Він не став Президентом України. Але став її національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, на шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров’ям і життям. Президент Віктор Ющенко видав Указ про відзначення 70-річчя від дня народження борця за незалежність України, визначного державного і політичного діяча, журналіста, Героя України В’ячеслава Максимовича Чорновола.

В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в с. Арки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкаської області у родині сільських учителів.

1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні 1958 року (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети “Київський комсомолець”). У студентські роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему “Публіцистика Бориса Грінченка”, ще донедавна забороненого письменника.

Працював на Львівській студії телебачення. У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді. Склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання.

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Аллою Горською, Лесем Танюком, Василем Стусом та іншими. В’ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету.  Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).      

4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі "Україна" на прем’єрі фільму Параджанова "Тіні забутих предків" з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.

Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті “Молода гвардія”. За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший: 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В’ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти "злочинців"),  де подав матеріали про арештованих шістдесятників. За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув’язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. Працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові. 1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу "Український вісник”, в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Під час відомої страхітної загальноукраїнської "зачистки" 1972 року його арештовують знову. Попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання.

Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. “Зеківський генерал” — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец.

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія). Того ж року прийнятий до міжнародного Пен-клубу. У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням. Тримав 120-денну голодовку протесту, був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений без права виїзду в Україну.

У травні 1985 року В’ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів. Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання “Українського вісника”, редактором та автором якого був протягом двох років.

1988 року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яка стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу.

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України — член Руху та його Великої Ради, з грудня 1992 року — голова НРУ. У березні 1990 року В’ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Був головою Львівської облради та облвиконкому. На президентських виборах 1991 року посів друге місце. Народний депутат України двох наступних скликань. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року – член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети “Час/Time” і “Час”. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка у галузі журналістики й публіцистики. Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна. Нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 року присвоєно звання Героя України.

В’ячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки. Убито, як убивали всіх національних провідників України — від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Убито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше — Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...

Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І все одно найважливіше: він був не з бронзи і не з мармуру. Він був веселим і жвавим, з усіма рисами живої людини; вони лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести...

Читаймо його, читаймо уважно, з олівцем, — і ми, сьогоднішні, багато що переосмислимо.

Підготовлено управлінням інформації та зв’язків з громадськістю облдержадміністрації за матеріалами Інтернет-джерел