Американські бізони: їх вдалося врятувати

У моїй «Чорній книзі рекордів людства» морські корови «лідирують» в рубриці найшвидше винищення, а наступні два види: американські мандрівні голуби та бізони належать до найбільш чисельних і безжальних винищень. Якщо мандрівних голубів ми більше ніколи не побачимо, то за бізонами поки що можемо спостерігати в заповідниках і національних парках.

Європейських колоністів можна сміливо назвати найжорстокішими людьми по відношенню до природи. Варто сказати лише те, що після освоєння представниками Старого Світу Африканського континенту, на ньому залишилося лише 10% того біорізноманіття, яке було раніше. Першими відзначилися голландці. Їхньою першою жертвою стали зебри. Причому винищувалися вони настільки інтенсивно, що у колоністів навіть не вистачало куль: вони вирізали їх з тіл убитих тварин, заряджали ними рушниці і продовжували вбивати. Та й цього їм було мало.

Як завжди, в голову Homo sapiens приходять блискучі ідеї в плані вбивства або собі подібних, або інших живих істот. «Геніальність» ідеї полягала в економічності й ефективності нового способу вбивства зебр. Їх оточували, підганяли до провалля і тварини падали з багатометрової висоти та розбивалися на смерть. Таким чином голландці економили порох і свинець і могли вбивати куди більше тварин.

Жорсткість європейців призвела до того, що зараз в Африці стада зебр дуже нечисленні, а одна з найцікавіших – зебра-квагга була винищена повністю.

Проте дана стаття не про зебру і голландських колоністів, а про тварин, які жили на іншому материку, в іншій півкулі.

Американські колоністи не менше африканських нанесли шкоду тваринному та рослинному світу. Яскравими прикладами взаємовідносин між підкорювачами Північної Америки та навколишнім природнім природним середовищем стали масштабні та жахливі винищення мандрівних голубів і бізонів.

Отож, поговоримо про американського бізона (Bison bison Linnaeus). З початком освоєння Північної Америки на початку XVІІІ ст. на величезній території, від озер Ері та Великого Невільничого на півночі до Техасу, Мексики та Луїзіани на півдні, від Скелястих гір на заході до узбережжя Атлантичного океану на сході, жило понад 75 мільйонів бізонів.

Перші мандрівники були вражені видом мільйонних стад бізонів, які паслися на рівнинах. Кожен з таких бізонів важив більше 1 350 кг, до того ж вони не мали природних ворогів, за винятком койотів, які нападали при нагоді на молодих особин. Також серед ворогів можна назвати вовків, але вони теж нападають або на малих телят, або ж на старих бізонів.

Та дуже швидко в цих великих тварин з’явився ворог. І не один…

Так виходить, що те, чим людина захоплюється, незабаром стає знищеним. І дійсно, спочатку люди захоплювалися бізонами, та вже зовсім скоро почалося варварське винищення цих тварин. Один американський учений сказав, що колоністи «вбивали, будучи одержимі якоюсь диявольською силою, що змушує вбивати геть усе»…

Винищення бізонів можна поділити на два періоди.

Перший період (1730-1840 рр.). У цей час відбувалося поступове перетворення незайманої території в культурні землі, в Новий Світ переїжджала все більша кількість переселенців з Європи, тож зростала необхідність та потреба в їжі та шкірі. Наявність величезних стад великих тварин, які до того ж постійно переміщувалися, не могло бути бажаним у районах, зайнятих посівами, але тоді мова йшла лише про зменшення чисельності бізонів й ефективної експлуатації їхньої популяції. Слід зауважити, що існування корінних мешканців Америки – індіанців – їхні звичаї й весь життєвий лад були тісно пов’язані з бізонами. Однак полювання індіанців практично не впливала на чисельність бізонів, а перші білі поселенці в перший період докорінно не змінили стану речей, убиваючи тварин лише для задоволення насущних потреб або обгороджуючи свої посіви.

Та другий період, який почався приблизно в 1830-х роках, носив інший характер, оскільки його метою було поголовне винищування бізонів. У північних районах перебування бізона його знищували, щоб приректи на голод індіанські племена, проти яких колоністи вели нещадну боротьбу. Але цим справа не обмежувалася.

Особливого розмаху бойня досягла в 1860-х роках, коли почалося будівництво трансконтинентальної залізниці. М’ясом бізонів годували величезну армію дорожніх робітників, шкіри йшли на продаж. Часто «полювання» доходило до абсурду: від бізонів брали лише язик, залишаючи гнити незліченні туші. Залізничні реклами обіцяли пасажирам вражаючий атракціон: стрілянину по бізонам прямо з вікон поїзда. Потяг, що проходив крізь стада бізонів, залишав за собою сотні вмираючих або скалічених тварин. За один мисливський сезон 1872-73 рр. в одному лише штаті Канзас було вбито не менше 200 тис. бізонів. Спеціальні загони стрільців переслідували бізонів усюди, і в 70-х роках ХІХ ст. кількість звірів, яких щорічно вбивали, становила близько 2,5 мільйонів. Один лише факт: «легендарний» Вільям Коді, на прізвисько Буффало-Білл, який постачав м’ясом залізничних робітників, за 1,5 роки вбив 4 280 бізонів, тобто він фактично кожні три години вбивав одного бізона!

Через певний час сотні тонн бізонових костей стали збирати й використовувати для виробництва добрив та чорної фарби. Створювалися спеціальні компанії зі збору та підвезення костей до залізниць. Про розмах бойні можна судити по архівних матеріалах з: у купах костей, підготовлених для навантаження в товарні вагони, налічувалося до 20 тис. кістяків. По знаменитій залізничній гілці Санта-Фе з 1872 по 1874 р. було перевезено майже 5 тисяч тонн костей бізонів. Не дивно, що десь близько 1868 р. на Південному Заході США бізон практично зник. Звичайно, подекуди ще бродили окремі стада бізонів, але кількість їх було так невелике, що розчаровані мисливці відмовилися від подальшого промислу. Стада бізонів зменшилися й на Півночі США, а в 1880 р. в останній штурм на них пішли спеціально озброєні для цього індіанські племена. За мисливський сезон (з листопада по лютий) один мисливець убивав від однієї до двох тисяч бізонів. Незабаром ці тварини стали настільки рідкісними, що в розповідях мисливців періоду 1880-1885 р. згадується полювання на «останнього» бізона в даному районі, а це говорить не тільки про крайнє скорочення чисельності бізонів, але й про багаторазовий розрив його ареалу.

Бізонів не тільки стріляли: їх знищували найбільш варварськими й болісними способами. На шляху стад бізонів, навколо озер і по берегах рік, запалювали багаття, щоб змучені й стомлені спрагою тварини не могли наблизитися до води. Бізони йшли до інших водойм, але всюди їх зустрічала стіна вогню. Багато з них не витримували цього катування й гинули. Інших убивали, підпустивши до води.

Майже поголовне винищування бізона, безсумнівно, було найтрагічнішим епізодом у всій історії взаємин людини з природою і, на жаль, не єдиним: інші ссавці теж зазнавали серйозних втрат. Їхні популяції зменшувалися іноді до загрозливих розмірів, а ареали звужувалися.

До 1889 р. усе було скінчено. На величезній території, де паслися мільйонні стада, залишилося тільки 835 бізонів, включаючи стадо в 200 голів, яке врятувалося у Єллоустонському національному парку. І все-таки було ще не пізно.

Паралельно з винищенням бізонів йшло інше вагоме винищення, про яке я вже згадував – винищення мандрівних голубів. І якщо птахів врятувати не вдалося, то у випадку з бізонами люди таки встигли схаменутися.

У 1905 р. було засноване Американське товариство з порятунку бізонів. Буквально в останні дні, в останні години існування бізонів суспільству вдалося повернути колесо історії. Спочатку в Оклахомі, потім в інших штатах були засновані спеціальні заповідники, де бізони були в безпеці. Вже через 4 роки кількість бізонів подвоїлася, а ще через 10 років їх стало близько 9 000.

Розгорнувся рух за порятунок бізона і в Канаді. У 1907 р. було викуплено із приватних рук і перевезено у Вейн-райт (провінція Альберта) стадо бізонів, чисельністю в 709 голів, а в 1915 р. для деяких уцілілих лісових бізонів заснований Національний парк Вуд-Буффало, між Більшим Невільничим озером й озером Атабаска. На жаль, туди в 1925-1928 р. завезли більше 6 000 степових бізонів, які занесли туберкульоз, а головне, вільно схрещуючись із лісовим бізоном, загрожували «поглинути» його як самостійний підвид.

І тільки в 1957 р. у віддаленій і важкодоступній північно-західній ділянці парку було виявлено стадо чистокровних лісових бізонів чисельністю близько 200 голів. Звідси в 1963 р. спіймали 18 бізонів і перевезли в спеціальний резерват за річку Маккензі, де в 1969 р. їх було близько 30 голів. Ще 43 лісових бізона перевезли в Національний парк Елк-Айланд, до сходу від Едмонтону.

Нині у національних парках і заповідниках Канади налічується більше 30 тисяч бізонів, з них близько 400 лісових; у США – більше 10 тисяч особин. Звісно, їхню сьогоднішню кількість неможливо порівняти з тією, що була ще якихось 300 років тому. Так, це для нас, людей, 300 років – великий термін, але для планети – це лишень одна мить.

Як і у випадку з мандрівним голубом, американці були шоковані винищенням бізонів і теж почали придумувати безглузді теорії їхнього зникнення. Нещодавно американські вчені висунули «геніальну» теорію зникнення десятків мільйонів бізонів на Американському континенті.

Зокрема, сьогодні вони серйозно вважають, що зміна клімату, а не варварське винищування, стало причиною зникнення бізонів й інших великих ссавців з американських прерій.

Їхні нові дослідження показали, що бізони почали зникати приблизно 37 000 років тому, тобто за 20 000 років до того, як у районах стали селитися більші спільноти людей. При цьому бізонам вдалося пережити період танення льодовиків – близько 10 000 років тому, коли загинули інші ссавці тієї епохи, наприклад, шаблезубі тигри. Для вчених «стало великою несподіванкою» з’ясувати, що вимирання бізонів почалося до масової міграції людей. «Люди могли знищити останні збережені особини цієї групи, але у всьому винна зміна клімату, саме вона перетворило великих ссавців в «ходячі жертви», – заявив професор Оксфордського університету Алан Купер.

Дослідники з’ясували, що ДНК бізонів, знайдені у особин, що жили 50 000 років тому, разюче відрізняються від тих, які живуть сьогодні. Сучасні північноамериканські бізони походять від однієї самки, що жила приблизно 15-22 тис. років тому, як показує дослідження.

Цікаво, що взагалі-то таку відмінність можна пояснити звичайнісінькою еволюцією згідно з теорією Дарвіна, проте теперішні вчені трактують інформацію таким чином, як їм вигідно на даний момент. А сьогодні дуже модно говорити, що у всіх наших бідах винні зміна клімату та погана екологія. Хоча й при цьому замовчується, хто цю екологію зіпсував і став індикатором вражаючої за темпами зміною клімату Землі.

Історія винищення американського бізона повчальна. Незважаючи на катастрофічні масштаби винищення, ці великі тварини таки були врятовані. І нехай їх сьогодні у десятки тисяч разів менше, ніж було раніше (хоча лише наївний може сподіватися, що популяції тварин не зменшуватимуться, адже у зв’язку із зростанням людської популяції, тваринні, на жаль, скорочуються, а то й повністю зникають), проте ніколи не пізно зупинитися та одуматися. Тож сьогодні американці та туристи можуть спостерігати за чудовими і добрими тваринами, які пережили справжній геноцид у ХІХ ст.