Пане Олегу, які особливості цьогорічної «Країни Мрій»? (Етнофестиваль пройде 21–22 червня у Києві на Співочому полі).

«Країна Мрій» – це традиційний фестиваль, і ми не намагаємося робити його особливим, він уже є особливий. Ми просто намагаємося повторювати атмосферу, важливо, аби атмосфера була не гірша, ніж у минулі роки.

Єдине, чим може відрізнятися ця «Країна Мрій» – ми плануємо зробити дві додаткові сцени: літературну та духової музики.

На літературній сцені виступатимуть літератори… У дворику музею Гончара ми хочемо заснувати книжковий ярмарок.

Я вже кілька років мріяв заснувати духову сцену – з духовими оркестрами. Якщо мені вдасться це зробити, то це буде неймовірне відчуття свята. Але, на жаль, це все залежить від фінансів.

Які колективи виступатимуть?

Учасників буде дуже багато, усіх напам'ять не перелічу. Зайдіть на сайт етнофесту у розділ «Фестиваль 2008», і все дізнаєтеся.

Ви з нашим міністром культури Василем Вовкуном знайомі давно. Як би Ви його охарактеризували як міністра?

Мені вже доводилося спілкуватися з трьома міністрами культури… І про сьогоднішнього міністра культури Вовкуна можу сказати, що його аж розпирає і розриває від ініціатив. Я б йому просто побажав, щоб йому вистачило сил... Також, аби йому вистачило терпіння, бо міністерство – це великий бюрократичний апарат.

Поживемо – побачимо, як він зможе з цим апаратом ладити.

Мені від міністерства культури надійшла пропозиція зробити кілька «Країн Мрій» по Україні. Але, судячи з цієї ініціативи, вважаю, що це романтизм. Тобто я на сьогодні бачу, що люди, які працюють у Міністерстві культури, набагато більші романтики, ніж я. Просто, як на мене, не можливо зараз зробити багато «Країн Мрій» по Україні у тій якості, що мені хотілося б. Хоча… Я теж готовий на авантюризм, але на поміркований.

Чи немає в самого амбіцій стати міністром культури?

Ні, немає. Гадаю, це якраз був би авантюризм з мого боку. Це був би дуже нерозумний крок.

Чи відвідуєте в Україні художні виставки та подібні культурні заходи?

Стараюся не відвідувати публічні заходи, бо вони для мене, як правило, закінчуються потужною автограф- і фотосесією, і я не можу ніколи нічого побачити.

Я часом буваю на світських вечірках, на яких збираються люди з шоу-бізнесу. Але ніколи не бачила на них Вас. Вас не запрошують, чи Ви самі не приходите?

Я вам розкажу таку історію… 1992 рік, я щойно приїхав до Парижа, і мене запросили на прийом на Єлисейських полях, в один зі старовинних готелів Парижа «Жорж П'ятий». Там мали зібратися богема, аристократія, тобто of the top французького суспільства.

У мене почалася паніка, бо я не мав костюма. Ну, я серйозно напружився і зорганізував собі гарний, стильний, двобортний костюм, який сидів на мені просто ідеально. Тобто підготувався так, у нашому українському розумінні, як людина мала б виглядати на такій вечірці. Подивився в дзеркало і був нібито задоволений.

Я прийшов туди, тусую і думаю: чому я почуваюся якось незручно? І тут я побачив, що я єдина людина, яка в костюмі, – усі були в драних джинсах і светрах. Тому що це була справжня богема.

І всі ці рюші, костюми, сукні, «сваровскі» – це просто вважається банальщиною.

Ну, звичайно, є вечірки, наприклад, за участю президента, то там уже має місце дрес-код. А якщо богемна вечірка, то всі вдягаються альтернативно.

...Узагалі їздити на «Мерседесі» чи на «Порше» виглядає вульгарно. А коли я приходжу на наші вечірки – це для мене просто вульгарно.

На наших вечірках багато людей приходять просто попіартися, і потім з такими поганими, червоними пиками виходять десь у журналах, газетах, бо наші журналісти люблять зафіксувати фото, на якому в тебе крива пика.

Відвідувати наші вечірки – не сумісне з моєю ідеологією.

Вам подобається сучасне мистецтво?

Дуже! Я майже чотири роки в Парижі прожив – як на мене, біля найкращого центру сучасного мистецтва в Європі – «Жоржа Помпіду». Близько 50 метрів.

Та навіть при такому географічному розташуванні я дуже рідко міг туди потрапити, бо там завжди страшенні черги.

Я завжди намагався потрапити на альтернативні виставки… Прагну до альтернативного мистецтва, бо все те, що загально сприйнято суспільством, для мене вже нецікаве, це наче бігти позаду потяга.

Я завжди відвідував невідомих художників, які потім ставали відомими. Ніби дивлюся на крок уперед...

А що таке сучасне мистецтво, на Вашу думку?

Насправді, сучасне мистецтво – це вже не сучасне... Поп-арт, модерн і так далі існують з кінця ХІХ століття. Але часом бачиш якісь малюнки середньовіччя, і думаєш собі, який це авангард, як це сміливо.

Гадаю, кожен автор якоюсь мірою коливається між класицизмом і авангардом. Я навіть за собою спостерігаю, що рухаюся завжди від авангарду до класики.

Наприклад, Сальвадор Далі, Пікассо… Те, що вони робили, було революційним і надто сміливим для їхнього часу, а на сьогодні – це вже класика.

Я ПОДИВИВСЯ НА НАШУ ПОЛІТИКУ РОСІЙСЬКИМИ ОЧИМА І ЗРОЗУМІВ: ЦЕЙ ЦИРК ТРЕБА ЦІНУВАТИ

Як би Ви оцінили сьогоднішню політичну ситуацію в Україні?

З місяць тому я давав інтерв'ю одному з московських телеканалів… Журналіст задав мені те саме запитання, я починаю розказувати, як ми тут уже втомилися від політичних перипетій, від політичних шахраїв, від постійних виборів… А цей російський журналіст на мене дивиться такими очами й каже: «У вас є вибір!»

Тоді я просто подивився на нас їхніми очами і зрозумів, що весь цей цирк треба цінити. Бо поки наші політики займаються своїми піруетами, країна розцвітає, в Україні спостерігається серйозне економічне зростання.

І це заслуга наша, людей, які були на Майдані. Хай би хто з політиків що не розповідав, але це все, у тому числі й культурне зростання, почалося з 2004 року. Це зростання відбувається тільки тому, що вони ніяк не можуть між собою домовитися.

Насправді зараз в Україні влади немає… Я погоджуся з Путіним, він сказав, що України як держави просто немає, її не існує, є громадянське суспільство. Бо якби була Україна як держава, то Путін не міг би собі дозволити сказати, що України не існує як держави. Тобто він би відповідав за свої слова.

Та владою і не треба пишатися! Я бував у багатьох європейських країнах – ніде й ніхто не пишається своєю владою. Владу завжди потрібно критикувати… Напевне, це і є ознака демократії.

Звичайно, мені хочеться більш швидкого розвитку країни, хочеться, аби була зрозуміла культурна політика.

А чи підете голосувати за мера?

Та я піду обов'язково, але чесно скажу, просто не знаю за кого голосувати, я в розпачу. Є люди, на яких би я поставив, але вони не пройдуть (сміється. – Авт .).

Але ж Ви хочете, аби влада в Києві змінилася?

Я хочу, аби Київ гідно виглядав, не було цих жахливих забудов, врешті-решт – щоб зробили нормальний Майдан Незалежності, щоб він не виглядав як дешева східна лавка з якимось пупсиками. Аби я врешті зекономив гроші на машині, бо на київських дорогах машина вбивається страшенно.

Я не вірю в те, що швидко вирішиться проблема з пробками… У Парижі вона й досі не вирішилася. Але ми маємо досвід інших країн, наприклад, у Ризі тупо закрили центр – і все, так само зробили в Лондоні.

Жодного з кандидатів на мера Києва я особисто не знаю. Та й узагалі – який у нас зараз вибір? Голосувати за того, у кого більше біг-бордів? Наші люди зажди так і голосують. А в артистів як? У кого більше ротацій по радіо і реклами в журналах, того люди більше й люблять.

Ви часто дозволяєте собі критику щодо різних людей, зокрема, із шоу-бізнесу. Чи не маєте через це якихось проблем?

Це є взагалі проблема людини, що живе у суспільстві, яке її не влаштовує, тобто це проблема харизматичних людей.

Так, я часто критикую, даю оцінки… Знаєте, дуже просто сказати, ви тут усі ідіоти, я один такий розумний, але я пропоную альтернативу. Є просто захід на Майдані з пивком, а є захід, наприклад, «Рок-Січ», де звучить досить важка музика, але пляшок і сміття після нього мало.

І ясно, якщо я когось критикую, то я вже відкритий для серйозного, чорного піару… Я цього чорного піару можу почитати дуже багато...

Ну, я не можу сказати, що все класно, якщо воно зовсім не класно. Ну, не подобається мені та музика, яка крутиться по радіо. Якщо скажу, що подобається, буду лицеміром.

Я не думаю, що всі наші артисти такого низького рівня, що можуть робити тільки таку музику. Вони просто до нас так ставляться, вважають, що ми не варті того, аби нас годувати якісним продуктом. Тому це вже неповага до нас, а якщо мене не поважають як слухача, то я відповідаю тим самим. Це не моя вина, що я так реагую – реакція йде просто автоматично.

Казати свою думку щодо того, що мені не подобається, критикувати – це мій рефлекс як людини, що має претензії називатися культурною.

КОЛИСЬ У МЕНЕ БУВ КОМПЛЕКС: ДУМАВ, ЩО НЕ ПОДОБАЮСЬ ЖІНКАМ

Який тип жінок Вам подобається?

Зважаючи для чого (сміється. – Авт .): для шлюбу, спілкування, щоб дивитися на неї у кіно, у кліпі, на сцені чи співати з нею?

Скажімо – для шлюбу…

Жінка, яка може створити комфорт у будинку. Починаючи від комфорту ментального, інтелектуального, духовного, закінчуючи комфортом на рівні борщу, млинців і народжування дітей.

Даруйте, але я людина дуже практична.

А чи часто Ви подобаєтеся жінкам?

Гадаю, що не часто, але іноді подобаюся.

Зізнаюся, у мене був комплекс, у школі я вважав, що в мене негарна, неспортивна фігура і що я жінкам не подобаюся.

Я не був супермодним, мажорним хлопцем, не носив найновіші джинси, навпаки – був естетом, слухав рок-музику.

Але пізніше я зрозумів, що такий тип чоловіків, як я, жінкам теж подобається, просто потрібно знайти свою половинку.

Часом дивлюся на якусь дівчину й думаю: о, це така супердівчина, така класна… Потім виявляється, що твої друзі чоловіки називають її потворою... Тобто жіноча краса, як і будь-яка інша, – дуже суб'єктивна річ.

Є жінки – товариші, у мене їх багато. Є такі, що можуть замінити тобі матір, з якими можна порадитися… Неправильно, коли твоя дружина виконує функцію матері, але для чоловіків такі просто подруги необхідні.

А навіщо Ви фарбуєте волосся?

Гадаю, це в мене такий рудимент залишився від моїх епатажних часів. Мій перший колір був синій, потім чорний, вишневий, баклажановий, червоний, рудий, жовтий і зелений, тобто в мене на голові були всі кольори.

Навіщо я це роблю? Мабуть, тому що я артист, якби я не був артистом, я б не фарбував волосся.

…Ось зараз виникли ще якісь думки щодо цього, але це вже дуже особисте.

Чи є якась певна своя філософія, за якою Ви живете?

Як на мене, у кожної людини є своя філософія. Якщо дуже просто сказати, моя філософія така, що завжди потрібно мати свою думку чи хоч намагатися її формувати з тої інформації, яку отримуємо. Бо ми живемо у світі, якось реагуємо, але реагуємо на ту інформацію, яка до нас надходить.

І завжди переробляти цю інформацію нам заважають нав'язані стереотипи. А стереотипи існують не просто так, а тому що їх хтось побудував – вони будуються нібито для чиєїсь користі. Це означає, що ти живеш на користь інших людей, а жити на користь інших людей – називається рабський комплекс.

Якщо ти не хочеш бути ментальним і культурним рабом, потрібно будувати свої стереотипи.

Наприклад, існує якийсь стереотип, його потрібно просто перевірити на твоє ВТК (відділ технічного контролю), – якщо він тобі підходить, ти його приймаєш або сприймаєш з критикою.

Наприклад, я ношу хрест, я християнин, але я не є християнський фанатик, і мені впарити ікони Путіна неможливо.

Розмовляла Оксана Климончук