Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕМА
(Продовження. Поч. у № 32 - 34).

Що ╕з Нью-Йорком Ваш╕нгтон,
З селом нещасним м╕г зробити
Проти г╕ганта з остров╕в!..
╤ все ж г╕ганта в╕н розбив,
Як в╕тер розбивав сердитий
Громади хвиль п╕д радий сп╕в,
Коли лама╓ саду в╕ти!
Чого ж Мазепа не розбив
╤ не злет╕в в╕н до висот?..
Бо не п╕шов за ним народ
Шляхом ╕ радост╕, й над╕╖.
Не зрозум╕в його в╕н мр╕╖…
Та й як в╕н зрозум╕ти м╕г
На перехрест╕ злих дор╕г,
П╕д ураганами негод!..
Бо помиля╓ться й народ,
╤ гнеться, як в╕д бур лозина,
Та не лама╓ться з негод.
Прости мене, моя Вкра╖но!
Тоб╕ молюсь… Мене прости!
Мене ж бо породила ти,
Мен╕ дала ти кар╕ оч╕,
Й я бути виродком не хочу.
Ти у кривавих злих в╕трах
╤шла, не маючи кордон╕в,
В глухих оголених степах
На люту рад╕сть царських трон╕в,
Не так, як Венгр╕я. В горах
Була ╖╖ в╕дпорна сила,
Хоч тьма ╕ Венгр╕ю давила,
Хоч предком був ╖╖ Ат╕лла.
Не досягли ми тих висот,
Що сяють ╕ншим в мор╕ слави…
Бо помиля╓ться й народ,
Коли нема╓ ще держави.
Неначе збите градом жито,
Були ми серед чорних п╕ль…
Бо не могли ╕ще робити
Централ╕зованих зусиль,
Не панували в власн╕й хат╕,
Програвши з долею двоб╕й,
Як рос╕яни в дн╕ проклят╕,
Коли ╖х полонив Батий.
В нас Академ╕я була
У той далекий, дальн╕й час,
Коли культура в нас цв╕ла,
╤ нав╕ть н╕мц╕ вчились в нас.
А Мати-С╕ч! Ядро звитяг!
╤ще Вольтер писав про не╖,
Про малиновий слави стяг,
Що гордо маяв над землею,
Аж в╕д Дунаю по Сиваш,
Щоб нам в в╕ках не знать загину
╤ славив нашу Укра╖ну
Сам Сагайдак — Суворов наш.
Х╕ба це викреслиш? О н╕!
Це — серце вирвати ╕з болем
╤з грудей власних, що гудуть
Од бур чуття… Н╕, не забуть
Нам Войнаровського н╕коли!
В Сиб╕ру згас в╕н, одстраждав
П╕д плач тайги ╕ рев негоди…
Його Рил╓╓в осп╕вав,
Безсмертний син свого народу.
Судьбу поетову кандальну
Клянусь я осп╕вати теж
╤ смерть його на тл╕ пожеж…
Це буде п╕сня прив╕тальна.
Про це кажу, щоб кожен знав.
Про “Малорос╕ю печальну”
Й сам Пушк╕н теж колись писав
В сво╖й “Полтав╕”. Наш Тарас,
Що батьком став нав╕к для нас,
Не полюбив ╖╖, братове,
Хоч ╕ у н╕й натхненне слово
Чеканне, наче крок╕в м╕дь.
Та ╕ за що ╖╖ любить!
“Донос на гетмана-злодея
Царю Петру от Кочубея”?!
Бо б╕дний гетьман не “злодей”,
А Кочубей — це ж Кучук-бей,
Тому й так╕ його д╕ла.
Батия кров у н╕м текла,
У голов╕, що вийшла з степу,
Що в╕друбав ╖╖ Мазепа.
Ну, год╕ в╕дступ╕в. Пора!
Пора, товаришу ╕ брате,
Коня крилатого с╕длати,
Щоб знову лет його в╕дчуть, —
╤ “з Богом”, як то кажуть, в путь!
XII
А час лет╕в ╕ дн╕в п╕дкови
Губив, як зор╕ — блиск в траву…
╤ Самойлович сумнобровий
В╕ддав Мазеп╕ булаву,
╤ той узяв ╖╖ з любов’ю.
Збуду╓ в╕н життя нове
╤ з╕йде на його вершини.
А крик гримить: “Нехай живе
Великий гетьман Укра╖ни!”
XIII
Так ось в╕н, Ки╖в, що йому
В Варшав╕ снився ╕ в Криму,
Коли розлука з ним проклята
Дн╕ обернула на тюрму,
Якою волею судьби,
Щоб знов любити ╕ страждати,
В╕н попрощався без журби.
Топол╕ листячко лапате
╤ весняний каштан╕в сн╕г…
Ось чорнобрив╕╖ д╕вчата
В в╕нках ╕з кв╕т╕в голубих
Поп╕д зеленою горою
╤дуть шумливою юрбою.
╤ глянула не раз, не дв╕ч╕
Одна ╕з них Мазеп╕ в в╕ч╕.
В╕н у червоному жупан╕,
Байдужий, наче кам’яний…
В╕н снить про з╕р з-п╕д довгих в╕й,
Бо все в╕ддав сво╖й Оксан╕,
Що десь, де сив╕ ковил╕,
Заснула на чуж╕й земл╕.
Там лиш вовк╕в огненн╕ оч╕,
Немов св╕чки, горять у тьм╕,
Коли ╕з неба зор╕ ноч╕
Шлють промен╕, як сни н╕м╕…
╤ дума в╕н — о серця б╕г! —
Оксани оч╕ серед них.
А сонце встане над травою,
Немов над маревом р╕ки…
Мазепо, тут вона з тобою,
Як помах б╕ло╖ руки,
Що проводжала в бур╕ бою
Чи на бенкет… Згадки, згадки
Течуть лазурною р╕кою.
Под╕бн╕ до Дн╕пра-р╕ки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Красу в╕н Ки╓ва в╕дчув
╤ мат╕р бачив на хвилину.
Та в Ки╓в╕ недовго був
╤ в Б╕лу Церкву знов полинув.
У Кочубея грош╕ й слава,
Його життя, немов весна,
Й та, що любила Брон╕слава,
Вже Кочубе╓ва жона,
Вродлива ж╕нка ╕ лукава.
Мазепу жде в саду вона.
В кущах с╕ренький тьохка птах
╤ оч╕ мружить з насолоди,
Там, де роса ╕ прохолода…
╤ в ср╕бн╕м сяйв╕ з небозвода
Спить Б╕ла Церква у садах.
Спить Кочубей, йому й не сниться
Про те, що за його в╕кном
Його красуня-молодиця
Тому, хто н╕жний ╕ мов криця,
Схилилась на плече чолом.
МАЗЕПА
О, дай на тебе надивиться,
Моя ти горлице ясна,
Колись була ти цар-д╕виця,
Тепер татарина жона…
Горять з╕рки, мовчить алея,
То стала в╕чн╕сть, наче мить.
В об╕ймах гетьмана тремтить
Жона нащадка Кучук-бея,
А Кочубей, хильнувши, спить.
У сн╕ в╕н, мов дитина, хлипа,
Мов доля б’╓ його лиха.
А за в╕кном з╕тха╓ липа,
╤ Кочубе╖ха з╕тха.
КОЧУБЕ╥ХА
Буть треба дал╕ од гр╕ха,
Та це зробить мен╕ несила.
Що я не мщу, а полюбила, —
Моя вже доленька така.
Ти пам’ята╓ш Брон╕слава?..
╤ знов ц╕лунки й тишина…
У Кочубея грош╕ й слава
Та ще й зрадливая жона.
Про щастя мр╕яла алея,
Де соловей, кв╕тки й роса…
╤ день настав… У Кочубея
З’явилась д╕вчинка-краса.
Сидить господар-недотепа,
Не зводить з д╕вчинки очей.
См╕╓ться рад╕сно Мазепа,
Мовчить рогатий Кочубей.
А Кочубе╖ха (так треба, —
Не марно тьохкав соловей)
В╕д сивоусого Мазепи
Не може одвести очей.
В ╖╖ уяв╕ н╕ч… алея…
╤ незабутня та весна…
╤ до сумного Кочубея
Говорить з усм╕хом вона.
КОЧУБЕ╥ХА
Чого мовчиш?.. Твоя ж дитина.
А чи гада╓ш, не твоя?..
╤ зашар╕лась, мов калина,
Од серенади солов’я.
КОЧУБЕ╥ХА
Вона на тебе схожа дуже,
А оч╕, оч╕, мов блакить.
Усе мовчиш, сердитий муже,
Хрещений батько ж не мовчить.
МАЗЕПА
Пощо мовчать, коли так ясно,
Як у дитини на душ╕.
Моя хрещениця прекрасна,
Як м╕сяць у н╕чн╕й тиш╕.
(До Кочубея)
╤ схожа так на тебе дуже,
Така ж смугленька, як ╕ ти.
КОЧУБЕ╥ХА
Скажи хоч слово, любий муже!
КОЧУБЕЙ
До церкви треба скоро йти
╤ помолитись за Мотрону,
Щоб, як троянда, розцв╕ла
Вона у дом╕ б╕л╕м цьому
╤, як тополенька, росла.
МАЗЕПА
Ну, що ж. До церкви вам дорога,
Мен╕ ж державн╕╖ д╕ла.
Я буду теж молитись Богу,
Щоб Мотренька, як цв╕т, цв╕ла,
Щоб не закрили св╕т ╖й туч╕,
Не знала щоб нужди заков.
Не марно в н╕й тече жагуча
Татарсько-укра╖нська кров.
Кров степовая, не байдужа.
Здоров╕ будьте! Я п╕шов!
╤ вийшов в╕н, як т╕нь багряна,
З господи б╕ло╖, мов вгруз
У день, мов яв╕р у тумани…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А Кочубе╖с╕ коханий
Все снився й снився. Довгий вус
Торкавсь до губ ╖╖ гарячих,
╤ сад пахт╕в диханням руж…
Вона проснулась. Мотря плаче…
А поруч спить рогатий муж.
Минали дн╕, минали роки,
Пливли, як в сонц╕ та р╕ка.
Росла смуглява й синьоока
У Кочубе╖хи дочка,
На батька схожа, особливо
Коли ще був в╕н молодим.
Росла струнка, росла щаслива.
Щастило ╖й в житт╕ у вс╕м!
Росла, тополенька неначе
В кире╖ неба голуб╕й,
Швидка, нервова ╕ гаряча,
Як в спеку в╕тер степовий…
Ну та ж татарська, видно, вдача в не╖,
Як у старого Кочубея,
╤ викликають мр╕й ро╖
Монгольськ╕ вилиц╕ ╖╖…
Росла ╕ виросла на диво
Така, як вс╕ ╕ не як вс╕,
Не мовчазна й не гов╕рлива,
Немов конвал╕я в рос╕.
Старий Мазепа все дивився
╤ надивитися не м╕г
У оч╕ ╖й, немов молився
Лиш ╖й, забувши про святих.
Як золота зор╕ бандура,
Душа акорди струн бере…
╤ протяла стр╕ла амура
Два серця — юне ╕ старе.
Неначе блискавка сл╕пуча,
Пройшла кр╕зь них не для б╕ди,
╤ стиснулись вони жагуче,
Щоб битись разом назавжди.
Мазепу все, усе тривожить,
В╕н жити, жити посп╕ша.
О, як старий любити може,
Коли за обр╕й йде душа,
Неначе сонце, що заходить
Туди, де холод, тиша й мла,
Й земл╕ востанн╓ з небозводу
Воно пром╕ння посила…
╤ще нема зор╕ заграви,
╤ коник╕в змовка╓ хруст.
А сонечко ц╕лу╓ трави
Вогнем сво╖х кривавих уст…
╤ довго ще печаллю степу
Горить зоря… Так ╕ Мазепа,
Старий, як осен╕ мотив,
У Мотр╕ юн╕сть полюбив,
╤ груди рвуть йому з╕тхання.
В╕н зна╓, це — любов остання.
А Кочубе╖ха, як вир,
Зла на дочку ╕ на Мазепу…
╥╖ терза╓ любий зв╕р,
╤ зв╕р цей — ревнощ╕. Не треба
╥й р╕зких доказ╕в. Все ясно.
До сл╕з закохана в Мазепу
╥╖ дочка, як день, прекрасна.
КОЧУБЕ╥ХА (до Мотр╕)
Забудь його, бо в╕н старий,
Та ще й хрещений батько тв╕й.
Ти молода, а в╕н примара.
╤ юност╕ старе — не пара.
МОТРЯ
Н╕, пара! пара! Ти — примара,
Коли на нього кажеш це!
Чого гориш, як од пожару,
Коли уздриш його лице?!
Гада╓ш, я не пом╕чаю.
Мов мак, лице тво╓ цв╕те…
Так знай же, я його кохаю.
Хрещений батько! Це — пусте,
Любов н╕яких меж не зна╓.
Мо╓ в╕н сонце золоте.
Й я сонця ╕ншого не знаю.
Од лют╕ мати ломить руки,
З очей ╖╖ пашить вогонь.
КОЧУБЕ╥ХА
Я прокляну тебе, гадюко,
Забудь його, забудь його!
Але для Мотр╕ перепони
Нема╓ ╕ не може бути.
Забуть Мазепу, щастя сон,
Це значить, дихати забути.
Неначе буря у палат╕,
Мов я ╕з Мотрею кричу.
МОТРЯ
Як так, то будьте ви проклят╕,
Я до Мазепи утечу!
Люблю його я щиро, чисто.
╤ в╕н мене не улещав.
Я в╕ддала йому намисто,
Щоб в╕н про мене пам’ятав,
Щоб думав в╕н, що я неначе
Злила з ним серденька вогонь,
Щоб в╕дчував, як кров гаряча
Тече ╕з жил мо╖х в його…
На Б╕лу Церкву св╕тять зор╕,
╤ лист топол╕ шелестить.
Замкнули Мотрю у комор╕.
Заснуло все. Вона ж не спить.
Для нього все вона забула,
А у саду кипить весна…
╤ Мотря привидом майнула
В траву з високого в╕кна.
Х╕ба для не╖ перепони
Старо╖ матер╕ прокльони
╤ нав╕ть Бог, що як блакить…
Вона б╕жить повз вишн╕ й клени,
У палац гетьмана б╕жить…
А серце б’╓ться так шалено,
╤ кров у жилах так горить…
Буть т╕льки з ним! ╤ б╕льш не треба
Н╕чого ╖й. Буть т╕льки з ним!
╤ от вона уже в Мазепи,
В його поко╖ голуб╕м.
МАЗЕПА
Як ти прийшла, моя кохана,
Як ти могла таке зробить?
Як серце у твого гетьмана
У грудях стогне ╕ болить!
Що скажуть люди?! Як це можна?
Втекти до мене од батьк╕в!
Горить душа моя тривожна,
Мене ляка╓ Божий гн╕в
╤ людський суд. Моя хрещена!
Та людям мук мо╖х не знать.
О, як хот╕в би “наречена”
При вс╕х на тебе я сказать.
Тво╖х батьк╕в я ублагаю
Вогнем мо╖х пекучих сл╕з.
╤ гетьман в сад, що все з╕тха╓,
Мотрону на руках пон╕с.
Несе, а горе скалить ╕кла,
╤ серце кра╓ меч б╕ди…
Ось Мотря вирвалась ╕ зникла
З очей, неначе назавжди.
Вона гарячим в╕тром степу
Помчала й зникла у кущах.
╤ наче зор╕, у Мазепи
Мотрони оч╕ у очах…
В тиш╕ палат журба безкрая,
Десь плаче Мотря, вся в сльозах…
А Кочубе╖ха блага╓
Свого татарина, на жах
Йому й соб╕, — вся гн╕в ╕ крик, —
За Мотрю, зганьблену нав╕к,
╤ потай дума сумовито:
“╤ за мою любов розбиту,
За все Мазеп╕ в╕дплати!”
КОЧУБЕ╥ХА
Втекти в╕д нас! Його це чари!
Як серце рветься од тривог!
Н╕коли ╖м не були в пар╕,
Цього не хочуть церква й Бог.
Як не блага в╕н, не ворожить,
Закляттям загубивши л╕к,
Та за дружину буть не може
Йому хрещениця пов╕к.
Та ще в╕н зрадник. Чорн╕ мр╕╖
В душ╕ од вс╕х охороня
╤ проти матер╕-Рос╕╖
Готу╓ тайно повстання.
Я знаю все. Пиши Петров╕,
Пиши, пок╕ль ми ще жив╕,
А то настануть дн╕ грозов╕,
╤ ми потонемо в кров╕…
Й хтозна, чи виринемо пот╕м,
Бо вся Вкра╖на — збройний стан.
Буть швидко вибуху. Це — злод╕й,
Це супостат, а не гетьман.
Петров╕ будем ми в пригод╕,
Й в╕н не забуде нас. Пиши.
╤ пише Кочубей: “…в╕н злод╕й…”
Лиш Мотря плаче у тиш╕…
XIV
Кто при звездах и при луне
Так поздно скачет на коне?
О. Пушк╕н
У сяйв╕ зоряних огн╕в
Кого це к╕нь шаленим скоком
Несе на п╕вн╕ч, в даль степ╕в?..
Це красень ╤скра, що любив
Над зор╕ Мотрю синьооку
╤ т╕льки нею в мр╕ях жив.
В╕н нею жив. Ночей немало
Не спав од дум, що, як р╕ка,
Йому всю душу заливали…
А Мотря т╕льки кепкувала
З закоханого юнака.
Хоч трохи, може, й жалкувала.
Та що ж, знать, Бог так захот╕в,
Що чорн╕ брови пром╕няла
Вона на злами сивих бр╕в,
╤ гетьмана рабою стала.
Як жар, у жилах юна кров…
Летить козак у даль досв╕тну…
Його ненависть ╕ любов
Женуть на п╕вн╕ч неприв╕тну…
Так. Перед ним мета одна,
Це — жало видерти зм╕╖не
З зрадливих уст! Не знають сна
В н╕м лють на гетьмана страшна
Й любов до Мотр╕ й Укра╖ни.
Б╕жить назустр╕ч далина,
Що ледь св╕та╓ над землею…
А серце ссе — журби мара…
Летить з доносом Кочубея
Полковник ╤скра до Петра.
Цар не пов╕рив в д╕ло зле╓,
Не скинув ще дов╕ри пут.
В╕ддав в╕н ╤скру й Кочубея
Мазеп╕ на суворий суд.
╤ от шумить майдан широкий
Од розхвильованих людей…
А б╕ля плахи сумноокий
В сорочц╕ довг╕й Кочубей.
Усе в злов╕сних фарбах тоне,
Для нього даль вже нежива…
╤ коло н╕г його холоне
Кривава ╤скри голова.
Кат одрубав ╖╖… На жертву
П╕шов юнак, а м╕г би жить…
╤ оч╕ холодно ╕ мертво
В холодну дивляться блакить…
Над батьком Мотр╕ небо хмуре…
Дочка десь плаче у юрб╕,
╤, наче траурна бандура,
Ридають дал╕ голуб╕…
Так св╕тло й легко над землею,
А на земл╕ в сльозах любов.
╤ на сорочц╕ Кочубея
Горить багряно ╤скри кров…
“Держ╕ть ╖╖! Держ╕ть!” Юрбою,
Немов потоком, хтось пливе…
Обличчя, наче неживе,
╤ оч╕ з чорною журбою
У прост╕р дивляться… “Держ╕ть!”
То Кочубе╖ха… Не в сил╕
Страшного горя пережить.
За гран╕ вол╕ в н╕й, як хвил╕,
Душ╕ розхлюпалась блакить…
“Держ╕ть ╖╖!.. Держ╕ть!.. Держ╕ть!..”
Любило так це серце щире…
Кому ж його любов жива?
На шию впав удар сокири,
╤ покотилась голова
По ешафоту ╕ землею…
Красив╕ зайв╕ тут слова.
Така вже доля Кочубея…
Там десь прозорий хор╕в сп╕в…
А в╕н лежить, мов небо лине…
В╕н теж по-сво╓му любив
Свою нещасну Укра╖ну.
А Кочубе╖ха! Вона
З наказу гетьмана Мазепи
Худа, розпатлана й страшна
Мчить за конем широким степом…
Вона б╕жить, а к╕нь — все швидше
З хвостом нап’ятим, як струна,
Летить, копитом б’╓ в обличчя
Нещасну страдницю… Одна
В широк╕м ╕ безжальн╕м пол╕
На жертву ╕ конев╕, й дол╕
Катами в╕ддана вона.
Ремн╕ ╖й вгризлись туго в руки.
Вона ж не розум╕╓ муки,
Сп╕ва╓ щось ╕ об грудки
Грудьми все б’╓ться…

Т╕ло рветься,
Земля оголю╓ к╕стки
Од м’яса ╖й… Вона ж см╕╓ться…
Аж доки… Доки лиш к╕стяк
Пропав, де в жит╕ кв╕тне мак.
У хмарку м╕сяць загорнувся,
В траву лив сльози золот╕…
А к╕нь додому повернувся
З ремня огризком на хвост╕…
Так важко дихав чорногривий,
Неначе гору поборов…
╤ довго конюх бурк╕тливий
Стирав з хвоста засохлу кров.
XV
╤ще в С╕ч╕, о даль моя,
Ховаючи та╓мн╕ мр╕╖,
Йван зненавидив Пал╕я
За те, що в╕н любив Рос╕ю.
А ск╕льки в н╕м та╓мних мр╕й,
Що в╕н бер╕г в ╕м’я любов╕
До Укра╖ни, Боже м╕й!
Тепер полковником Пал╕й
На прав╕м берез╕ Дн╕пров╕м.
“Л╕та, л╕та… Промчали ви…
Невже рабом ╕ я загину?”…
А довг╕ руки ╕з Москви
Все об╕ймають Укра╖ну…
“Н╕, лобом не розбить бетону
Й сказать, де наш╕, де чуж╕,
Коли стр╕лецьк╕ гарн╕зони
У кожн╕м м╕ст╕, як нож╕!..”
Так думав в╕н, а к╕нь копитом
Простори рве ╕ землю б’╓
П╕д в╕тром злякано-сердитим…
Земля моя, життя мо╓!
╤ван Степанович стар╕╓,
Для нього це не новина.
Його волосся й давн╕ мр╕╖
Вже вкрила рок╕в сивина…
“Ах, той Пал╕й!.. Пал╕й, Пал╕╓!
Тоб╕ дорога вся ясна.
Мен╕ ж…” ╤ гетьман шален╕╓,
А в серц╕ ненависть одна.
(Дал╕ буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"