Європейська соціальна хартія замислювалася Радою Європи як специфічне доповнення до Конвенції про захист прав людини і була відкрита для підписання ще 1961 року. Положення хартії захищали 19 основних соціальних прав європейців: право на працю, право на нормальні умови праці, право на справедливу винагороду, право чоловіків і жінок на рівну оплату праці, право об’єднуватися в організації та укладати колективні договори (включаючи право на страйк), право на соціальне забезпечення, право на соціальну і медичну допомогу та на отримання послуг із боку соціальних служб, право на захист сім’ї, інвалідів, трудящих-мігрантів і їхніх родин, дітей та молоді тощо.

Як відомо, членами Ради Європи на той момент були винятково капіталістичні держави: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Італія, Ірландія, Ісландія, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Туреччина, Франція, Швеція. Тому не дивно, що комуністична пропаганда сам факт існування цього документа ігнорувала, подаючи тим часом радянську конституцію 1977 року як унікальний прорив, у тому числі й у справі захисту соціально-економічних прав своїх громадян.

До підготовки нинішньої редакції соціальної хартії РЄ приступила у 1990 році і вже у 1996-му відкрила її для підписання. Український «автограф» під цим документом з’явився 1999 року, однак процес ратифікації розтягнувся аж на сім років. У нас хартія набрала чинності лише торік у лютому. А вже у жовтні цього року Україна має надати Страсбургу свій перший звіт про перебіг її виконання. Саме цьому питанню й було присвячено парламентські слухання, котрі комітет ВР із питань соціальної політики та праці провів 6 червня.

Від кожного — за здібностями, кожному — за можливості

У результаті «перегляду» на початку 90-х перелік прав, гарантованих хартією, було істотно розширено порівняно з початковою версією. Україна ж узяла на себе зобов’язання щодо виконання далеко не всіх її статей і положень. Більше того, ВР не ратифікувала трьох із дев’яти обов’язкових статей (усього там 31 стаття). До цих трьох входить ст. 12 (право на соціальне забезпечення), ст. 13 (право на соціальну та медичну допомогу) і ст. 19 (право трудящих-мігрантів та їхніх сімей на захист і допомогу). І все це попри наявність у Конституції України, котра свого часу теж позиціонувалася як одна із найпрогресивніших і найдемократичніших у Європі, статей 46 (право на соціальний захист) і 49 (право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування).

Втім, «найгарячішим» під час парламентських слухань виявилося питання про неприєднання України до п. 1 ст. 4 хартії, що гарантує право на справедливу винагороду і сформульована таким чином: «Визнати право трудящих на винагороду, котра гарантує їм і їхнім сім’ям достатній рівень життя». Попри те, що Конституцією України (ст. 43 і 48) гарантується «право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею», «на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом», «на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло».

Ні, зрозуміло, звісно, що англійське decent і українське «достатній» — це дві великі різниці, причому не тільки в Одесі...

Багата історія ратифікації Україною європейських документів, котрі або зовсім не збиралися виконувати, або навіть не підозрювали, що їхнє виконання може контролюватися, у цьому конкретному випадку дає підстави для гордості за власну державу: значить, таки спромоглися не просто підмахнути «не дивлячись», а перекласти, проаналізувати і щось десь навіть підрахувати. От тільки відразу ж на зміну гордості приходить інше відчуття — гіркої образи. Вже не за державу, а за її громадян. Той факт, що кожна третя сім’я, члени якої працевлаштовані, живе за офіційною межею бідності (а у кожного четвертого працюючого українця нарахована зарплата нижча від прожиткового мінімуму), звучав тривожним рефреном ледь не в кожному другому виступі.

Причому наша держава, не бажаючи ратифікувати норму п. 1 ст. 4 хартії, офіційно розписується перед Європою у власній нездатності забезпечити достатній рівень життя навіть працюючій людині, не кажучи вже про непрацездатних.

Підвищення 2008 року в чотири етапи мінімальної заробітної плати на 145 гривень — це вже навіть український «піпл не хаває». А європейський наступну переможну реляцію — «у результаті мінімальна заробітна плата до кінця року становитиме 90,4% прожиткового мінімуму» — то й зовсім вважатиме помилкою перекладача. Тим більше що офіційний прожитковий мінімум на той час устигне ще дужче відстати від реального. А той факт, що реальна заробітна плата в березні 2008 року зросла на 39,4% порівняно з аналогічним періодом минулого року й у півтора разу перевищила прожитковий мінімум, всього-на-всього означає, що двоє працюючих «пересічних українців» ледь-ледь можуть забезпечити прожитковий мінімум для себе і своєї дитини (однієї).

Втішно, що хоча б серед багатодітних сімей скорочення бідності — із 80(!) до 67% — йде найшвидшими темпами. На жаль, не за рахунок зростання зарплати, а за рахунок виплат на дітей.

Розрив у рівні середньої заробітної плати в Україні та в її найближчих сусідів ще більше засмучує. У нас 2006 року вона становила 164 євро, у Росії — 315, Румунії — 326, Польщі — 637, Угорщині — 648, Словенії (котра теж раптом стала нашою сусідкою) — 1213. І це при тому, що ціни на товари в нас уже наблизилися до середньоєвропейських, а ціни на нерухомість давно вийшли за їхні межі. Основним позитивом на слуханнях стало те, що дешева робоча сила аж ніяк не позиціонувалася як конкурентна перевага нашої економіки. Навпаки, підкреслювався негативний вплив на зростання внутрішнього попиту і стимулювання еміграції найактивніших і найкваліфікованіших українців. А отже, всі конкретніші розмови про остаточне ухвалення нового Трудового кодексу (чинний зараз ухвалювався ще 1971 року), перекваліфікацію заробітної плати з частини доходу підприємства на ціну робочої сили, отримують дедалі більше шансів матеріалізуватися в усвідомлені дії.

Розвінчано було також міф про високу кваліфікацію української робочої сили, котра справді чудово себе зарекомендувала, але в основному за кордоном. У нас же наведення ладу на ринку праці потребує вживання екстрених і радикальних заходів, здійснення яких неможливе без реформування всієї системи вищої та професійної освіти. 77,5 тис. випускників 2006 року вже отримали офіційний статус безробітних — і це при тому, що 55% вакансій із 2,2 млн., запропонованих службою зайнятості, залишаються незаповненими.

Про що говорити, коли говорити є про що?

Той факт, що саме за цими пунктами Україні перед Страсбургом цієї осені звітувати не доведеться, ніяк не вплинув на розстановку акцентів у більшості виступів. Обговорення результатів роботи над п’ятьма «звітними» статтями конструктивним назвати складно. Попри те, що це такі чутливі для нашого суспільства теми, як право на безпечні і здорові умови праці (ст. 3), право на охорону здоров’я (ст. 11), право на отримання послуг із боку соціальних служб (ст. 14), право осіб літнього віку на соціальний захист (ст. 23), право на захист від бідності і соціальне відчуження (ст. 30).

Безпечним і здоровим умовам праці в аналітичній записці, підготовленій для парламентських слухань Міністерством праці та соціальної політики, присвячено близько десяти сторінок. В основному це витяги з різних українських законодавчих актів, перелік різних заходів і контролюючих органів. Ось тільки навряд чи інформація про проведення 3823 нарад і 1174 засідань за круглим столом переважить ефект від постійних повідомлень про аварії на українських шахтах. Окрім того, європейських експертів напевне зацікавлять причини недостатнього фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків і загалом охорони праці (замість 9 млрд. гривень — усього
3 млрд.). А ще — у чому конкретно полягає роль профспілок, омбудсменів, правоохоронних і спеціалізованих органів, покликаних забезпечити реалізацію права на безпечні та здорові умови праці, наскільки ефективною є їхня робота, яким чином можна підвищити її віддачу.

Може, відповіді на ці запитання дадуть результати «вивчення фактичного стану промислової безпеки, виробничого травматизму і професійних захворювань», до якого приступили у 2007—2008 роках у рамках розробки концепції здійснення профілактичних заходів під патронатом міжнародних організацій. Оскільки масштаби приховування інформації про нещасні випадки — у тому числі і ті, що спричинили смерть, — справили враження і під київським куполом. Що вже тоді казати про Страсбург?

«Паперова» реалізація нашого права на охорону здоров’я виглядає ще переконливіше. У тому числі й розділ, присвячений запобіганню епідеміологічним захворюванням (приміром, захворюваність на кір 2007 року у нас, виявляється, знизилася порівняно з 2006 роком на 97,7%). Однак усний коментар міністра праці та соціальної політики Людмили Денисової був значно лаконічнішим і конкретнішим: без медичного страхування наше здоров’я практично залишається без охорони.

Головна особливість розділу, присвяченого праву на соціальну допомогу і соціальний захист, — повна відсутність відносних показників. Залишилося за дужками, наприклад, яку частку тих, хто цього потребує, здатні забезпечити 86 будинків-інтернатів, які призначені для громадян літнього віку й інвалідів та які вдалося нарахувати по всій території країни? І чи можна вважати «позачерговою» госпіталізацію 85-річного інваліда Великої Вітчизняної війни, якщо її доводиться чекати чотири місяці?

І, нарешті, буквально зворушила лаконічність коментарю до п. 1 ст. 31 «Про право на житло» із приводу заходів, які наша держава зобов’язується вжити для сприяння в доступі до житла. Максимум, на що воно здатна, — це процитувати ч. 1 ст. 47 Конституції України: «Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду». При цьому п. 3 ст. 31 Європейської соціальної хартії, котра зобов’язує державу зробити ціну на житло доступною для людей, Україна знову ж таки щиросердно проігнорувала.

Наведення мостів

Мало хто з виступаючих на слуханнях не говорив про важливість соціального діалогу в справі забезпечення соціальних прав наших громадян. І якщо заплющити очі на традиційний політичний пінг-понг добряче заржавілою гранатою «хто винен», то в другій частині класичного слов’янського розспівування можна знайти чимало конструктиву. Під час підготовки до слухань було детально проаналізовано українське законодавство на відповідність нормам Європейської соціальної хартії, виявлено всі основні прогалини і нестиковки. Роботу з їхнього усунення доведеться виконати чималу, але досить чітко окреслену, з чітким розмежуванням відповідальності за виконання її окремих складових між Кабінетом міністрів і парламентом.

Втім, як не раз зазначалося під час парламентських слухань, мало ухвалити адекватне законодавство — потрібно ще гарантувати його виконання. Зокрема, пропонується створити спеціальну національну консультативну раду, котра безпосередньо займатиметься моніторингом практики застосування в нашій країні Європейської соціальної хартії. Ідея досить цікава, особливо з урахуванням того, що Додаткового протоколу до Європейської соціальної хартії, котрий запроваджує систему колективних скарг, Україна знову ж таки не ратифікувала.

Взагалі сам факт проведення таких слухань за кілька місяців до подачі звіту в РЄ важко переоцінити. Адже зазвичай українська опозиція (незалежно від свого політичного забарвлення) використовує страсбурзьку трибуну для дискредитації своїх конкурентів, котрі опинилися в даний момент при владі, а не працює з ними «на власному полі» із метою поліпшення ситуації. У цьому випадку такого не станеться, запевнив кореспондента «ДТ» голова комітету ВР із питань соціальної політики та праці Василь Хара. Час для вживання необхідних і достатніх заходів у нас ще є, розуміння того, що необхідно робити, — теж. Частково про це свідчить ухвалення закону про ратифікацію Європейської конвенції про правовий статус трудящих мігрантів, який наближає нас до приєднання до ст.19 Європейської соціальної хартії.

Ось тільки політична й економічна нестабільність в Україні істотно знижує наші шанси на реалізацію решти завдань і подання такої доповіді про перебіг виконання хартії, за яку не буде соромно. Насамперед перед власним народом.