ідею триєдиного православного братства Росії-України-Білорусі успішно знищує московський мер Лужков, створюючи ворогів для Російської імперії серед тих українців, які в інших умовах могли б повестися на цю пропаґандивну модель.

Отак лишаються ідейною підпорою імперії ті, що за покликом душі громлять збори антифа, влаштовують бійки з “несогласними”, а це - “істінні рускіє, характер нордічєскій”. Нема місця особливій думці татар про Івана Грозного та захоплення ним Казані, стають людьми другого сорту неправославні та ті, що зберігають неросійські національні корені, побоїща на національному ґрунті зачіпають і тих чеченців, яких посилає в Росію вчитися колаборант Кадиров. Це ознаки протиріч, які легко можуть розсадити імперію, якщо адміністративно-силові обручі ослабнуть, якими б сильними вони б не здавалися сьогодні. Ми це бачили на десятках історичних прикладів, історія розпаду СССР ще досі перед очима, і якщо нова російська номенклатура вважає, що завдяки Газпрому вона отримала ліцензію на порушення суспільно-історичних законів, – що ж, тим сильніше ці закони Росію вдарять.


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 20-05-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1211310564.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.