Номінанти на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2008 року
Перемога "Дня" в Євросуді
ПОТРІБНА ДОПОМОГА
Пошук
Архів "Дня" з 1.06.1997 р.
березень 2003
Пн
3
10
17
24
31
Вт
4
11
18
25
Ср
5
12
19
26
Чт
6
13
20
27
Пт
7
14
21
28
Сб
1
8
15
22
29
Нд
2
9
16
23
30
Попередні місяці
Опитування
Російською
English
Історія та "Я"
версія для друку
Пам’ять про останній строк
Еволюція Олександра Солженіцина
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
ОЛЕКСАНДР СОЛЖЕНІЦИН. ФОТО 1998 р.
Сучасне політичне та інтелектуальне життя на пострадянському просторі (і, зокрема, в Росії) сповнене парадоксів. Діла якимось фатальним, незбагненним чином не збігаються зі словами, слова — з думками, а думки — зі створюваним електронними ЗМІ горезвісним «іміджем» (це якщо йдеться про політиків...) І катастрофічно не вистачає істинних духовних авторитетів, не «розкручених», не «зроблених», а тих, які вистраждали всім минулим життям право як завгодно жорстко і з граничною відвертістю виступати з найскладніших питань.
І ось найбільш вражаючий, можливо, парадокс: один із всесвітньо відомих таких авторитетів, кожне слово якого з особливою, винятковою увагою сприймає громадськість не тільки Росії, але й далеких від неї країн, — мовчить. Точніше, він висловлюється інколи зі свого вже не вермонтського, а троїце-ликовського (це поруч з Москвою) «далека» про нагальні проблеми російського — і не тільки — буття; але робить це надто рідко, востаннє — якщо пам’ять не зраджує автора цих рядків — таке сталося в листопаді 1999 року. Щоправда, потім була дуже важлива, змістовна — і неначе навмисно «не помічена» пресою зустріч з новим президентом Росії Володимиром Путіним...
Читач, мабуть, вже здогадався, що йдеться про Олександра Солженіцина, Нобелівського лауреата з літератури 1970 року. Давайте говорити відверто, за «гамбурзьким рахунком» (колись циркові борці раз на рік збиралися у Гамбургу і за зачиненими дверима, без публіки, чесно з’ясовували, хто з них найсильніший): Солженіцин — безперечно найбільший з усіх нині живучих письменників на теренах колишнього Союзу. Слова «нині живучий» вельми, між іншим, недоречні стосовно Олександра Ісайовича; у грудні 2002-го йому виповнилося 84, але, попри поважний вік, письменник і нині дуже багато працює (але вельми мало публікує!)
Абсолютно унікальною є роль Солженіцина як громадського діяча, борця з тоталітаризмом, який люто громив духовні, ідейні засади комунізму і СРСР (і який побачив руїни цих двох своїх ворогів!) Що постало на місці цих руїн і ставлення Солженіцина до драм 90-х — це найскладніше, окреме питання, ми торкнемося його...) Навряд чи варто ще раз нагадувати приголомшливі колізії життєвого шляху єдиного на пострадянському просторі живого Нобелівського лауреата-письменника. Краще наголосимо: з Солженіциним можна і потрібно сперечатися з багатьох принципових питань, багато що в його позиції викликає рішучий протест, і все ж таки не можна не відчувати захоплення цією грандіозною особистістю, тим більше такою, що пропонує інші, альтернативні шляхи розвитку не просто своєї країни, але й усієї цивілізації.
Але спочатку — про ставлення Олександра Ісайовича до нашої країни, до України. Ця тема: великий росіянин і наша земля — особливо актуальна в рік Росії.
ІКОНА СПАСА НЕРУКОТВОРНОГО ХII СТОЛІТТЯ. МОЖЛИВО, САМЕ ТАКИЙ ЛИК ХРИСТА, СПОВНЕНИЙ РІШУЧОСТІ ТА СИЛИ, ОСОБЛИВО БЛИЗЬКИЙ О. СОЛЖЕНІЦИНУ ЯК ПРАВОСЛАВНОМУ МИСЛИТЕЛЮ ТА ПИСЬМЕННИКУ
ДИВНА СПОРІДНЕНІСТЬ
Ще перебуваючи у вимушеній еміграції, Солженіцин зробив спробу роз’яснити своє бачення України, її свободи та її зв’язків з Росією у своїх публіцистичних працях. Так, у пасхальному зверненні до канадських українців (3 травня 1975 р.) письменник заявив: «У мені велика частка української крові, моя мати була майже повна українка. Мій дід по матері — єдиний чоловік у сім’ї після смерті мого батька — був українець, загинув у ГПУ. Його жива мова і життєві повчання українською досі живі в моїх вухах. Я сам не говорю українською, але розумію все. Тому про українську долю я не думаю як про сторонню, але як про власну свою, — я ніколи не забував жодних страждань українського народу, особливо страшний великий голод його, що забрав 6 мільйонів життів. З багатьма українцями з Галичини я сидів у каторжних таборах і тим більше зріднився з ними. Багато моїх друзів залишилося там, на Західній Україні».
Кілька років по тому, 1981 року, Солженіцин знову повернувся до української теми. Звертаючись до учасників конференції з російсько-українських відносин у Торонто, Нобелівський лауреат висловлювався вже у дещо жорсткішій тональності, та й постарався розширити «кут зору» на предмет. Зазначивши. що непробачною вузькістю було б зводити російсько-українські відносини до єдиної альтернативи: «сепаратизм або федерація», письменник потім підкреслив: «Ніхто нікого не може тримати при собі силою, від жодної із сторін у спорі не може бути застосовано насильство до іншої сторони, ані до своєї власної, ані до народу загалом, ані до будь-якої малої меншості, включеної до нього — бо в кожній меншості виявляється своя меншість».
Абсолютно демократична й гуманна позиція (ось драматичний факт: Солженіцин кінця 90-х, повернувшись до Росії, не зовсім у такій самій тональності говорив про війну в Чечні!). Але звернімося до того, про що говорив Олександр Ісайович на тій конференції в Канаді далі. Письменник знову висловив принципово важливу для нього тезу — російський народ так само поневолений комунізмом, як і всі інші, і тому гнобителем і тираном усіх народів СРСР є комуністична ідеологія, а не російська нація. Але, на жаль, додав Солженіцин, ряд громадських діячів із середовища канадських українців (було названо, наприклад, Л. Добрянського) не згодні з цим. Але ж «Комунізм є злом інтернаціональним, історичним і метафізичним, а не московським».
Твердження виразне й блискуче, але хочеться запитати великого письменника: а чи був комуністом Петро I, по-звірячому спалюючи Батурин? Або Катерина II, перетворюючи українців на кріпосних рабів? Або Олександр II, забороняючи українську мову? Слід прямо й гірко визнати: заперечуючи внутрішню імперську суть як старої Росії, так і СРСР, Олександр Ісайович сам в цьому випадку виступає як носій імперської свідомості (те, що він всю відповідальність за злочини історії покладає на комуністів — справу, по суті, не міняє). До речі, на погляд автора цих рядків, саме із вказаної проблеми була б необхідною і можливою хоча б спроба діалогу між Солженіциним і українською інтелігенцією (можливо, і зараз ще не пізно?..)
І, нарешті, відома стаття «Как нам обустроить Россию» (вересень 1990 р.). Законне обурення в Україні викликав, зокрема, такий пасаж письменника: «Спокійне співжиття націй, навіть дрімотне нерозрізнення націй... було майже досягнуто в дореволюційній Росії». Порівняємо Шевченкове:
Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить Бо благоденствує!
Але сторінкою нижче той самий суперечливий Солженіцин із вистражданим, лютим пафосом заявив: «Не маємо ми сил на Імперію! — і не треба, і нехай звалиться вона з наших плечей: вона розмозжує нас, і висмоктує, і прискорює нашу загибель».
Блискуче! Але в тому-то й річ, що Росія, Україна та Білорусь для Олександра Ісайовича — ніяк не частини імперії, а один народ, Русь (і це дуже типово для сучасної російської свідомості; якщо вже вершинний його представник, Солженіцин, дотримується таких поглядів... Замислитися б тим нашим політикам з-поміж лівих, хто твердить про «братній союз трьох народів»: а звідки це у них таке дивне співзвуччя із принциповим ворогом комунізму Солженіциним? На якій основі?)
Хіба дивно, що там само, у статті «Как нам обустроить Россию», знаходимо й такі рядки: «Це все — вигадана недавно фальш, що ледь не з IX століття існував особливий український народ з особливою неросійською мовою». Або: «У відторгнутій Галичині, за австрійської підтравки, було вирощено спотворену українську ненародну мову (?!! — І.С. ), нашпиговану німецькими й польськими словами, і спокуса відучити карпаторосів від російської мови, і спокуса повного всеукраїнського сепаратизму».
Це — 1990 рік. А в 1994 була й різка критика Солженіциним тогочасного посла США в Україні Романа Попадюка (після заяв останнього про те, що Севастополь — територія України), і настирливі сумніви в тому, що Донбас, Слобожанщина, Таврія — справді землі України. Така ось дивна спорідненість... Це тим більше вражає, що в романі «Серпень Чотирнадцятого» сам Солженіцин дає найколоритніший образ свого діда, українця-таврійця, Захара Томчака (в реальному житті — Щербака), який починав з нуля («в дитинстві був простим чабаном.., пас чужих овець і телят, приїхав на Кавказ наймитувати, і отримував він тоді багато менше, ніж платить зараз останньому прихожому робітникові») і який став багатієм (знавець російських прислів’їв, Солженіцин наводить у зв’язку з цим одне з них: «Богатичи — что голубые кони: редко удаются») .
І все ж таки — будьмо вдячні видатному письменнику. Не тільки тому, що Солженіцин підняв ще в 70-і роки свій голос на захист українських правозахисників і політиків Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Юрія Шухевича, Стефанії Шабатури, Ірини Стасів... Олександр Ісайович писав про голод в Україні ще тоді, коли західна преса буквально «відсахувалася» від цієї теми. У романі «В круге первом» є приголомшуючої сили епізод. Один із головних героїв, Рубін, в юності — ревно віруючий марксист (реально це — чудовий письменник і громадський діяч Лев Копелєв, друг Солженіцина) згадує наприкінці 40-х років, сидячи в таборі, як в голодному 33-му «колективізував» українські села. Як у пушкінському «Пире во время чумы», візник смерті проїжджав щоранку і вигукував спочатку: «Покійники є? Виносьте. — А скоро й так: Є? Чи тут є живі? Цей спогад зараз утиснений в голову. Врізано розпеченим тавром. Пече. І здається іноді: рани тобі — за це! В’язниця тобі — за це! Хвороби тобі — за це!»
ПРОРОК, ПИСЬМЕННИК ЧИ ПОЛІТИК?
Діапазон оцінок Солженіцина та його творчості досі вражає. Для одних («непохитних» більшовиків) він — «зрадник, який заробив мільйони на антирадянщині». А ось нью-йоркський історик російського походження Микола Ульянов, автор патологічно українофобської книги «Джерела українського сепаратизму», ще 1969 року писав, що «ніякого Солженіцина взагалі не існує, його сфабриковано літературною майстернею КДБ з метою вибити валюту. Одна людина стільки реальності вмістити нездатна») .
Солженіцин — не такий, як інші, він — загадка... Але сам він дає нам ключ до своїх поглядів і своєї душі: це — православний світогляд. І — боротьба! Ось слова Олександра Ісайовича: «Я вижив і став писати. За моєї безнадійно запущеної гостро злоякісної пухлини це було Боже диво, я ніяк інакше не розумів. Все повернене мені життя відтоді — не моє в повному розумінні, воно має вкладену мету» (йдеться про смертний вирок, який винесли лікарі-онкологи звільненому зеку Солженіцину 1954 року. Тоді він вирішив: поки писатиму — не помру! Це було 49 років тому... Солженіцин живий і творить. Боже диво?).
Ось інші слова письменника: «Коли я боровся сам на сам з комуністичним режимом, я розумів, що це не я борюся, що я — мураха, щоб таку боротьбу витримати, що я тільки знаряддя в чиїхось руках» (у пізнішій статті сказано чіткіше: «Камінь з Божої пращі» ). Саме православна переконаність Солженіцина — це фундамент його цілісного погляду на світ, на історію, політику, культуру.
Для багатьох він — передусім автор повісті «Один день Івана Денисовича», ранніх оповідань, «Архіпелагу ГУЛАГ». Ми ж хочемо привернути увагу до найвищого, на наш погляд, твору письменника, грандіозної епопеї «Красное Колесо» (сам Солженіцин назвав цю працю свого життя не циклом романів, а оповіданням у відміряних строках ). Епопея присвячена передісторії та самій історії революційних подій Росії ХХ століття, тим подіям, що й донині дуже багато в чому визначають хід нашого життя. Обсяг твору —понад 3,5 тисячі сторінок, серед дійових осіб (а їх — багато сотень!) — Микола II, Ленін, Столипін, Лев Толстой, генерал Самсонов...
Зауважимо, що в «Красном Колесе» Солженіцин блискуче використовує прийом монтажу: в художню тканину оповідання включено ювелірно добрані виписки із преси тих років, документів історії... Цікаво почитати російські газети зразка 1914 року, цитовані автором («Польсько-російські відносини ще ніколи не були такими чистими й щирими... З початком війни польський народ (литовський, фінський, український, татарський, білоруський... народи всі, як один, підтримають Государя...». Так писали тоді газети. Ми знаємо, що сталося потім. Про відповідальність преси і перед історією, і перед читачами сказано багато. А ось — конкретика...
Дуже цікавий у «Красном Колесе» Солженіцин-історіософ. Ось лише одна його думка: «Можливо, головна причина, через яку рушаться державні системи, — психологічна: кола, які звикли до влади, не встигають — бо не хочуть — услідкувати та встигнути за змінами нового часу... Мудрим є той, хто поступається, стоячи зі зброєю, а не перекинений горілиць. Почати поступатися — беззаперечність авторитету, влада, титули, капітали, землі, безперебійне обрання, коли всі ці права ще облиті свіжим сонцем і ніщо не провіщає грозу! —адже це важко для людської натури». Нагадаємо, що йдеться про найкривавішу революцію ХХ століття, тому вищенаведена думка далека від абстрактного академізму...
Вражає, як гостро (на 9-му десятку років!) Солженіцин відчуває політичну ситуацію у своїй країні. Ось деякі оцінки з його інтерв’ю Євгену Кисельову (тоді ще — НТВ) у листопаді 1999 року: «Влада в Росії ганебним чином зосередилася в руках нікчемної купки потайних, закулісних людей. Рішення — приймає група із 150—200 осіб, вони й визначають долю країни... Виліковуватися від більшовизму треба через зростання народного самоврядування, починаючи знизу, а демократію треба навчитися створювати, бо це — найважчий спосіб побудови держави... Головний недолік партійної виборчої системи — «анонімність», громадяни не знають, за кого вони насправді голосують; до того ж більшість партій — «примари»... Наші «праві» — аж ніяк не «праві», по суті це радикал-ліберали, котрі застосовують суто більшовицькі методи... Що ж стосується комуністів, то вони просто бояться перемогти на виборах».
Можна погоджуватися з цими думками або ні. Але сила, велич та унікальність Солженіцина в тому, що він з християнських позицій досліджує поведінку людини в позамежних ситуаціях, за межею життя та смерті. Він пам’ятає про останній строк. Він знає, що «головна частина нашої свободи — внутрішня — завжди в нашій волі. Якщо ми самі віддаємо її на розпусту — нам немає людського звання». І не випадково Нобелівську лекцію (1972 р.) Солженіцин завершив знайденим ним вражаючим російським прислів’ям, у вищий смисл якого він свято вірить: «Одно слово правды весь мир перетянет».
