Скільки в Японії буддистів? 127 млн. чоловік. А синтоїстів? Теж 127! При 127 млн. населення? Так! Нам, вихованим на традиціях єдинобожжя, важко збагнути японський феномен, коли кожен одночасно сповідує дві не схожі між собою релігії. Вінчається за синтоїстським обрядом, а хоронить по-буддійському… Одначе ми не про політеїзм, і не про синто-язичницьку віру, що спокійнісінько сусідує із буддизмом.

Є божество, перед яким падають ниць і одні, й інші, і півторамільйонна армія адептів християнства, і майже така ж — сектантів. Усі вони тричі на день, сідаючи за стіл, моляться саме йому, рису. Словом «гохан», що дослівно означає «варений рис», не одне століття іменують усю їжу. У цих двох понять навіть спільний ієрогліф.

Рис такий же значущий символ острівної країни, як і сакура. Тому японці поріднили їх у... страві «гохан сакура». Готують її під час цвітіння вишні. Вишуканого смаку рисові, випареному у воді, присмаченій рисовою горілкою — саке, додають солоні квітки сакури. На «землі рисових колосків», як величали колись Японію, без цього злаку і кроку не ступиш. Він і насущник, він і питво. І якщо оцінювати державу за гастрономічними мірками, то Японія — це нескінченний рисовий бенкет…

Звідки взявся рис?

У японців навіть болото плодоносить...

Імператор має шанований титул хлібороба номер один. Причому не номінальний. Бо щороку власноруч засіває рисом невеличке поле біля свого палацу, щоби восени серпом вижати стигле колосся, зв’язати у снопи, обмолотити й у такий спосіб принести подячну жертву засновниці династії — богині сонця Аматерасу.

Так само по-батьківськи плекали перші зерна, що потрапили на архіпелаг із Китаю через Корею, і тамтешні сівачі. Водночас міфи та легенди подають кілька версій появи цієї сільгоспкультури. Якщо вірити «Записам про діяння давнини», то рисові паростки виросли у зіницях убитої Богині Великої Їжі. У вухах зійшло просо, у потаємному місці заврунилася пшениця, а ззаду — соєві боби... Відтоді злаки, що з’явилися у такий нетрадиційний спосіб, увійшли у споживок нації.

Шанують тут і спеціальне божество рису — Інарі-сама. За легендою, саме воно, повернувшись із далеких мандрів, принесло у бамбуковій патериці кілька схованих зерен. У давнину люди вважали, що рис, як і вони, має душу, і якщо зневажати її, то можна накликати біду.

В одному географічному описові автор переповідає, як селяни, зібравши гарний урожай, спродали його і розбагатіли. Відтак, зледачіли, попивали саке і веселилися. Дійшло до того, що під час змагання зі стрільби з лука вони замість мішені встановили моті — рисову перепічку. Її душа не витримала такої наруги і, перевтілившись у білу птаху, подалася світ за очі. Після цього рисові поля у тій місцевості було занедбано, а люди вимерли. Такою була кара за святотатство над основним продуктом харчування.

Так, він був не лише ритуальним споживком, а й «валютою» при сплаті податків і заробітної плати, мірилом багатства. Колись племінні вожді зберігали зерно у спеціальних коморах — окурах. Не випадково у сучасній Японії одне з наймогутніших міністерств — фінансів — називають «окурасьо» (дослівно — міністерство комор).

Щодо наповненості рисових засіків, то тут намолочують близько 10 млн. тонн зерна, посідаючи третє місце у світі за врожайністю — 63 центнери з гектара. Пішовши на поступки перед Світовою організацією торгівлі, уряд дещо розширив ввізний коридор для цієї культури, але продовжує пильно стежити за імпортом, аби вітчизняне рисівництво не занепало зовсім.

Найперше обмеження, з яким ми зіткнулися в аеропорту Наріта при проходженні митного догляду, стосувалося саме рису. Річ у тому, що одна особа протягом року може ввезти його на японську територію не більше 100 кілограмів. Невже ми не були схожі на «руссо турісто», а видалися митникові термінаторами їхньої аграрної економіки, якщо він, озираючи нашу поклажу, поцікавився саме рисовими обсягами?

Одразу закортіло перевести запити в іншу площину: «Может, лучше про реактор, а? Про любимый лунный трактор?» Щиро запевнити, що Україна — аж ніяк не конкурент Японії, тим більше не намагається виштовхнути її з рисової колії. Бо не рисоїди ми! Втім...

А наш рис — найкращий!

Рис — усьому голова

Наш президент хоч і не має, як імператор, власних рисових чеків, підписав у березні 2006 року указ «Про заходи щодо розвитку зрошуваного землеробства в Україні». А це означало, що в південних регіонах могла відновитися діяльність водно-меліоративного комплексу, поліпшився б інвестиційний клімат у сфері виробництва сільськогосподарської продукції. Щонайперше — українського рису.

Однак за півроку, який відвів президент для розробки і коригування програмних завдань із розвитку меліорації, уряд так нічого й не зробив. Ідеться не лише про передачу у комунальну власність об’єктів інженерної інфраструктури внутрігосподарських меліоративних систем, дотримання оптимальних режимів роботи водосховищ і водогосподарських систем, про надійний заслін розкраданню металевих трубопроводів і дощувальної техніки.

Ми, власне, боїмося зізнатися, що за сьогоднішньої собівартості внутрішнє рисівництво неконкурентне і більше занапащає довкілля, ніж приносить користі суспільству. Якщо говорити про промислове рисівництво в Україні, то почалося воно 1926 року з... насіння високоврожайних японських сортів, яке завезли корейці. Але за відсутності дренажних систем, сівозміни поля перетворилися на солонці, болота, окуповані бур’янами. Оскільки урожайність упала до 9—10 центнерів з гектара, з 1960 року рис в Україні не культивували.

Краще б його і не відроджували!

Доріжка-самобранка: розстелив, а на ній — рис!

Але через два роки Україна відрапортувала про введення в експлуатацію Червонознаменської, Північно-Кримської та Інгу­лецької зрошувальних систем, які й мали напоїти ще не висох­лі рисові чеки. 1975 року загальна площа рисових систем стано­вила 62,1 тис. гектарів, а щорічна посівна площа під цією культурою — 38 тис. Один із авторів цього матеріалу пам’ятає часи, коли у рисових чеках Каланчацького району на Херсонщині ловив руками коропів завбільшки з підсвинків. А потім пішла «хімія»: пестициди, гербіциди, мінеральні добрива... Риба догори пузом, незрозуміла алергія у тамтешніх жителів...

Та навіть хімічний допінг не зміг утримати галузь на висоті. Вона почала здавати: скорочувалися посівні площі, падала врожайність. Рисові угіддя із 33,3 тис. га у 1990 році змаліли до 18,9 — у 2001-му. На 10 центнерів знизилася урожайність з гектара. Валове виробництво рису-сирцю скоротилося майже вдвічі. Нинішню ситуацію також не назвеш висхідною...

Можна, звісно, кивати на те, що за сумою активних температур за вегетаційний період українська зона рисосіяння поступається Середній Азії та Краснодарському краю. Можна зважати на цілий ряд факторів внутрішнього характеру, які призвели до кризи. На погіршення соціально-економічних умов господарювання, недостатнє забезпечення засобами виробництва, внаслідок чого не дотримують технологій вирощування, а також на подорожчання насіння, засобів захисту рослин, пально-мастильних матеріалів.

Ці складові ярмом лягли на собівартість, яка зросла майже вдвічі. І виходить, для того щоби покрити витрати на гектар посіву, господарство мусить віддати чотири тонни зерна. За низької урожайності це — прямий шлях до банкрутства.

Але є й інші виверти. За урожайності 60 центнерів з гектара галузь забезпечує 40% рентабельності. Чому ж за такого високого рівня рисосіючі господарства Криму примудряються мати половину всієї заборгованості по зарплаті серед сільгосппідприємств і 42% — перед Пенсійним фондом? До всього, у рисівницьких районах — найнижчий у АР Крим рівень заробітної плати.

Можна оспівувати Інститут рису — єдиний в Україні науково-дослідний заклад, що спеціалізується на цій культурі і рекламує її, як може. Фахівці виводять нові сорти, одержують патенти та авторські свідоцтва, розробили рисову зрошувальну систему, яка функціонує на 450 гектарах: із закритим циклом водообігу і повторним використанням дренажно-скидних вод. Але що тих півтисячі взірцевих гектарів проти 20 тис. далеко не ідеальних?

Про це треба волати. Бо будь-який полив не дощовою водою — це зло. Та й що, зрештою, рослинники поливають, коли іригаційні системи перепрофільовано під інші культури? А в чеках, за рекомендаціями вчених, мусить бути не більше 50% рису...

У 70—80-х роках науковці теж запевняли, що технологія вирощування рису екологічно безпечна для навколишнього середовища, пестицидне навантаження на гектар найменше, а вітчизняна рисова січка за смаком та ситністю перевершує зарубіжні аналоги. Не вірите? Запитайте українців! А з чим ми тоді могли порівняти наш «неперевершений» рис? Чи куштували італійський, іспанський, каліфорнійський, тайський, в’єтнамський?

Краще б запитали жителів Скадовського району на Херсон­щині, якої біди завдало їм суцільне рисосіяння. Червонозна­менська зрошувальна система, по суті, винесла смертний вирок не лише курортній зоні, а й нормальному життю. Весною 1989-го у результаті аварійного скидання дренажних вод у Джарилгацьку затоку потрапила велика кількість отрутохімікатів. Логічним був висновок Міністерства охорони здоров’я та Держкомітету з охорони природи: вирощувати рис у межах Скадовської оздоровчої зони недоцільно. Думаєте, екологічна катастрофа зупинила рисівників?

Невже рекреаційні можливості Херсонщини набагато ниж­чі за виручку від продажу рису? За розрахунками вчених, сумарний економічний ефект від лікувально-оздоровчої діяльності на березі Джарилгацької затоки у кілька десятків разів перевищує вартість отих благ, які може принести культивування рису.

То, можливо, не слід нас переінакшувати на «японців», запихаючи у рот «білий хліб», вирощений із такими величезними витратами-втратами?! Це тільки борці сумо перед поєдинком кидають жменю рису на арену і притоптують його ногами, як на рисовому полі. Наш грунт слід готувати під традиційні культури!

Поле, рисове поле...

Прадідівським методом

Більше цінувати екологічну рівновагу японців навчили Хіросіма та Нагасакі, парниковий ефект. Не порушує її і рисосіяння, навіть попри те, що технології безупинно прогресують. Культову рослину вирощують 85% із 2,3 млн. фермерських господарств. Бачили дозріваючі поля і в самому Токіо. Вони притулилися на острівцях під хитроплетивом автострад. Оскільки середній розмір земельних наділів вбирається у скромні 1,8 гектара, не всі операції можна механізувати. Тому рисівництво потребує рук. Із архаїчними серпом, ціпом, механічною віялкою.

І вода — не обо­в’яз­кова супутниця рису. Вирощують його і на так званому сухому полі. У прихильників «безводної» технології свої аргументи. На заливних полях рослини сягають заввишки 0,9—1,2 метра, багатолисті. Але кремезний пагін багато енергії витрачає на вегетативний ріст, знесилюючи цим самим зернівку. Від таких посівів слід очікувати з гектара 45—54 ц зерна і... 90 — соломи. А низькі, загартовані суходолом, соломи дають стільки ж, зате зерна — вдвічі більше.

На незатопленому полі у рослин міцніше коріння, вони стійкіші до хвороб і шкідників. У воді ж доводиться пригнічувати бур’яни, часто вручну — горбатитися із мотикою. Єдиним джерелом вологи на суходолі є мусони. Але й дармову дощову воду на полі селяни утримують не більше тижня. Лише небагато з нестійких до затоплення бур’янів можуть пережити навіть такий короткий період без кисню. Конюшина і та страждає, жовтіє і зрештою стає зеленим добривом.

Рис, вирощений за альтернативною технологією, за рахунок природного життєвого циклу відрізняється від традиційного передусім ідеальною формою зернівки. І врожаї 73,5 ц з гектара — це вже реальність. Але японські селяни, як і наші, консервативні. Звикли місити багнюку у рисових чеках, переконані, що рис, як і риба, без води — не жилець.

Власне, поливне землеробство і породило японську цивілізацію. Підтримувати у належному стані іригаційну систему для монокультури, що не потре­бує сівозміни, для одинака чи навіть селянської родини — справа непосильна. Без толоки — праці сільської громади — тут не обійтися. Дух колективізму, готовність пожертвувати особистими інтересами заради суспільних, вірність товариству, з яким пов’язане трудове життя кожного, — всі ці риси японської натури коріняться саме у рисівництві.

Його еволюція промайнула перед нашими очима просто на полі Сільськогосподарської експериментальної станції у місті Фуру­кава (префектура Міягі). Спершу — пращурівський метод. Двоє японок хвацько висаджували на заздалегідь розлінованих квадратах пророслі рисові пагінці. Ми таке вже проходили! Пригадуєте? «Хочеш бути передовим — сій квадратно-гніздовим!»

Далі — цікавіше. На поле заїхав агрегат і, маніпулюючи захватами, почав утоплювати у грунт невеличкі ящички із розсадою. За кілька хвилин драглистий майданчик перетворився на «їжачка» із виструнченими рисовими рядочками. Потім стартував «крутіший» пристрій. Висмикуючи поодинці із касети розсаду, він, із дотриманням дистанції, наче руки японок, спровад­жував її у благодатну вологу.

Ну, а далі... Ні, цій картинці обов’язково повинен передувати анекдот. На одній із виставок електроніки японський гід, затиснувши щось у кулаку, запитує в одного з відвідувачів:

— Сто у мене в руці, сто?

Відвідувач вирішив пожартувати і відповів:

— Телевізор!

— Правильно! А скільки стук?

Так і ми поприсідали від здивування, коли безформне одоробло... без керманича заходилося вистеляти «килимову доріжку» із рисовою розсадою. Це нам продемонстрували новітню технологію посадки рису, автором якої є Йошісада Нагасакі. Якщо раніше насіння заглиблювали в ґрунт у спеціальних ящиках, вага якого — близько семи кілограмів, то тепер їх замінила спеціальна стрічка із саджанцями завдовжки 30 метрів. «Доріжку» виготовляють із бавовни та рисової соломи, які з часом розчиняються у воді. Використання стрічки утричі скорочує час обробітку поля.

Через кілька хвилин ми вже захопилися не стільки рівною ходою висівного пристрою, що орієнтувався на полі за допомогою всевидячої системи GPS, а тим, як граціозно, буквально на місці, машинерія розверталася на краю чеків.

Садильний агрегат із комп’ютер­ним дистанційним керуванням — винахід доктора Хітоші Огівара.

— Вартість цієї машини — 6 млн. єн (близько 60 тис. дол.). Вона висаджує 20 тис. рослин на гектар, — каже винахідник. — Можна запрограмувати швидкість пересування по полю, час, протягом якого агрегат працюватиме на тій чи іншій площі, оптимальний кут повороту на краях поля. Використовуючи новинку, можна вдвічі збільшити урожайність з гектара.

Таких «розумних» агрегатів в Японії поки що небагато — 12, чотири з них — у префектурі Міягі. Але інженерна думка працює на перспективу. За прогнозами демографів, із нинішніх 127 млн. японців 2015 року залишиться лише 93 млн. За останні 30 років сільське населення скоротилось із 13 до 3 млн. чоловік. Половині з них — за 65 років. Поки що селяни повністю забезпечують співвітчизників головною продовольчою культурою — рисом, виробляють чотири п’ятих овочів, три чверті молока і дві третини м’яса, що споживаються в країні. А місцеві рибалки виловлюють дві третини споживаних морепродуктів.

Зрозуміло, що процес ста­ріння найболючіше вдарить по селу. Надалі середня японська ферма, що в сто разів менша за американську, ніяк не зможе конкурувати з останньою. Тому передбачається як укрупнення сільськогосподарських угідь, так і переважне заміщення ручної праці комп’ютеризованою технікою, розробка пристосованих до неї сортів рису.

Загалом аграрний сектор Японії виробляє 1,5% ВВП. В абсолютних цифрах це близько 70 млрд. дол. Не так уже й мало для сектора економіки, в якому зайнято лише 5% робочої сили.

Про екологію дбають... качки

За 80-річну діяльність Сільськогосподарська експериментальна станція у місті Фурукава може похвалитися круглою цифрою: тут виведено 40 сортів рису, стійких до холоду, вітровіїв і хвороб. Ними засівають 35% орної землі району Тохоку, що в північно-східній частині Японії. Такі рисові бренди, як Хітомеборе і Сасанішікі, відомі в усій країні і займають відповідно 80,2 і 10,7% посівів у префектурі Міягі. 420 тис. тонн рису щороку — такий внесок цієї області у державні засіки.

Найсвіжіші напрацювання експериментальної станції — Тохоку 177 і Тохоку 181 — поки що проходять апробацію. Та навіть на дослідних полях вони справджують надії селекціонерів. Окрім того, дослідники відгукуються на запити різних споживачів: одним давай ароматизований рис, та ще й з адресним «душком», іншим — «пофарбуй» у той чи інший колір, ще іншим — із низьким вмістом крохмалю, аби не злипався...

Ми прикинули-зважили: агрономом працювати тут нескладно! Хіба багато треба мати кеби, аби запам’ятати, що за чим іде: рис — соя — пар. Або навпаки. Це — не наші польові чи кормові сівозміни, та ще поділені на види: зерно-парові, зерно-паро-просапні, зерно-просапні, зерно-трав’яні... Всього — сім. Найголовніше не збитися, в якій із них що за чим чергується: озимий пар — озима пшениця — кукурудза на зерно — ячмінь тощо і який мінімально допустимий період повернення культур на попереднє місце. Одне слово, вищий пілотаж!

Проте після розмови із співробітниками Департаменту грунтів та добрив спрощенський скепсис де й подівся. Науковці намагаються розширити традиційну трипільну сівозміну, вводячи у неї пшеницю, ячмінь, паралельно виробляючи протиотруту проти хвороб та шкідників, що хвостиком снують за цими культурами. І вже за сезон збирають по два врожаї сої та ячменю. Зачувши це, західні журналісти вдарили нижче пояса:

— Якщо так, то вигідніше вирощувати пшеницю та ячмінь, ніж хвалитися наддорогим рисом, тільки й того, що своїм!

— Рисівництво — це материнка, — зауважили господарі. — Те, з чого почалася японська цивілізація. Ви замулюєте свої родові джерела, викорчовуєте коріння предків?

Певні, так відповіли би не лише наукова еліта, представники рисосіючих префектур, а й прості японці, які їдять ушестеро більше рису, ніж американці (а нам і тягатися годі: вони — 102 кг на рік, ми — менше п’яти). Жують простий рис, живуть найдовше у світі, причому до 75 років зберігаючи майже ідеальне здоров’я.

Із 700 відомих у світі сортів рису в Японії вирощують 44. Понад 70% — у злагоді з екосистемою. Фермери, не криючись, розповідали, що послуговуються мінеральними добривами, пестицидами, але дози їх чітко регламентовані. Стандарти убезпечують від погіршення довкілля. Поля, де буяють біологічно чисті посіви, можна визначити за присутністю на них... качок-санітарів, котрі видзьобують шкідників. Та ще й попутно удобрюють фермерський наділ. Тому зовсім недоречне запитання:

— Хімію застосовуєте?

— Щоб труїти птицю, а потім цим м’ясом годувати дітей?

Біологічний рис у загальному виробництві займає невеликий сегмент — 7%. Ще менше, майже 1%, припадає на так званий органічний рис. Його ще називають падевий, терасовий. Невеличкі поля, розташовані переважно у гірській місцевості, живляться за рахунок потічків, що їх перегороджують загатами. Власне, рис росте сам по собі, без втручання людини. І хоча падевий рис на 20% дорожчий за звичайний, попит на нього високий.

Переваримо рис на... етанол!

Узагалі-то поняття «японський рис» — це загальна назва кількох сортів, що характеризуються підвищеною клейкістю. Його, зварений, зручно їсти паличками — хасі, з нього можна ліпити балабушки з різною начинкою — сусі, із товченого — готувати пиріжки, моті...З нього варять пиво, виброджують саке і женуть сетю — самогон. Дехто просто мліє від рисової парфумерії.

Не виключено, що найближ­чим часом рису знайдуть ще одне застосування — енергетичне. Можливо, саме воно і врятує японське рисівництво, яке до середини 80-х років жило за рахунок бюджетних дотацій. Держава скуповувала майже половину товарного рису за фіксованими цінами при фактичній забороні імпорту, що давало змогу підтримувати дрібні селянські господарства. Така практика перерозподілу продовольчих ресурсів тривала б і далі, але членство у СОТ зобов’язувало Японію відкрити внутрішній ринок для іноземних товарів. Коли ж імпортну браму розчахнули, першим, і найбільше, постраждало сільське господарство.

Уряд змушений був згортати рисівництво. Переорієнтація на інші сфери діяльності хоч і підтримувалася фінансово, проте викликала розчарування у фермерському середовищі. Багато хто просто кидав земельні наділи і перебирався в мегаполіси.

Процес скорочення посівних площ і валових зборів триває й досі. Причому не спонтанно, а за чітким графіком уряду…

Аж раптом чільники згадали про свій же, «доморощений» Кіотський протокол і в рамках зобов’язань знизити викиди парникових газів офіційно прийняли довгострокову програму виробництва біоетанолу. Начерки поки що скромні. До 2010 року намічається довести використання тривідсоткового біоетанолу до обсягів, еквівалентних 500 тис. кілолітрів сирої нафти. Про бензин класу Е10 із 10-відсотковим вмістом етанолу йдеться лише у віддаленій перспективі — 2030 рік.

Міністерство сільського господарства, лісівництва та риболовлі запевнило, що готове довести щорічне виробництво етанолу до 6 млн. кілолітрів, що дорівнює 10% нинішнього використання бензину. Це — поступ одразу у трьох напрямах: глобальній екології, сільськогосподарській політиці та регіональному розвиткові.

Наразі проекти з виробництва етанолу задіяні у шести регіонах країни. На півночі (острів Хоккайдо) сировиною є низькоякісна, але високоврожайна пшениця, а на півдні (Окінава) біоетанол продукують із цукрової тростини. Але вони — не конкуренти рису. В Японії шириться кампанія під гаслом «Перетворимо рисові поля на нафтові!» Обіцянки уряду вселили надію в селян, і разом із місцевою владою вони організовують вирощування рису на занедбаних полях спеціально для виробництва біоетанолу.

Найбільша проблема — собівартість біомаси. За розрахунками Всеяпонської федерації асоціацій сільськогосподарських кооперативів, ціна продажу продовольчого рису становить близько 350 єн (3 дол.) за кілограм. Щоби вироблений етанол із рису був конкурентним із бензином чи імпортним біопаливом, кілограм рису має коштувати... 20 єн.

Така цінова розбіжність не лякає фермерів регіону Хокуріку, котрі культивують фуражний сорт Хокуріку 193 продуктивністю 80 ц з гектара. Це на 20—30 центнерів вище потенціалу продовольчих сортів. Та найголовніше, він невибагливий, не потребує низки витратних операцій при вирощуванні, що значно знижує собівартість.

Поки що всі рисово-етанолові проекти грунтуються на експлуатації закинутих чеків. Якщо долучити до них і діючі, на яких можна вирощувати рис для виробництва етанолу, то набереться не так уже й багато — близько 710 тис. га. Задіявши зібрану з цієї площі біомасу, можна одержати 75—150 тис. кілолітрів альтернативного джерела енергії. Ця цифра аж ніяк не порівнянна з озвученими аграрним міністром 6 млн. кілолітрів. Деякі урядовці ратують за те, аби вдвічі збільшити нинішні площі під цукровою тростиною.

Однак Всеяпонська федерація асоціацій сільськогосподарських кооперативів, фермери вірять в успіх кампанії щодо впровадження етанолу. За тамтешньою традицією, будь-яка трапеза вважається не закінченою, якщо наприкінці не почастували рисом. Поки не подали заключної піали, ще можна сподіватися...