Із 1 березня посольства Бельгії, Нідерландів і частково Німеччини ввели нову для України практику розгляду візових документів з участю посередника — зареєстрованої в Індії компанії Visa Facilitation Service (VFS). Не виключено, що незабаром до них приєднаються також консульські установи Італії й Франції. Задекларовані причини залучення посередника видаються цілком привабливими: передбачається, що нова система звільнить українських заявників від вистоювань у довгих чергах біля консульств.

Користування послугами VFS платне — стандартна допомога у подачі пакета документів обійдеться в 170 гривень, при збереженні консульського збору в 35 євро, що означає фактичне подорожчання візових послуг до 60 євро. Отже, повністю нівелюється одне з ключових положень угоди про спрощення візового режиму — про незмінність ціни шенгенської візи для громадян України — 35 євро.

Консульство Німеччини доручило VFS на цьому етапі лише записувати на співбесіду, вартість послуги — 5 євро.

Представник Єврокомісії Емма Удвін 7 березня привселюдно оцінила збільшення вартості віз для українців внаслідок залучення посередника як крок, що суперечить духу угоди про спрощення візового режиму між Україною й ЄС.

У відповідь МЗС Бельгії поширило заяву про те, що українці можуть добровільно вирішувати, звертатися їм по візу до посередника чи безпосередньо в посольство, а «послуги аутсорсингу» (передачі сторонній компанії деяких функцій), на думку бельгійської сторони, не належить до предмета згаданої візової угоди.

Залишимо юристам оцінювати справедливість другого твердження (на нашу думку, позиція Емми Удвін переконливіша), проте щодо добровільності можна внести ясність: на момент написання цієї статті, наприклад, тільки власники дипломатичних і службових паспортів могли подавати документи безпосередньо в посольство Бельгії, а решті громадян (яких 99%) сказано звертатися до офісу VFS за відповідну плату.

Посередництво в питанні видачі віз саме по собі в жодному разі не є злом. Справді, багато заможних громадян воліли б заплатити зайві 25 євро, ніж стояти в чергах біля консульств. Багато недосвідчених або дуже зайнятих мандрівників без проблем заплатили б ці гроші за звільнення від клопоту з формуванням пакета документів. Багато жителів регіонів України вважали б привабливою пропозицію, яка рятує їх від потреби кілька разів їхати до Києва, де розташовані майже всі консульські установи шенгенських країн.

Проте на всі ці гіпотетичні позитиви є своє «але». По-перше, ліквідація черг біля посольств зовсім не означає, що ці черги автоматично не перенесуться до офісу організації-посередника. Можна тільки уявити об’єдна­ну чергу всіх заявників на поїздки до Німеччини, Італії, Франції, Нідерландів, Бельгії. Для обслуговування такої кількості людей в одному місці потрібне величезне, добре обладнане приміщення з персоналом у сот­ню службовців. Оцінка розмірів і організаційних можливостей офісу VFS у Києві не викликає оптимізму.

По-друге, діяльність індійської компанії містить у собі всі ознаки абсолютного монополіста: заявники не можуть вибрати іншого посередника, а також здебільшого позбавляються права відмовитися від посередництва.

По-третє, викликають сумнів походження і принципи роботи компанії. Не зрозуміло, чому індійська компанія, яка ніколи не працювала на українському ринку, яка відома своєю не надто переконливою діяльністю на ринках Гани й Росії, набуває ексклюзивних прав на посередництво між громадянами України й офіційних представництв країн Євросоюзу. Невідомі фундатори й власники компанії, її ділова репутація, принципи формування цін на послуги. Ніякого тендера на такі послуги не проводилося — непрозорість ситуації надто очевидна, щоб не звернути на її увагу.

По-четверте, офіс VFS відкрито поки що тільки в Києві, й про свої наміри розгорнути мережу представництв у регіональних центрах фірма поки не заявляла. Тому жителів великих міст порадувати нічим. Як свідчить досвід VFS у Росії, компанія не розвиває мережу власних офісів, а лише укладає договори з деякими турфірмами на субпосередницьку діяльність у регіонах.

Головне ж питання лежить у політичній площині: чому дуже дошкульна для суспільства тема вільного пересування до Європи, на яку нещодавно політичні еліти України й ЄС дали довгождану відповідь у вигляді угоди про спрощення візового режиму, стала заручником чи то чиїхось комерційних інтересів, чи то бажання європейських дипломатів позбутися черг під своїми вікнами?

Як відомо, на території Королівства Бельгія є не тільки численні пам’ятки історії й архітектури, але й центральні установи Європейського Союзу й НАТО. Тому структура візитів українських, і не тільки українських, громадян до цієї країни має свою специфіку — вагома частина поїздок організується з метою відвідання цих установ і на їхнє запрошення.

Очевидно, цей факт накладає на Бельгію як країну, де розташовані штаб-квартири європейських і трансатлантичних структур, специфічні обов’язки — зокрема й із забезпечення безперешкодних міжнародних контактів між згаданими структурами та їхніми зарубіжними партнерами. Безумовно, до компетенції самих міжнародних організацій входить визначення кола партнерів — як юридичних, так і фізичних осіб.

В останні місяці, проте, фіксуються факти, які можна трактувати як навмисне перешкоджання діяльності органів ЄС і НАТО щодо їх формальних і неформальних контактів з Україною: великим групам українців, яких запрошують ці структури, посольство Бельгії відмовляє в наданні віз.

На цьому тижні значного резонансу набув сюжет із масовою відмовою у візах безпрецедентно великій (44 чоловік) групі українських журналістів, молодих політиків і громадських активістів, які прямували до Бельгії з ознайомлювальним візитом на запрошення Європейського парламенту. Нагадаємо: рішення про відмову всій (!) групі прийняв консул Бельгії на підставі того, що один із запрошених на співбесіду учасників групи, студент (певне, через недосвідченість і психологічну неготовність), не зміг переконливо відповісти на прості запитання щодо мети й програми поїздки.

Цей випадок засвітився в інформаційному просторі як одиничний, проте відомо, що це вже друга за останні чотири місяці групова відмова представникам найактивнішої й потенційно впливової частини українського суспільства — тим, кого заведено називати «опініон-мейкерами». У грудні візит подібної за складом групи до Європарламенту, штаб-квартири НАТО і місії України при ЄС було зірвано з тієї ж банальної причини — відмови в наданні віз посольством Бельгії.

Можна тільки уявити, яка думка про Європейський Союз, а заодно і про «європейський вибір України», складеться в молоді, що вже тепер належить до еліти, яка формує громадську думку, коли їм із першої ж спроби вказують на двері за відсутності жодної провини в 43 із 44 учасників поїздки.

Зрозуміло, що співробітникам консульств такі тонкощі ні до чого, проте дивно спостерігати наростаючу прірву між декларованими принципами відкритості й підтримки міжлюдських контактів, бажанням підвищити рівень інформованості українців про діяльність європейських інституцій і описаною вище практикою.

Щоб не бути голослівними, ми спробували з’ясувати правові підстави можливості застосування практики групової відповідальності учасників офіційних і неурядових обмінів, котрі пов’язані між собою лише тим, що вони їдуть одним транспортним засобом, живуть в одному готелі й мають колективну програму відвідання.

Як виявилося, ні базова Шенген­ська конвенція, ні Загальні консульські інструкції ЄС (офіційний документ, що регламентує процедуру й умови надання віз) такого підходу не передбачають. Навпаки, зазначені документи підкреслюють: кожна заява на візу має розглядатися індивідуально. У чинному шенгенському праві немає вказівки на те, що громадянинові «ікс» може бути відмовлено у візі на підставі того, що якийсь незнайомий йому громадянин «ігрек» порушив правила або видався підозрілим.

Якби в описаному випадку посольство Бельгії керувалося правом, а не емоціями й бажанням відрапортувати про високий відсоток «відмов», то у візі відмовило б лише одній людині — тому, що не зміг успішно пройти співбесіду, а решта групи одержала б візи й виконала програму перебування в Бельгії, ініційовану Європарламентом.

Можливо, звичайно, що бельгійська сторона керується якимись іншими інструкціями чи звичаями, зміст яких недоступний громадянам, проте в шенгенському праві принципу колективної відповідальності немає. А от у розмові з представником організаторів поїздки з української сторони офіційна особа бельгійського консульства заявила, що групова відповідальність — це загальна практика.

Можна додати до цих випадків проблеми, що регулярно виникають у посольстві Бельгії навіть у представників офіційних делегацій, журналістських пулів вищих осіб держави, учасників культурних обмінів високого рівня. Наприклад, деякі учасники офіційної програми виставки, яка відкрилася в Брюсселі, в Європарламенті, присвяченої українському Голодомору, також зіштовхнулися з проблемами у візових питаннях. Що вже казати про пересічних громадян!

Дані місії України при ЄС, опубліковані цього тижня, свідчать також про помітне погіршення ситуації з видачею віз українським водіям вантажних і пасажирських перевезень. Якщо раніш їм видавали багаторазові й довгострокові візи, то тепер дедалі частіше — одноразові й короткострокові. Але це вже претензія, насамперед, до консульства Німеччини.

Список таких ситуацій можна продовжувати...

Авторові цих рядків не раз доводилося писати про проблеми української візової й міграційної політики, просувати ідею введення Україною в односторонньому порядку безвізового режиму для громадян країн ЄС. Нашій країні об’єктивно ще багато чого треба зробити для того, щоб домогтися в перспективі повного скасування візових вимог із боку Євросоюзу. Проте нині ситуація свідчить про певний перекіс ситуації й дії деяких країн — членів ЄС, які йдуть врозріз із духом і буквою нормативно-правових і політичних відносин між Україною й Європейським Союзом.