Сид Барет. YO'LL LOOSE YOUR MIND AND PLAY

Коли йому було двадцять два роки він щез; люди казали, що він став повним шизофреніком. Куди він подівся? Була зафільмована "Стіна", герой фільму надто схожий на нього: подивіться на фото...


Передмова
Сьогодні довга веселкова тінь Сида простягається над усією британською музичною сценою. Він подарував радість міліонам і продовжує дарувати її і після своєї смерті. Його музика надихнула багатьох, і буде продовжувати робити це і надалі. Вплив Барета на його гурт відчутний і до тепер. Розуміння значущості його творчості з часом лише зростає...

Давай, незнайомцю, легендо, страднику. Сяй! І до дідька інших, і до дідька наслідки
Однією з причин, чому легенда про Сида (Syd Barrett, справжнє ім'я і прізвище Роджер Кіт Барет, Roger Keith Barrett, народився в 1946 г.) продовжує існувати, є "синдром Джеймса Діна (James Dean), коли не збулося те, що, здавалося б, мало збутися... "Залетів на хмару і там лишився". Справа саме у поєднанні кількох факторів - неповторної індивідуальності, великого таланту, дуже успішної, але нетривкої кар'єри, після якої відбулося трагічне "зникнення". Для прикладу, раніше згаданий Джеймс Дін в кіно або ж Ван Гог (Van Gogh) у малярстві. Це романтичний ідеал, який не перестає приваблювати людей. Барретт дитина і самородок, натхненник для тисяч натхненних. Він запалав у 20 років і згорів у 22.

I've been looking all over the place
for a place for me.
But it ain't anywhere, it just ain't anywhere
"Vegetable Man" (Pink Floyd)

 Якщо людина була цілковитим генієм у неї ніхто не може відібрати право бути овочем в садку біля кухні. І він ним став після своїх 22-х. Величину тієї данини, яку змушені платити такі генератори ідей як Сид Барет за свій успіх, неможливо виміряти, чи переоцінити... У нас його ім'я до болю мало знайоме широкому загалу, виключення складає лише порівняно вузьке коло інтелектуалів і поціновувачів. Звичайно для радянського фана Pink Floyd починались з "Тhe Dark Side of the Moon", чи навіть з "The Wall", і для багатьох, інформація про те, що "флойди" робили щось до 1973 року, була шокуючим відкриттям. Але навіть після цього Сид Барет залишався для більшості якоюсь непевною фігурою, позбавленою будь-яких характерних рис. Зазвичай про нього пам'ятали лише те, що він придумав назву гурту і що після єдиного альбому був вимушений залишити Pink Floyd через пристрасть до наркотиків (ще добре, якщо хто-небудь пам'ятав, що це був ЛСД). Пам'ятали, що йому була присвячена композиція "Shine On You Crazy Diamond" на платівці "Wish You Were Here". Однак, ця річ, скоріше, стосується творчості Роджера Вотерса (Roger Waters), Ріка Райта (Rick Right), Девіда Гілмора (David Gilmour) і Ніка Мейсона (Nick Mason), ніж, власне, Барета. Поряд з цим, на Заході Сид Барет є культовою фігурою, образ юного генія по цей день не дає спокою музикознавцям і прихильникам. У Сида з'явились постійні і стійкі імена - Piper, Madcap, Crazy Diamond. Вплив Барета на ранній Pink Floyd неможливо переоцінити. Почнемо з того, що саме йому прийшла на думку назва гурту. Він був співаком, лідер-гітаристом і основним автором, що повністю сформував образ гурту і зробив її лідером британського психоделічного андеграунду в 1966-б7 роках. Барет написав вісім з одинадцяти пісень дебютного альбому "The Piper at the Gates of Dawn", був автором пісень двох перших синглів гурту "Arnold Layne" і "See Emily Play", що стали хітами. Влітку 1967-го Сид все більше і більше страждав, з одного боку, від несподіваної слави, а з іншого, від постійної психологічної напруги, пов'язаної з необхідністю написати пісню, яка б могла повторити минулий успіх в чартах. Для того, щоб якось втекти від цієї ситуації, Барет все більше і більше звертався до наркотиків. Однак, така втеча від реальності заради прогулянок по іншим світам не могла вирішити існуючих проблем. До того ж, тривале і систематичне вживання ЛСД буквально руйнувало мозок Сида. Він боявся, що оточуючі вважатимуть, що він втратив свою оригінальність. Найкращою ілюстрацією цього стану є композиція "HaveYou Got It Yet?", яка на кожній наступній репетиції мала повністю іншу мелодію і послідовність акордів, ніж на попередній. Можливо, таким чином Барет намагався зробити якусь заяву. Можливо, він просував свої експериментальні ідеї "музики моменту" на новий рівень (і до дідька інших, і до дідька наслідки).

Якби там не було, він вже був серйозно хворий психічно. І, скоріше за все, підозрював це сам. Чи варто казати, що якщо самому Барету важко було розібратися у власних ідеях, то для інших трьох це було практично неможливо. Всього лиш півроку тому Сид підняв Pink Floyd на вершину світової слави, а тепер завів гурт у безвихідь. Однак, його товариші Роджер Вотерс, Рік Райт та Нік Мейсон знайшли вихід з цієї ситуації, на жаль, вже без допомоги і участі свого лідера. У квітні 1968 року він, при дещо химерних обставинах, був вимушений залишити гурт, чи, краще сказати, гурт залишив його. Барет прийняв те, що сталося, доволі спокійно, хоча перший час так і не міг до кінця повірити, що хлопці обійдуться без нього. Саме з цього моменту і почалася легенда Сида Барета. Його культ ніколи не припиняв свого існування.. В 1974-му Барета все ще хотіли повернути до творчої діяльності. Джиммі Пейдж активно цікавився творчим потенціалом Сида і його подальшою долею. Девід Боуі неодноразово намагався затягнути колишнього лідера флойдів до студії. Але все було марно. Яким же чином одна з найбільших легенд в рок-музиці могла вирости навколо музиканта, чия повна записана спадщина, включаючи сольні роботи, складає не більше трьох альбомів? Він був і залишається найбільшою жертвою ЛСД в британській рок-музиці. Але навіть ця трагічна обставина додає його легенді своєрідної гіркуватої чарівності. Навколо існували міліони людей, яким би хотілося знати, що Сид записує ще один альбом, що він повернувся і таке інше.

Барет - один із найбільших мучеників рок-музики, але є ще й інші, ті, які за висловом журналіста Ніка Кента (Nick Kent), були розіп'яті на вівтарі кислоти і принесені в жертву. Дивна історія Сида, можливо унікальна, але деякі паралелі можна знайти у розпаді "мозкового центру" гурту Beach Boys Браєна Уілсона (Brian Wilson). Навіть після смерті Сида, суперечки навколо його постаті не стихають. Критики пишуть про нього серйозні статті, які зазвичай присвячують артистам, чия кар'єра успішно триває. Міфи, що ходили навколо Барета продовжують квітнути. Ось, що кажуть про Сида його друзі і колеги, музиканти та журналісти:
Піт Таунсенд: "Сид - це той випадок, коли людина давала фантастичні надії, і могла б бути неймовірно новаторською особистістю та динамічним, електризуючим виконавцем. Однак, його занапастив психічний розлад, або ж розпад особистості, викликаний вживанням наркотиків".
Нік Кент: "Сид Барет був талановитим автором, новатором, що втратив свій геній і залишився покаліченим, в самотності, в компанії згаслих творчих здібностей і безпомічної, нелогічної шизофренії".
"Я люблю слухати пісні Сида - каже Рік Райт, це трохи сумно, тому що викликає думки про те, що могло б статися. Я думаю, сьогодні він би міг бути одним з найкращих авторів."

З іншого боку, фотограф Мік Рок, друг Барета, вважає, що така подія, як альбом "The Piper at The Gates of Dawn", могла статися лише один раз: " Що він ще має зробити після того, що вже зробив? Нічого подібного ніколи не було більше зроблено на божому світі - це Мистецтво".
Роджер Вотерс: "Попри весь той мотлох, що понаписували про нього і про нас - я емоційно завжди залишався пов'язаний з ним. В інтерв'ю газеті "The Observer" 12 липня 1987 року Роджер сказав: "Тільки минулого року я бачив його уві сні. Ми обоє були на відкритому просторі, він, як і раніше, був недосяжний, але я сів, і говорив з ним, і це було добре. Він, як і раніше, говорив речі, які я був не в змозі зрозуміти, але я погоджувався з ним, і він приймав цю підтримку. Ми обоє були щасливі...".
Девід Гілмор: "З моменту нашого знайомства і до моменту, коли у нього "поїхав дах", Сид був просто фантастичним. Не було жодної людини, якій би він не подобався, яка б не вважала його пречудовим, або, не була б впевнена, що він досягне успіху у будь-чому. Він чудово виглядав і був фантастично талановитий у всьому, до чого торкався. Він був також одним з найсмішніших людей, з яким мені доводилось спілкуватись. Коли він цього хотів, він міг бути дійсно кмітливим і сюрреалістичним. Він був одним з тих людей, які дійсно сяяли...".

Пітер Браун (Peter Brown), поет, перкусіоніст та анархіст, більш відомий як автор текстів до багатьох пісень гурту Cream, зізнавався, що саме Барет надихнув його на відвертість у віршах та експериментальність: "Сид, дійсно, багато зробив для мене у тому розумінні, що, перш за все, він був британцем і дійсно зумів знайти власний британський голос. Його пісня "Arnold Layne" особливо вплинула на мене, тому що я сприймав її, як звільнення. Це була неймовірна пісня, в якій говорилося про британські заморочки. Вона виявилась близькою багатьом людям і згодом надихнула мне писати речі, які не були дуже "трансатлантичними".

За стіною Pink Floyd - привид Сида Барета
Двадцятирічний хлопчина Сид створив свій власний фантастичний світ. Цей світ виник на перехресті багатовікового досвіду англійської культури і нових відкриттів в галузі хімії. Відомо, що Барет і його кембриджські друзі були одними з перших в Британії, хто вже в 1965-му році експериментував з галлюценогенним ЛСД. Сид наповнив свій всесвіт химерними звуками: коли їх слухаєш, виникає те дивне і щемливе відчуття, яке не має назви. Він заселив свій світ персонажами, що жили на межі між реальністю і фантазією. Деякі критики називають Сида сучасним Артюром Рембо (Arthur Rimbaud), віддаючи належне його поетичному таланту, а також схожості долі обох митців. Якщо говорити про поезію в рок-культурі то, на думку багатьох, справжніх Поетів (а не просто авторів чудових текстів) було всього троє: Боб Ділан (Bob Dylan), Сид Барет та Джим Моррісон (Jim Morrison). Не будучи, порівняно з іншими героями 60-х, віртуозом, Сид мав оригінальний і новаторський стиль гри. Він був поряд з Браєном Джонсом (Brian Jones) з The Rolling Stones, Роббі Крігером (Robby Krieger) з The Doors і Джеремі Спенсером (Jeremy Spencer) з Fleetwood Mac, одним із піонерів застосовування слайд-гітари, що до того використовувалася лише шлюзовими музикантами. Гітарний стиль Барета створював психоделічну, драматичну атмосферу, здавалося б, несумісних контрастів, різких змін і натхненного нервового напруження. Єдине, чого не вистачало йому, це стабільності і послідовності для закріплення власних досягнень. Його робота з Pink Floyd до цих пір оцінюється як одна з найбільш виразних, прекрасних записів, зроблених рок-гітаристами. Він був одним з тих, хто довів світу, що фідбек та інші викривлення звуку можуть бути не просто технічним недоліком, а частиною арсеналу засобів для вираження музиканта. Навіть тепер, багато років по тому, баретівське соло залишається одним з основних моментів, реальністю всієї сфери пінкфлойдівської музики. До того ж, потрібно звернути увагу на те, що Сид не позичив жодного відомого прийому у великих блюзовиків, як це в юні роки робили Ерік Клептон, Джефф Бек чи Джиммі Пейдж (що, звичайно, ні в якому разі не применшує вартості досягнень цих гітарних титанів). Беззаперечно, Барет був новатором. Його музика була настільки експериментальною, що, напевно, дещо більше можна було б знайти лише заглибившись у божевільні імпровізації фрі-джазу (free-jazz). Молодий Девід Боуі (David Bowie) був охоплений пристрастю до Сида і у багатьох речах був сформований саме ним. Одкровення, що поп-музика і високе мистецтво можуть бути органічно поєднані в одне ціле, при цьому, утворивши щось нове, вперше прийшло йому в голову, коли він відвідав виставу Pink Floyd в клуб "Marquee". Багато років по тому він казав в інтерв'ю журналу "Penthouse": "І там був Сид Барет, його обличчя було білим, а очі підведені чорним - ця дивна фігура, що співала попереду гурту, який використовував світлове шоу. Я подумав:" Оце так! Він богемна особистість, він поет, і він у рок-гурті!". Сам принцип застосовування звуку, як інструменту, що впливає на почуття і емоції людей, і в 70-х і надалі залишався абсолютно баретівським.

Барет не став очікувати виходу другого альбому і в кінці 1970 року поїхав додому в Кембридж.Лиш одного разу Барет зробив спробу повернутися на сцену, виступивши з невеличким концертом в Кембриджі, але, зі свистом провалившись, більше не займався музикою. В 1975 році Барет, ставши огрядним і втративши свою розкішну шевелюру, раптом з"явився в лондонській студії Abbey Road,де гурт Pink Floyd записував альбом Wish You Were Here, головною піснею якого була присвячена Барету. Без сумніву, усі фани флойдів пам'ятають цю неперевершену електронну елегію "Shine On You Crazy Diamond". Вірші до цієї композиції якнайкраще висловили те, що самі музиканти думають про бездушну машину шоу-бізнесу, що розбещує. Вони говорили про величину тієї данини, яку вона змушує платити за успіх особистість, схожу на Сида:
Згадай, коли ти був молодий,
Ти сяяв, як сонце
Сяй, божевільний діаманте!
Тепер погляд твоїх очей
Немов чорні дірки на небі
Сяй, божевільний діаманте!
Ти потрапив під перехресний обстріл
Дитинства і слави,
Віднесений сталевим бризом
Давай, мішень для далекого сміху
Давай, незнайомцю, легендо, страднику
Сяй!
"Насправді, я написав пісню "Shine On", перш за все для того, щоб побачити реакцію тих, хто думає, що знає і розуміє Сида, - говорив Роджер Вотерс, - у цій композиції є таке відчуття, така глобальна туга з приводу зникнення Сида, у якої просто не має назви... тому що він настільки віддалився, що для нас його тут більше немає".

В 1979-80 роках, після грандіозного успіху альбому "The Wall", з'явилось багато думок про те, що в основі сюрреалістичних видінь Вотерса лежать спомини про його бувшого колегу. І ці висновки стали беззаперечними, коли в 1982 році на екрани вийшов фільм "The Wall". Багато з дивного поводження головного героя або буквально повторює, або навіяне реальними витівками Барета. На альбомі, що вийшов у березні 1994 року "The Division Bell" в пісні "Poles Apart" музиканти знову звертаються до особистості свого колишнього колеги:
Хіба ти не знав... все складалось так погано для тебе
І хіба ти не бачив, що все складалося добре для мене
Чому ми говорили тобі тоді, що
Ти завжди був золотим хлопчиком в ті дні
І що ніколи не зникне в твоїх очах це світло ...

 Ті, хто бачив відеокліп до композиції "High Hopes" не могли не звернути увагу на портретну схожість з Сидом Баретом гігантської голови, яку група людей сунула по безкрайому полю. Таке повернення до власних витоків знайшло своє відображення в тому, що більшість концертів грандіозного туру Pink Floyd 1994 року відкривалось баретівською "Astronomy Domine". Через чверть століття після альбому "Ummagumma" флойди знову відчули необхідність повернутися до цієї речі і зробити її нову версію.

Післямова
Останні 30 років свого життя Барет провів у роздумах, написанні віршів і малюванні, страждаючи, за деякими джерелами, не тільки від психічного розладу, а ще й від безгрошів'я. У нього більше не було активного інтересу до музики, окрім захоплення старим класичним джазом. В музичній пресі не переставали з'являтися повідомлення, де і коли бачили Сида, так само як і рідкісні фотографії, які траплялося зробити. Чоловіка середніх років, доволі гладкого, з рідким, коротко підстриженим волоссям, і з повною відсутністю уваги до будь-якого прояву швацького мистецтва. Він відмовлявся зустрічатись з журналістами і вів закритий спосіб життя. Сид помер 7 липня 2006 року у себе вдома в Кембріджі. Причиною смерті, як повідомили газеті Guardian родичі музиканта, стали ускладнення, пов'язані з діабетом. Схоже, що рідні, перепало чимало грошенят від продажу особистих речей Барета на Кембриджському аукціоні, що відбувся 30 листопада 2006 року, зокрема, його авторських малюнків, а також двох самотужки розписаних велосипеди, на яких музикант їздив до свої улюблених продуктових і теслярних магазинів. "Божевільний діамант" полюбляв збирати меблі. А нам залишилася його музика, тексти і творіння його хворої і геніальної уяви - "PINK FLOYD" ... Світ, створений юним Диваком, залишається з нами. Він залишається у спогадах друзів, в кадрах кіноплівки, в туго заплетених спіральних рядках баретівських віршів. Він готовий прийняти кожного, хто захоче відкрити його для себе.

Дискографія
Сингли спільно з Pink Floyd
- 1967: "Arnold Layne" / "Candy and a Currant Bun"
- 1967: "Flaming" / "The Gnome"
- 1967: "See Emily Play" / "The Scarecrow"
- 1967: "Apples and Oranges" /
- 1968: "Let There Be More Light" / "Remember a Day"

Альбоми з Pink Floyd
- The Piper at the Gates of Dawn (5 серпня 1967)
- A Saucerful of Secrets (29 червня 1968)
- London 1966/1967 (2005)

Збірки з Pink Floyd
- Relics Relics (14 травня 1971)
- A Nice Pair (1974)
- Masters of Rock (1974, Європа)
- Works (1983)
- Tonite Let's All Make Love in London (1990)
- Shine On 1992
- Echoes: The Best of Pink Floyd (листопад 2001)

Сольні альбоми
- The Madcap Laughs - (3 грудня 1970)
- Barrett - (14 листопада 1970)

Сольні збірки
- Barrett (листопад 1974)
- Opel - (17 жовтня 1988)
- Crazy Diamond (квітень 1993)
- The Best of Syd Barrett: Wouldn't You Miss Me? (16 квітень 2001)
- Octopus: The Best of Syd Barrett (29 травня 1992)

Сольні сингли
- "Octopus"/"Golden Hair" (15 листопада 1969)

Взято з: http://ru.wikipedia.org/
http://www.sydbarrett.net/
"The Piper at the Gates of Fame". Статття за матеріалами книги Тіма Вілліса "Madcap"
"Bступ до Барретології". Стаття з журналу Zabriski Rider
"Казки з темної сторони". Уривок з книги Ніка Мейсона "Inside Out" The Sunday Mail
http://www.sydbarrett.net/welcome.htm - фото

Афіша
НОВИНИ
Журнал "Live in МАЙДАН"
Творчість наших друзів та відвідувачів

Про Заклад
Екскурсія по закладу
Фотогалерея, перший зал
Фотогалерея, новий зал

КОЛЕКЦІЇ
Колекція афіш
Колекція картин
Колекція примочок
Колекція пивних етикеток

МЕНЮ
Для тіла
Для душі

ВЕЧОРНИЦІ
Фотоальбом вечорниць
ПОДІЇ 2006
Гості
ФОТОзвіти 2007
Золоте підпілля + mp3
Архівчик друку

КНИГА СКАРГ І ПРОПОЗИЦІЙ
ГОСТЬОВА КНИГА
КОНКУРС