Нам не випало милуватися одним із символів Японії — квітучою сакурою. Декоративна вишня, із плодів якої навіть варення не звариш, пробуджуючись навесні, збирає навкруг себе всю країну. І ритуал «милування цвітінням сакури, сидячи під деревом» такою специфічною мовою, як японська, що й родичів не має, називається досить лаконічно — «ханамі». Цьому святу присвячують вірші та пісні.

Знаменитий японський швидкісний потяг

Нам належало зануритися у повсякденну прозу — життя тамтешніх рисівників і тваринників, для яких, як і для наших ратаїв, свята — велика розкіш. До них (префектури Фурукава і Міягі) нас домчав потяг-«куля», що подолав 500 кілометрів від столиці за... дві години. І вже в глибинці ми зрозуміли: замало складати хоку, танки. Селяни заслуговують епічних жанрів.

Чи, може, ми не такі ліричні? Бо японці, затиснуті «проблемою малої території», вміють вкласти велике у мале і розбити сад там, де хтось не знайде місця і для цибулини. Скажімо, на балконі «малогабаритки», де постійно висяча білизна сусідує із покрученими вічнозеленими деревцями. Адже сакура вбирається у весільні шати не завжди…

Сакура, мамина вишня…

Чи так-таки ніщо нас не ріднить із японцями? Почнемо з історії. 646 року Японію струсонули реформи Тайка — період першого об’єднання островів в єдину країну під владою імператора. Усі землі і люди, понад 90% яких — хлібороби, стали власністю правителя, і селяни почали платити йому податки зі своїх наділів. Точніше, податей було три: на землю, на працю і на кінцеву продукцію. Платили їх... рисом.

1227 років поспіль він залишався сталою «сипучою» монетою навіть тоді, коли із 708 року в обіг запровадили срібні, золоті і мідні гроші. Саме до рису — головного мірила суспільного багатства — Японія прирівняла національну валюту. Так, мідна монетка слугувала еквівалентом 0,72 л рису. Дві жмені рису — такий був тогочасний дводенний прожитковий мінімум японця.

Урожай породжував, кажучи сучасною мовою, інфляцію, посуха спричиняла дефолт. Ми теж це проходили. Залежність від імператора, першого секретаря ЦК, президента... І, звісно ж, від природи.

Утім, не кожна країна і не кожна династія може похвалитися божественним походженням правителя. У XXI столітті Японія — єдина держава, де при владі імператорський рід із кількатисячолітньою історією. Нинішній імператор Акіхіто — нащадок сонячної богині Аматерасу у 125-му коліні. І, від­повідно до конституції країни, символ єдності нації.

Треба віддати феодалізму належне: рисівники споконвіку вважалися привілейованим «другим станом». Вище їх за суспільною градацією стояли тільки воїни (самураї). Тоді як торговці і лихварі, незалежно від їхнього багатства, становили нижчий, «третій стан».

Щоправда, навіть імператор не завжди міг підсобити селянству. Протягом так званого періоду Едо, коли імператора усунули від влади, а кермували самураї клану Токугава, Японія 200 років була ізольована від усього світу. За перебування за кордоном або контакти з іноземцями — смертна кара! Нам це нічого не нагадує?

Але феодалізм пошматувала 1868 року революція Мейдзи. У нас же кріпацтво в австро-угорській частині тодішньої України ліквідували 1848 року, а в російській — 1861-го. Майже одночасно! За три роки, без усіляких там перехідних періодів, японці усе перевернули догори дном. Скасували стани, самураїв позбавили титулів, власності і доходів, почали платити податки не рисом, а грошима, створили армію.

Запровадили обов’язкову початкову освіту, відкрили університети, вбрались у західний одяг, здійснили банківську реформу... Ви пригадуєте в історії людства подібну «шокову терапію»? Та найголовніше — японці знову скасували самурайську власність на землю. За указом усю землю повернули імператору, і після цього кожен міг купити її за гроші. У кого вони дзвеніли-шелестіли...

Японці вирішили будувати суспільство за західним взірцем і подобою, найнявши для цього 520 іноземців-консультантів. О, ці консультанти, о, завойовники! Скільки сліз виплакали японські очі через них! Згадаймо оперу Дж. Пучіні «Мадам Ба­терфляй!» Чи не співзвучна її трагедія нашій, Шевченковій, «Кохайтеся ж, чорноброві…»?

Відкривши кордони і втягнувши західне повітря, японці перейняли не тільки позитив. За трирічну революцію країна втратила 40% селянства. Хоча обтяжувало й те, що залишилося, — бідне, з неефективним способом виробництва. Та воно і не могло бути іншим, оскільки в результаті всіх земельних реформ наділи в селян вийшли куці: у середньому менше одного гектара на особу. З такої площі навіть себе прогодувати складно, не кажучи вже про лишки на продаж.

Хай там як, тогочасна імперія обходилася без зовнішніх запозичень: сільське господарство продовжувало годувати рисом стомільйонну країну так само, як наснажували його калоріями в Нарський період (VIII—IX ст.) 5—6 млн. населення. І хоча становище людини в суспільстві вже не оцінювали за кількістю коку рису, яким він розпоряджався (коку — японська посудина для виміру, що вміщує 180,3 літра. — Ю.К., В.Ч.), на поведінці й мисленні японців усе ще позначалася виняткова роль сільського господарства.

Але замість того, щоб піднімати архаїчний аграрний сектор, японці захопилися розвитком промисловості, зростання якої багато в чому завдячує селу. Воно поставляло сотні тисяч найманих робітників, згодних на все. А коли безробіття викидало їх на вулицю, село мовчки приймало їх назад, і вони не ставали тягарем ні для держави, ні для індустрії.

Крім того, сільське господарство обкладали більш високими податками, полегшуючи в такий спосіб життєдіяльність промисловості. Не кажучи вже про постачання міст дешевим продовольством, продаж якого був дуже збитковим для виробників. Копія з нашої недавньої дійсності!

Голодному й опеньки м’ясо

Чайна церемонія передує будь-якій зустрічі

Виявляється, Ріхард Зорге не лише передавав із Токіо шифровки у Центр, а й серйозно займався економікою. Це розумієш, прочитавши статтю «Японське аграрне питання», надруковану під ініціалами R.S. у трьох номерах німецького журналу Zeitschrift fur Geopolitik за 1937 рік.

Автор розмірковував: «Подвій­на сутність Японії — це такий примусовий зв’язок між містом і селом, за якого японське сільське господарство, селянин май­же завжди тільки віддають, але не одержують натомість пов­ного еквівалента…

Клімат Японії добре підходить для культивування такої вологолюбної рослини, як рис, — головної сільськогосподарської культури країни. Теоретично межа рисосіяння проходить через північну частину острова Хоккайдо, але практично — набагато південніше…

Друга за значенням культура японського сільського господарства — це шовковиці, що постачають корм для гусениць шовкопряда. Розводять їх понад 2 млн. селянських дворів. Одні вбачають у цьому своє головне заняття, інші — побічний заробіток. Межа вирощування шовковичного дерева проходить через північну частину острова Хонсю. Ячмінь, пшениця, інші злакові культури, чай, овочі, солодка картопля і фрукти за ступенем важливості йдуть у зазначеній послідовності після двох головних сільськогосподарських культур. Ці другорядні культури можуть вирощуватися у великих кількостях, причому збирають їх у проміжку між врожаями головних культур.

Селянські двори, що обробляють менше півгектара землі (їх 36%), природно, є нерента­бельними карликовими господарствами, але й наступні 35% не можуть забезпечити мінімальних умов для існування. Отже, 71% селянських господарств не в змозі одержувати такий урожай, що забезпечував би їм існування тільки за рахунок сільськогосподарської праці. 26% япон­ських селянських госпо­дар­ств становлять той проша­рок селянства, що може існувати самостійно. Тільки 2% гос­подарств можна вважати заможними. Залишковий 1% становить категорію великих землевласників. Щоправда, за німецькими мірками, поняття «велике» доволі відносне. Латифундисти мають у своїй власності по 2000 га землі. Вплив їх в економічному і політичному сенсі надзвичайно великий».

Для японських селянок, котрим і в столицю ніколи вибратися, європейці — справжня екзотика

Напередодні війни в Японії переважала суто рослинницька економіка, а розведення свійської живності перебувало на задвірках. І через нестачу кормів, і через небажання облаштовувати на гірських схилах культурні пасовища. У ті часи лише в одному з п’яти селянських дворів утримували одну голову великої рогатої худоби. До того ж тварин використовували винятково як тяглову силу. Свиней теж було негусто, кіньми займалися переважно військові. Дещо більше налічувалося домашніх птахів і кролів.

Читаєш Зорге, як кіносценарій. Перед тобою миготить готовий відеоряд: «Ще одна своєрід­на риса японського сільського гос­подарства, що впадає у вічі, — це повна відсутність сучасної сільськогосподарської техніки. У цьому сенсі місто і село різко протистоять одне одному.

Подорожуючи по Японії, повсюдно спостерігаєш таку картину: праворуч і ліворуч від залізничних насипів, якими снують надсучасні електрички, під незліченними високовольтними лініями електропередач, по сусідству з найсучаснішими машинобудівними заводами можна бачити селянина на рисовому полі, котрий обробляє землю простою мотикою, а найчастіше руками чи ногами.

Він висаджує молоді паростки рису, стоячи по коліна у воді, вдень і вночі про­сапує бур’яни. З допомогою своїх м’язів обертає водяні колеса для зрошення полів, а під час жнив вручну, серпом зрізує стебла дозрілого рису. Обмолот рису також здійснює вручну в крихітному барабані, а найчастіше зерна рису відокремлюють від соломи, ударяючи об жердину. Дерев’яний плуг сьогодні точно такий же, яким користувалися протягом сотень років. Єдине вдосконалення — залізна насадка на лемеші стала довшою і міцнішою.

Тільки штучні добрива япон­ський селянин застосовує у своїй праці у широкому масштабі. Правда, робить він це неохоче, тому що ціни на них постійно зростають, змушуючи селянина залізати у борги. Тому штучні добрива, яким Японія у значній мірі зобов’язана тим, що все ще може сама прогодувати себе, замість благословення обертаються для япон­ського селянина прокльоном. (Японська промисловість, що виготовляє штучні добрива, а також торгівля ними ставлять селянина в кепське становище, а держава знову і знову виявляється безпомічною перед цим егоїзмом.)

Хибно вважати, як це часто буває, що інтенсивне вирощування рису виключає застосування сучасної техніки. Наприклад, у Сполучених Штатах та Індокитаї її використовують. А от для японського селянина вона занадто дорога. Крім того, у нього надміру голодних ротів і безліч вільних рук у родині, яким затісно на маленькій земельній ділянці. Навіщо купувати ще й полегшуючу працю техніку і залазити в нові борги! Робоча сила в Японії коштує дуже дешево, а в селі — майже дармова, як і в усій Азії.

Карликові господарства і робочі руки — практично єдине знаряддя праці (як у первісному суспільстві). Ось дві найважливіші особливості японського сільського господарства. Цим село відрізняється від великих сучасних міст і промислових підприємств із їх надскладною технікою».

А потім була війна, окупація. І нарешті — відродження. Тільки не села, а знову промисловості. Згодні, не кожному дано збудувати за короткий час, наприклад, ефективну автомобільну індустрію. Але ж не за рахунок усе того ж села! Індустріалізація зненацька заскочила другу половину населення, що вміла тільки вирощувати рис. Так, вона прокинулася в іншій Японії — новій, багатій, але без грошей. «Іну мо арукеба боу ні атару»… За одного битого двох небитих дають?

Країна висхідної… аграрної політики?

У 60-х роках минулого століття Японія прийняла базовий аграрний закон. Чи зраділи йому селяни? Кожен рисівник одержував дохід, який дорівнював середньому доходу в індустрії. Ціну рису обчислювали щороку, і через спеціальний кооператив уряд скуповував увесь тамтешній рис за ціною приблизно вдесятеро вищою від ринкової. Потім продавав населенню із величезними збитками для себе, за ціною вже всього вдвічі-втричі вище від ринкової. Різницю покривали за рахунок податків. Фактично суспільство повернулося до того, що панувало на цьому острові завжди. Рис — це більше ніж гроші.

Та закон не дав селянам простору для маневру на землі: вони залишилися прикутими до своїх арів. Так, податок на володіння японською землею був низьким. Але якщо ти її продаєш, він уже становить 50%, податок на успадкування ще вищий — 70%. От і виходить: навіть якщо ти не знаєш, що робити зі своєю землею, сидіти камінчиком на ній часто вигідніше, ніж продати. Тобто селяни ніяк не могли розширити свої поля і хоч трохи стати ефективнішими.

Урядові заходи з підтримки аграріїв протрималися до 1988 року. Тоді Японія змушена була підписати угоду про лібералізацію ввезення 12 видів сільськогосподарської продукції. До переліку потрапили і такі важливі її види, як яловичина й апель­сини. Уряд протягом трьох років збільшував квоти на їхнє ввезення, а з квітня 1991-го цілком лібералізував їхній імпорт.

У наступні роки Японія пішла на ще більші поступки. Імпортні обмеження стосувалися лише рису. Із 1995 року його почали ввозити у розмірі 4% обсягу споживання, а 2000-го квота майже подвоїлася.

Як бачимо, наприкінці 80-х років почав втрачати силу один з важливих засобів захис­ту вітчизняного сільського гос­подарства — обмеження імпорту конкуруючої продукції. Наприклад, щодо імпортної яловичини, то в перші три роки після лібералізації мито на неї знизили із 70 до 50%. А 2000-го воно вже становило 38,5%.

За цих умов виникла нагальна потреба якнайшвидше підняти конкурентоспроможність власної продукції. Себто знизити витрати на її виробництво, особливо в рослинництві, де вони були набагато вищими, ніж у країнах-експортерах. Основними засобами піднесення сільського господарства стали створення і підтримка великих, порівняно високопродуктивних господарств, зокрема шляхом відходу від адміністративних методів регулювання і розширення основ ринкової економіки. Такий курс був неминучим у ситуації, що визріла не тільки на світовій арені, а й усередині країни, де з початку 80-х років розгорнулася структурна перебудова всієї економіки.

Наприкінці 1992 року уряд опублікував документ «Нові базові напрями політики у сфері продовольства, сільськогосподарського виробництва та розвитку села». За ним належало посилити впровадження ринкових принципів у сільському господарстві, створити умови для конкуренції, збалансованого розвитку районів, розширити виробничу та соціальну інфраструктуру у сільській місцевості, особливу увагу приділити виробництву продукції з високою часткою доданої вартості, у тому числі екологічно чистої.

Різко активізувалися зусилля, спрямовані на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Було прийнято нову, більш жорстку, програму скорочення посівних площ під рисом і мандаринами. Із 1988 року заохочувальні надбавки за вирощування альтернативних культур надають великим господарствам для того, щоб вони цілеспрямовано використовували їх в інтересах підвищення продуктивності праці і зниження виробничих витрат.

Дітлахи причепурили маленького Будду

Щоб збадьорити конкуренцію і забезпечити споживача різноманітною продукцією, япон­ці змінили власне систему збуту рису. Скоротили розміри дер­жавних закупівель (у 90-х роках вони знизилися майже на третину); розширили права всіх організацій і підприємств, що торгують рисом; зняли територіальні обмеження на їхні угоди (1987 рік); надали організаціям виробників та споживачів право укладати прямі угоди на купівлю-продаж екологічно чистого рису (1988 рік); дозволили продавати рис на аукціонах (1990 рік).

Із 1994-го почав діяти новий вид довгострокових низькопроцентних кредитів на розвиток господарства. Їх видають на 25 років із десятирічною відстрочкою платежу під 3,5% річних, якщо офіційні органи підтверджують поліпшення господарської діяльності ферми. До 2000 року діяла система пільгових кредитів для впровадження нового й удосконалення наявного устаткування у молочному тваринництві, причому термін повернення становив до 20 років.

У листопаді 1995 року набув чинності закон про стабілізацію попиту та пропозиції основних продуктів харчування. Із його появою завершилася більш як півстолітня епоха функціонування закону про контроль над продовольством (1942 року), яким регламентувалися державні закупівлі основних видів сільськогосподарської продукції, система встановлення цін на неї та обмеження імпорту.

Згідно з «новим законом про продовольство» уряд в особі міністра сільського, лісового і рибного господарства зобов’язаний забезпечувати баланс попиту та пропозиції основних видів продукції сільського господарства. Документ не передбачає обов’язкових поставок рису та зернових, але дер­жавні закупівлі залишилися. При цьому контрагентами держави є ті господарства, що беруть участь у програмі перебудови виробничої структури. Наприклад, скорочують посіви рису і переходять на виробництво іншої продукції. Ціни на продукцію в рамках державних закупівель за «новим законом» повинні відповідати цінам вільного ринку. Систему уповноважених організацій із продажу цієї продукції скасували, натомість запровадивши реєстрацію та ліцензування.

Зрушення в аграрній політиці були б неможливі без істотного переформатування сільськогосподарського бюджету. За 1985—1995 роки загальна сума асигнувань на сільське господарство зросла приблизно на 26%. За цей же час частка видатків на підтримку цін скоротилася у 2,6 разу — із 21,4 до 8,2%. Але...

Рис — усьому голова!

Хоча держава і вживає серйозних заходів щодо інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та підвищення конкурентоспроможності сільгосппродукції, з огляду на продовольчу безпеку Японія перебуває у досить складному становищі. Ступінь самозабезпеченості сільгоспродуктами становить лише 40%, реш­ту ввозять з-за кордону. А якщо в країнах-постачальниках неврожай чи вони перебувають у стані війни? Ризики залишитися голодними доволі високі. Та й кількість японських фермерів помітно скоротилася...

Аналітики вбачають дві причини такої деградації. Це — імпорт сільськогосподарських культур і труднощі в сільському господарстві. У цьому плані нас просвітила лекція «Міфи і реалії японської аграрної політики» Нобухіро Сузукі, вченого з Токійського університету. А після неї у кулуарах наші західні колеги «обстрілювали» доповідача перехресними запитаннями.

— Продовольчому імпорту важко протовпитися на ваш ринок. Найбільше розбіжностей виникає із США, які вважають неприйнятними японські тарифи на рис. Імпортна ставка у 350 єн за кілограм (109 єн = 1 дол. — Ю.К., В.Ч.) робить каліфорнійський рис на вашому ринку неконкурентоспроможним.

— Неправда! На сьогодні Японія є одним з найбільших у світі імпортерів продовольства, — парирував Сузукі-сан. — Наш організм на 60% насичується завдяки імпортному продовольству. Приміром, продовольча самозабезпеченість Австралії становить 237%, Канади — 145, Америки — 128, Франції — 122, а ми торік скотилися до найнижчого рівня — 39%. І це при тому, що у 1965 році цей показник сягав 73%! Уряд поставив завдання — до 2010 року підняти впалу планку самозабезпеченості продовольством до 50%.

Тепер про нібито високі імпортні тарифи. Якщо ви потребуєте 60% завізних сільгосппродуктів, то чи розумно регулювати їхній імпорт високими тарифами? Звичайно ж, ні!

Зусиллями передусім Японії до підсумкового документа Уругвайського раунду СОТ було внесено положення, згідно з яким за нею визнається право на обмеження ввезення рису. Ми за такі правила зовніш­ньої торгівлі, що забезпечували б країнам, які відчувають нестачу сільськогосподарської продукції, продовольчу безпеку. Іншими словами, щоб експортери сільгосппродукції не використовували продовольство як засіб політичного чи економічного тиску.

Середня тарифна ставка на сільськогосподарську продукцію у нас становить близько 12%, тоді як у Таїланді — 35, ЄС — 20%. Так, наша країна послуговується кількома високими митними тарифами: на рис — близько 490%, вершкове масло — 330, сухе молоко — 200% і т. ін. Але їх небагато — лише 10% від загальної кількості пунктів. Водночас на інші продукти тарифи досить низькі. Будь ласка, завозьте овочі, що обкладаються лише 3% мита! Але не забувайте про якість!

Вітчизняна продукція порівняно з імпортною часто виграє саме в якості. Вона більше пасує японському споживачеві за смаковими особливостями, екологічною чистотою тощо. Саме ці складові особливо цінують у нашій країні, де рівень життя дуже високий і багато хто готовий купувати продукти харчування підвищеної якості, платячи за них дорожче.

Через надзвичайно холодне літо 1993 року рису зібрали найменше за всі роки після Другої світової війни — 7,8 млн. тонн (на 26% менше порівняно з попереднім роком). Довелося ввозити імпортний. Але чому майже третина його так і залишилася нереалізованою? Саме через низьку якість!

— А субсидії для японських сільгоспвиробників? Вони набагато вищі, ніж в інших країнах?

— Сукупні показники підтримки фермерів, як і в США, покривають 7% обсягу аграрного виробництва, у ЄС — 12%. Хоча Японія і скасувала цінову підтримку сільгосппродукції, по більшості позицій знизила тарифні ставки, деякі міжнародні торговельні організації продовжують звинувачувати нас у прихованих механізмах підтримки фермерів. Здебільшого вони «грають» на розходженнях, розриві між внутрішніми, японськими, цінами на сільгосппродукцію і цінами в інших країнах.

По-перше, давайте не плутати стандарти класності. Є рис-сирець і рис шліфований, з доданою вартістю. Звичайно, розбіжність у ціні між ними істотна. По-друге, треба також враховувати, що японські споживачі схильні платити «преміальну» ціну, тобто вищу, за вітчизняну продукцію, довіряючи якості і безпеці харчових продуктів.

Наприклад, три цибулини-перо з японського городу коштують 158 єн. Таку ж трійцю, але в імпортному варіанті, купите в супермаркеті за 100 єн. Чи розглядатимете різницю у 58 єн як тарифний бар’єр? Чи спишете їх на національні смаки споживача?

— Однак повернімося до рису. Не за горами 2013 рік, коли будуть ліквідовані всі експортні субсидії. Так принаймні домовилися країни-експортери. Японія теж піде на поступки і знизить тарифи на рис?

— Навряд чи обіцянку в Гонконгу у рамках Дохійського раунду СОТ у грудні 2005 року виконають через безліч непрямих експортних субсидій, що не підпадають під нинішні критерії СОТ. Наприклад, існують приховані експортні субсидії, до яких вдаються США, Канада, Австралія, Нова Зеландія.

Так, нам говорять: навіщо вам збиткові «домашні» рисівники? Імпортуйте порівняно дешевий рис — і ви позбудетеся багатьох проблем. Ці «стратеги» керуються економічною ефективністю та максимізацією загального економічного добробуту. Вони забувають деякі важливі речі, такі, як національна безпека та екологічна рівновага.

Сільський елеватор

Ми змоделювали ситуацію, коли Японія істотно зменшить обсяги виробництва рису. І що одержали? Максимальний рівень азоту, який може циркулювати в аграрній країні, становить 1,2 млн. тонн. А в довкіллі Японії його аж 2,4 млн. Тобто, співвідношення — 192%. Якщо ми відмовимося від рисосіяння, то цей показник перетне позначку 260%. Одне слово, ми можемо зруйнувати кругообіг азоту, і його надлишок призведе до ракових і серцевих захворювань.

А тепер погляньмо, у що обійдеться нам перевезення імпортованих тонн рису по всій Японії. Транспортні викиди зростуть удесятеро! Є ще цілий ряд інших негативних факторів... Тонна японського рису «випиває» 3600 кубометрів води. Тобто, не імпортуючи рису, ми економимо для країн-експортерів 33 тис. кубометрів води. У нас її достатньо, а в них запаси життєдайної вологи можуть змаліти до критичної межі.

У підсумку пропонованої «рисової» рокіровки споживачі, за нашими підрахунками, виграють 2,1 трлн. єн, а виробники й уряд втратять 1,1 трлн. за рік. Відтак, цю різницю в один трильйон єн потрібно переосмислювати з точки зору економічних та екологічних плюсів і мінусів.

Подумали: от би його — та з лекцією до нас, в Україну! Аби на фактах довів нашим горлохватам, з чим може залишитися наша держава, якщо повністю викорчуємо цукрові буряки на догоду дешевому тростинному цукру-сирцю. Це не лише змертвілі робітничі селища цукроварів, знеструмлена інфраструктура... Ми розгніваємо природу, і вона відшукає, крім озонової дірки, чимало інших отворів і надсилатиме кислотні дощі, іншу гидоту. На наші далеко не розумніші, ніж у японців, голови...