Попередня     Головна     Наступна

Першому секретареві ЦК Комуністичної партії України,

членові Президії ЦК КПРС товаришеві Шелесту П. Ю.

Голові Ради Міністрів Української РСР,

кандидатові в члени Президії ЦК КПРС

товаришеві Щербицькому В. В.

Шановні товариші!

Звертаюся до Вас з листом у справі, яка схвилювала значну частину громадськості України. У справі політичних арештів, проведених у ряді міст України — Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку — наприкінці серпня, на початку вересня, переважно в середовищі молоді, та обшуків і допитів, які широко проводяться зараз у Києві (про інші міста не знаю).

Як стало відомо, з запитом у цій справі звернулися до ЦК КПУ депутат Верховної Ради СРСР, лауреат Ленінської премії Михайло Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР і лауреати Шевченківської премії Андрій Малишко та Георгій Майборода. Відповіді вони не одержали. Нарешті, недавно з клопотанням роз’яснити характер арештів та долю заарештованих звернулася до ЦК КПУ група інтелігенції міста Києва, в тому числі генеральний конструктор авіації Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов, композитори Віталій Кирейко та Платон Майборода, письменники Леонід Серпілін, Ліна Костенко, Іван Драч. Як відомо, вони також не діждалися відповіді.

Тим часом надходять відомості, що тривають обшуки, виклики на допит у КДБ все нових людей, а часом і нові арешти.

Усе це посилює зрозумілу тривогу, а подекуди викликає і панічні чутки. У всякому разі, створилася зовсім ненормальна і недостойна обстановка, яка ображає елементарне громадянське почуття і викликає цілком природне побоювання: чи сумісне це з нормами соціалістичної законності і чи ця законність можлива за таких обставин. Адже минає четвертий місяць, як арештовано кілька десятків людей. Люди ці не якісь гендлярі, казнокради чи хулігани. Це, кожен у своїй справі, люди компетентні, авторитетні і шановані (наприклад, відомі літератори Іван Світличний, Богдан Горинь, Михайло Косів, талановитий художник Панас Заливаха, один з кращих в Україні спеціалістів з виробничої психології Михайло Горинь, про новаторські починання якого ще недавно писали "Известия", один з провідних спеціалістів Інституту географії АН УРСР Микола Гринь, геофізик Іван Русин та студенти Ярослав Геврич, Олександр Мартиненко та інші). І ось цих людей "ізолюють", ніяких посутніх роз’яснень з цього приводу не дається, ніяких повідомлень про причини арешту і пред’явлені обвинувачення немає. Досі більшості з ув’язнених не дозволені навіть побачення з членами родини. Це і само по собі негуманно й недемократично, а крім того, ще й створює атмосферу неясності й тривоги. В цій атмосфері ширяться найрізноманітніші, найбезглуздіші чутки і домисли. Вже сама можливість таких домислів і версій, сама процедура ведення "справи", яка їх породжує, є компрометацією тієї соціалістичної законності, яку ми нібито ж відновили. Ще більше насторожує те, що й до арештів, і після них з деяких офіційних вуст можна було почути продиктовані злобою слова й натяки про нібито існуюче в Україні націоналістичне підпілля та інші несерйозні страховини, кимось навіщось усе ж таки вигадані... Чи в такій атмосфері — коли є бажання заздалегідь довести придуману версію, — чи за таких обставин буде дотримана справедливість щодо заарештованих? Адже невипадково якийсь частому деякі офіційні та неофіційні особи, спекулюючи на авторитеті своєї посади, з дуже серйозним і навіть скорботним виглядом говорили про те, що буцімто розкрито "центр", знайдено зброю, підпільну друкарню і т. д. Минув місяць, і вже ніхто офіційно не насмілювався повторити ці трагікомічні "хохми".

Але тим часом пущена в хід безвідповідальна чутка шириться між міщанами, набирає ще безглуздіших форм, породжує нічим невиправдані настрої, готує грунт для сприймання найстрахітливішої несправедливості. Збуджена натяками уява замінює відсутню фактичну інформацію. "Сказали такі люди, які не збрешуть". Це саме та атмосфера, яка зробила можливими злочини культівського періоду. Чим ми гарантовані від того, що через місяць чи два не буде запущена нова сміховинна версія, яка, попри весь свій примітивізм, може дорого обійтися заарештованим? Адже явно відчувається бажання "упекти" й "провчити" (невипадково слідство триває чотири місяці в цілковитій таємниці; були б факти — їх би з’ясували за тиждень). Явно відчувається злоба супроти певної категорії людей ("націоналістів"), а злоба, як казав В. І. Ленін, поганий порадник у політиці.

Це саме той психологічний комплекс, який штовхав до злочинів терористів сталінської доби. Пригадуються слова, які говорить одному з них герой роману С. Залигіна "На Иртыше" Степан Чаузов: "Почто ты во мне, в мужике, вражину ищешь, а коли не нашел, так на меня же и в обиде!" Оце "а коли не нашел, так на меня же и в обиде" найстрашніше і найхарактерніше для деспотизму, психології деспотизму. Чим менше доказів, тим більше злоби, бо потрібно засліпити себе самого тваринною ненавистю до жертви, щоб несправедливість не мучила совісті й виглядала як доблесть.

Єдиною гарантією справедливості завжди була і лишається гласність, публічність, можливість для громадськості і для кожного громадянина знати й контролювати дії будь-яких чиновників і будь-яких органів, особливо каральних. "Маса, — казав В. І. Ленін, — повинна мати право знати і перевіряти кожний найменший крок їх діяльності" ¹. В обстановці ж таємничості і безконтрольності (від ширшої громадськості) неминуче виникатимуть помилки, зловживання і злочини.

¹ Ленін В. І. Повн. зібр. тв. в 50-ти т.. 5-е вид., т. 36, с. 148.

Ось чому дедалі більше людей тривожаться і бажають у даній справі саме публічності як єдиної і законної гарантії справедливості. Хай відповідні органи скажуть народові, кого і за що заарештовано або що заарештованим інкримінується. Якщо ці органи вважають, що проти когось із заарештованих були чи підібрані докази їхньої вини, хай ці докази стануть предметом судового розгляду, хай слово дістануть і обвинувачі, і обвинувачені, а люди розсудять, хто правий, хто винний. Зрештою, це не просто добросерде побажання якихось розчулених людей — так повинно бути за радянськими законами й за елементарними засадами справедливості і здорового глузду.

Але обговорювана справа має й інший не менш важливий аспект. Хоч ніяких офіційних чи публічних роз’яснень про арешти не зроблено, однак весь час досить цілеспрямовано нагнітаються чутки про те, що арештовано "націоналістів". У газетах, лекціях, на зборах знову, як у 1947 — 1949 роках, зарясніло слово "націоналізм". На зміну явно безглуздим версіям про підпілля, зброю, друкарню і т. д. прийшла нова версія — про "націоналістичну пропаганду". Що буде далі? (Як видно, слідчим органам ще й самим неясно, в які статті карного кодексу, в яку "законну" форму виллють вони свою злобу й упередженість проти заарештованих).

З давньої і недавньої історії відомо, що в Україні "націоналістом" вільно було називати всякого, хто мав елементарну національну гідність, хто турбувався долею української культури й мови, а то й просто всякого, хто чимось не догодив якомусь російському шовіністові, "великорусскому держиморде" (В. I. Ленін).

Не секрет, що протягом останніх років в Україні щораз більше людей — особливо в середовищі молоді, як студентської, наукової і творчої, так частенько вже й робітничої — приходять до висновку, що з національною політикою в Україні не гаразд, що фактичне національно-політичне становище України не відповідає її формально-конституційному державному становищу як Української Радянської Соціалістичної Республіки в Союзі інших соціалістичних республік, що стан української культури й мови викликає глибоку тривогу і т. д., — все це внаслідок тривалих і кричущих порушень марксизму-ленінізму в національній справі, внаслідок відходу від наукових принципів комуністичного національного будівництва. Це дедалі ширше коло людей висловлювало свої тривоги відкрито, публічно й принципово, стоячи цілком на радянських і соціалістичних позиціях, уболіваючи тільки за повноту й здоров’я духовного і культурного життя нашого соціалістичного й майбутнього комуністичного суспільства, оскаржуючи тільки непотрібні й коштовні втрати та відхилення на шляху вперед. Хто вважає, що ці люди в чомусь помиляються, повинні б їм відповісти так само відкрито й принципово, як чинили вони. Натомість їм відповіли терором, спочатку моральним, а тепер уже й фізичним. За останні два-три роки можна нарахувати не один десяток випадків репресій на цьому грунті. Десятки людей були покарані зняттям з роботи, виключенням з вузів, партійними та комсомольськими стягненнями тощо за участь чи причетність до тих чи інших справ, що довільно і no-зловорожому кваліфікувалися як "націоналізм". Ось тільки приклади двох останніх днів: виключення з університету (і з комсомолу) студента п’ятого курсу, молодого поета М. Холодного за виступ на обговоренні роману "Вербівчани" А. Іщука — виключення всупереч рішенню комсомольських зборів, які не знайшли за потрібне й можливе виключити М. Холодного; виключення з партії і зняття з роботи працівниці газети "Друг читача" Рити Довгань, якій приписується організація вечора поезії в Науково-дослідному інституті зв’язку 8 грудня цього року. Взагалі треба сказати, що ні один майже вечір поезії за останні два-три роки не залишився без таких чи подібних "наслідків", а більшість домовлених вечорів просто забороняли ("відміняли") під різними приводами. Це вже доходить до анекдотів! ‘ V хіба не анекдот, наприклад, офіційне рішення про те, щоб кожен вечір поезії не проводити без санкції міськкому партії, а для членів Спілки письменників: — ще й дозволу Спілки! Варто тільки вдуматися в цей шедевр бюрократичного добропорядку, в це останнє слово теорії "мистецтво належить народові"!).

Якби зібрати докупи всі подібні факти, вийшла б така картина невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національнокультурного життя, яка злякала б самих режисерів цієї кампанії і багатьох-багатьох змусила б задуматися. Але ж хто знає про це при нашій публічності і гласності?

Тут немає можливості говорити про всі ці факти — їхній опис забрав би надто багато місця. Назву тільки найзначніші "інциденти", так би мовити, колективного характеру: розпуск Клубу творчої молоді; історія з вечором пам’яті Лесі Українки в Центральному парку культури і відпочинку 31 липня 1963 року; знищення шевченківського вітражу в Київському університеті (березень 1964) — з наступним цькуванням молодих художників — його авторів; заборона зборів біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві (22 травня 1964 і 1965 pp.); наступні покарання тих, хто до пам’ятника прийшов; заборона шевченківського вечора на заводі верстатів-автоматів (березень 1965 p.), внаслідок чого цей вечір відбувався в сусідньому парку, з наступними санкціями проти його учасників (від перебування на холоді в одязі, розрахованому на приміщення, і не в останню чергу внаслідок психічного струсу через два дні помер молодий технолог Олександр Миколайчук — організатор вечора); покарання кількох десятків молодих журналістів, випускників Київського державного університету, які підписали заяву з протестом проти необгрунтованого звільнення за "націоналізм" популярного викладача університету, доцента М. Шестопала (зима-весна 1965 p.); нарешті, розгін (у буквальному розумінні слова) органами КДБ дискусії з проблем стану української культури, організованої студентами університету, за участю кількох сот чоловік молоді (27 квітня 1965 р.) та ін. Уже тоді були проведені перші арешти, правда, короткочасові, і тоді ж настирливо нашіптувалася людьми в цивільному версія про "американські долари" як таємничого натхненника цих "зборищ" (воістину, важко здичавілому від безвідповідальності бюрократові додуматися до чогось розумнішого! Він знає і вміє одне — продаватися за гроші, отже, й ні в кого не здатен знайти інших мотивів). Нинішні арешти і нинішні версії про зброю, друкарню і знову ж таки неминучі "долари" — це логічне завершення цієї політики насильницького придушення національно-культурних інтересів молоді. Хочуть чи не хочуть організатори репресій, а це виливається в терор. Терор же — чи то морально-психологічний, чи то фізичний — не дає позитивного розв’язання жодної проблеми, а тільки створює нові. "Терор, — писав Енгельс, — це здебільшого марні жорстокості, що їх чинять ради власного заспокоєння люди, які самі відчувають страх..." ²

² К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 33, с. 42 — 43.

Хто серйозно хоче розв’язати ту чи іншу проблему, яка виникла в житті, повинен задуматися над її причинами, над її джерелами. Можна заарештувати не те що кілька десятків, а й кілька сот і кілька тисяч громадян, та однаково з кожним днем усе більше й більше людей у різних формах, скрізь і всюди, так чи інакше висловлюватимуть невдоволення і незгоду з багатьма аспектами теперішньої національної політики, будуть пройматися тривогою за долю української культури і української національності, будуть думати про те, як і чим тут можна зарадити.

Це чесні люди з добрими намірами. Їх тисячі. Це радянські люди. Хто і кому дає право "відсікати" їх від живого тіла народу, придушувати їхню громадянську активність, ставити їх під підозру? Хто став би на такий шлях — чи не зробив би він чергового страшного злочину проти комунізму, проти суспільства?

А хто справді думає про інтереси комунізму, хто справді живе інтересами суспільства — чи не зобов’язаний він, придушуючи в собі емоції й особисте роздратування, підходити глибше, не придушувати й відсікати, а додумуватися до першопричин і виправляти самі життєві явища, самі ті політичні помилки й неподобства, які дають небажані наслідки і породжують небажані настрої.

Я особисто глибоко переконаний, що сьогодні українець, відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності, а раз так — ніхто в світі не в силі заборонити йому про це говорити.

Я глибоко переконаний, що ця тривога, якою переймається дедалі ширше коло української молоді, є неминучим наслідком серйозних порушень національної політики, точніше — цілковитої ревізії ленінської національної політики партії, ревізії, що її здійснив у тридцяті роки Сталін і продовжував Хрущов в останнє десятиліття.

Я глибоко переконаний, що для справи будівництва комунізму, для майбутнього комуністичного суспільства, для долі світового комуністичного руху сьогодні важко знайти щось корисніше й необхідніше, як відновлення ленінської політики, бо йдеться про долю цілих націй.

Ось про це я й хочу говорити докладніше.

З цією метою додаю до листа підготовлений мною матеріал на цю тему ("Інтернаціоналізм чи русифікація?").

Іван ДЗЮБА

Київ, грудень 1965 року

Попередня     Головна     Наступна