A A A
Размер шрифта: Карен Аванесян не любить “національних” жартів, обожнює сало, а у фільмах грає мафіозі. А ще переконаний – ще якихось років 5-6 і в Україні все зміниться на краще. Є, мовляв, у нас підстави для оптимізму, народ роботящий. От нам би лише трошки нафти і газу

 – Тернопіль шалено гарне місто! – відомий гуморист та актор Карен Аванесян на одному подиху видав одразу після короткого знайомства та привітання про Тернопіль – Ми заїхали сюди, я просто шокований. Ніби на ці кілька годин опинився в невеличкому і надзвичайно затишному містечку десь на Заході, в Європі. Архітектура, все підібране з надзвичайним смаком. Мені взагалі Україна подобається – якесь тут все своє, домашнє.

1 квітня артист кілька годин був у Тернополі. Як з'ясувалося, його приїзд – не випадковість. Восени цього року Карен разом з Грицем Драпаком планують у нашому місті представити сумісну програму. Хоча гумористичний дует вже гастролює зі спільним концертом, однак для того, щоб показати “клас” землякам Гриця, потрібен час на підготовку.

– Які слова, поняття, люди асоціюються у вас з Україною?

САЛО!!! Обожнюю його (сміється - прим. авт.), і коли я є в Україні, завжди головний державний продукт має бути на столі. До речі, коли я в Україні, під час вечері завжди піднімаю тост за цю благодатну землю, за те, що вона нам дає роботу, за гарного глядача. Більше вам скажу: саме на українському глядачеві ми перевіряємо нові номера. Це дуже небезпечна штука. Загалом гумор – це продукт, що дуже скоро псується – що сьогодні актуальне, завтра вже ні. І якщо номер з першого разу не пішов, чимало акторів забувають його, деруть на шматки текст. І тому потрібен спеціальний, відпочиваючий глядач. А на нас приходить глядач-гурман. Нам не потрібне музичне “розбавляння” нашої програми, м виходимо на сцену, видаємо дві години гарного сміху, а між номерами ми з Грицем намагаємось “проштовхнути” якісь свіжі репризи.

Україна асоціюється обов'язково з моїми друзями і колегами “Кроликами” - вони зараз в Україні, а до Росії приїжджають раз у три місяці на зйомки.

Не жартую “нижче поясу”

 Є теми, на які ви ні за яких обставин не жартуєте?

– Я намагаюсь не жартувати “нижче пояса”. Навіть якщо і є такі жарти, я це роблю дуже обережно, не договорюю до кінця, а даю глядачеві самому домислити, що мав на увазі. Я не люблю вульгарності. Є люди, в яких гумор спеціальний, як то кажуть, “нижче пейджера”. А в мене інший імідж.

Побутує думка, що на телеканалах забагато гумору...

Я так не думаю. Ми, гумористи, приносимо людям радість, тим паче, нас дуже легко нагнати – переключити на інший канал, дивитись серіали, детективи... На мою думку, негативу на телеканалах набагато більше. Коли ти вранці прокидаєшся, а там передають, що когось застрелили чи зарізали, у тебе псується настрій. Мені здається, було б непогано, якби вранці дозовано передавали гумористичні жарти артистів, “кавеенників”.

– До речі, політика, депутати який відсоток займають у ваших жартах?

Депутати – це наші конкуренти. Вони виступають по телевізору, і причому теж смішно. Я вважаю, один з найбільш яскравих “розмовників” живе в Росії – це Володимир Жириновський. Це людина, яка дасть фору будь-якому гумористу. Те, що політики декламують, ніякий Задорнов не напише!

А в Україні з чого можна покепкувати?

Єдине допустиме втручання в справи України, це лише побажання того, щоб у вашій країні все було добре, щоб народ жив заможно, у достатку та люди були щасливими. Я досить часто приїжджаю в Україну, спостерігаю за змінами і мені здається, що ще якихось років 5-6 і у вас все зміниться на краще. Є у вас підстави для оптимізму, народ роботящий. От вам би лише трошки нафти і газу!..

Табу на “національні” жарти

Як ви потрапили до “Кривого дзеркала?

Коли з”явився цей театр, я був одним з останніх, хто з”явився в його складі – команду вже набрали. Мені подзвонили та запросили виступити програмі, присвяченій 8 Березня. Ми мали робити пародії та голосами Джигарханяна, Кікабідзе привітати жінок. Ця програма мала шалений успіх.

Після перших успішних виступів мої друзі Ігор Хрестенко, Володі Моісеєнко та Данилець звернулись до Петросяна: “А давайте Карен залишиться. Він же справжній “криводзеркальник”, наш актор, персонажний. У нас немає жодної кавказької фарби. Українці, євреї, росіяни є. Згодом у нас ще й з'явився узбек Обід Асомов. Тепер у нас є театр персонажів. Те, що робить “Криве дзеркало”, не робить ніхто.

Яке воно – закулісся “Кривого дзеркала”?

Ми збираємось раз у три місяці на два-три тижні. Вчимо тексти, репетируємо та ставимо репертуар на 6-7 годин. Це три повноцінних вистави. В нашого автора дуже мало часу – він повинен за 2 місяці написати три п”єси на півтори-дві години. За цей час ми з'їжджаємось з різних міст і починається робота. Репетиції – з 9-10 ранку до першої-другої ночі. І це щодня. Потім маємо ще записати фонограми, адже тільки так вона може з”явитися на телебаченні – звук потрібен інший. Потім в нас є 3-5 перевірочних концертів. Ми їдемо далеко від Москви, щоб ніхто не знав, перевіряємо на певному глядачеві. І лише те, що пройшло природній відбір, з'являється в ефірі.

– Чи траплялися такі ролі, які ви відмовлялися грати?

Бували. У нас була програма “Театр, що не опалюється”. За сюжетом артисти в куфайках виходили на сцену, потім мали роздягатися. Там була сценка, де у персонажа помирала мама і він, роздягаючи її та забираючи одяг та все, що на ній було, просить: “Матінко, не помирай”. І з цими словами все на себе нап'ялює. Я зізнався, що не зможу цього зіграти. Не так давно моя мама померла, тому мені було надзвичайно важко сміятись над почуттями помираючої жінки, навіть якщо це театр.

У новій програмі “Пісочниця” був випадок. Все “Криве дзеркало” перетворюється на маленьких дітей 4-5 річного віку. І за сюжетом дівчатка сидять-обговорюють щось у цій пісочниці і тут з'являється маленький кавказець. І дівчатка йому говорять щось на зразок: “А ти знаєш, вам скоро заборонять торгувати у нашій пісочниці”. Загалом, я не люблю, коли кавказців асоціюють тільки з торгашами. Мені здалося це трохи жорстким. Я взагалі боюсь та не люблю жартувати на національні теми. Я можу розповісти український чи єврейський анекдот. Але до цього я маю розповісти кілька армянських. Щоб люди зрозуміли, що це розповідається з добром.

Маша + Філіп = зворушлива дружба

Є актори, хто не імпонує вам і з яким ви б не вийшли на одну сцену? І чому?

Є такі. Я б не хотів їх називати. Передусім, я не маю звички говорити про своїх колег за їхніми спинами... Є, приміром, пародисти. Деякі актори себе чомусь вважають пародистами. Вони прекрасно передають голос, але пародист – це передусім, внутрішній стан, це актор! А людина, яка передає голос – Єльцина, Горбачова – це звукоімітатор. Його обличчя в момент передачі не працює. Я думаю, ви здогадалися, про кого я говорю. Мені, наприклад, дуже симпатичні пародисти на зразок Максима Галкіна. Він – актор. Він входить в маску! Він впізнаваємий! Знаєте, що таке пародист? Це людина, яка вийшла на сцену, не сказала ані звука, а глядачі впізнали, кого показують. (Далі Карен продемонстрував кілька персонажів з “Операції Ы”, робіт Джигарханяна – складалось враження, що ми справді дивимось “Товариша Ісаакова” чи героїв Джигарханяна).

Ви працювали конферансьє в дуже відомих зірок.

Я пишаюсь цим періодом мого життя. Адже я був першим конферансьє Філіпа Кіркорова, коли він тільки почав свою діяльність. Це був 91-й рік. Віт тоді пішов з театру Алли Пугачової та почав сольну кар”єру. Репертуару в нього було небагато, тому ми працювали навпіл – пів концерту Маша Распутіна, пів – Філіп – у них тоді була зворушлива дружба. Між їхніми номерами виступав тобто я. В мене було тоді хвилин 20 власного часу. Крім того, артисти вимагали, щоб їхній конферансьє мав би вміти працювати на стадіонах, адже до таких концертів є свої вимоги. Наприклад, людину має бути добре видно. А мій ніс не момітити неможливо, брови також з даля видно. Потім в одній тусовочній поїзці в Ізраїлі я познайомився з Валерієм Леонтьєвим – і він мене почав запрошувати вести свої концерти. Згодом десь мене побачив тато Юлії Началової. В ті часи це була учениця Ірини Понаровської. Ви ж знаєте, Іра дуже любить переодягатися, вона постійно з'являється якась несподівана. В час, коли Іра перевтілювалася, виступала Юлечка. Але згодом вона вступила до консерваторії, тому не змогла їздити на гастролі. І тато Юлі Началової запропонував мене, як конферансьє замість Юлі, щоб “забити” простір. Так я почав працювати з Ірою Понаровською.

Згодом в одному з круїзів подружились з Олексієм Глизіним – це був період його шаленої популярності.

Ключ до Распутіної

Як “спрацьовувалися” з ними, адже артисти – народ "карпризний"?

В мене було кілька причин не конфліктувати з ними. Мені подобалося працювати з цими зірками. Я, до речі, був єдиним конферансьє в Маші Распутіной. Бували моменти, коли я на деякий час від неї йшов, але решта конферансьє більше двох-трьох поїздок з нею не витримували. А я витримав майже вісім років роботи! Але часом у мене траплялися рідкі зйомки, від яких я не міг відмовитися. Тоді я телефонував своєму другові Ігорю Христенко і просив поїхати. Коли він чув, з ким виступати, капризував. Але згодом, щоб мене виручити, їхав. Коли повертався, то щоразу нарікав: “Знову ти мене підставив”.

А я знайшов до Распутіної свій ключ. Я вивірював кожну фразу, як я буду Машу представляти і після якої сценки вона повинна була вийти. Писав кожне слово тексту при ній, а вона мала це затвердити. І я дотримувався сценарію. Бо імпровізацій на свою адресу Маша не любила. В результаті в нас виходила ціла вистава. Я свідомо “вбивав” свої оплески, адже знав, що працюю на Машу. В мене були свої “фішки”, і коли ми з Машею не працювали, вона вимагала від моїх колег-конферансьє так само її представляти, як це робив я.

 Ваш ідеал жінки...

Це моя дружина (лагідно всміхається, на хвильку задумався – прим. Авт.). Вона симпатична, приємна, гостинна, чудова господиня, в неї гарне почуття гумору... Вона дуже прискіпливо стежить за моїм іміджем. Часто їздить зі мною на концерти. Водночас є найвдячнішим моїм глядачем. Я часом ще репризу до кінця не промовив, вона вже сміється в залі. А я її сміх дуже впізнаю, він неповторний.

Напевно вона голубоока блондинка?

Ні, (сміється – прим. Авт.) вона чорнява, як я. Трошки схожа на щось середнє між Дженіфер Лопес та Пенелопою Круз. Східного типу, але дуже мініатюрна.