Частина І. Спокуса або можливість бути впійманим.

Еротично. Естетично. По-філософськи. Виключно по-чоловічому.
(Йдеться про виставку Сергія Савченка, що відкрилася 20 січня в “Дзизі”).

Так, саме по-чоловічому, але зі сторони кретивно-романтичної та елегантної, зі сторони чоловічої слабкості до жіночих форм, ліній, заглибин, опуклостей, а відтак надто до цих форм, вбраних у фарбу з любов’ю та зі смаком справжнього художника-казанови:

тони, півтони, переливання, кола, стікання, цівочки, цяточки, вологість барви, рельєф тіней, тілесно-мокрявий блиск, витонченість краплинних доріжок, бурштиновий вигин плеча чи коліна, зваба оголених не замальованих ділянок, ноти на ліктях, ягодицях...

Живий мольберт, що прагне дотиків пензля.

Полотно, що бавиться самим художником.

Відтак глядачеві стає цікавим не сам факт результату гри, ні, радше процес до і після: відчуття фарби (холодної? вогкої? липкої? якої?), мурашки по шкірі (ще одна з можливих метаморфоз живого полотна, змінність фактури), влипання волосся, стягування шкіри, коли фарба гусне й засихає, відчуття себе не суб’єктом твору, а самим твором, почерком художника, а тому відчуття нової філософії в собі, нового змісту, наповнення, як у пляшк’арті, коли пляшка ніби вивертається навпаки, назовні, видозмінюючи свою внутрішню невидиму порожнину на зовнішню несподівану атракційну сутність. Тіло навиворіт. Душа навиворіт.

А ще процес змивання екзотичного вбрання та запаху, що перетворюється просто на водяний бруд, повернення тілесної цноти, прозорості голубих вен крізь шкіру, родимок та подряпин, рожевості рамен та блідості стегон...

Здається, це “живе” полотно настільки самодостатнє та самоцінне, наскільки ниций та безвартісний простий білий аркуш...

Для Митця (митця-початківця насамперед) перше – непогамовна спрага та магніт ідей, постійна несподіванка та пошуки, експеримент, тоді як друге – плоската торована вже вкотре поверхня, якій ще треба надавати площинності та опуклості.

У першому ж усе є. Однак цілковита омана те, що перше легше до творення, ні, радше набагато складніше. Складніше саме через свою площинність, а надто через самонаповненість, яку художник намагається наповнити (часто переповнити) своїм власним Ego, баченням, чуттям, музикою, зрештою, душею... Окрім того, у бездуховний твір вкладати душу легше, аніж у твір-людину, яка має свою...

Як на мене, ця виставка Савченка радше експеримент художника із самим собою, аніж із можливостями “живого” полотна та фотооб’єктива. Така собі спроба випробувати себе на спокусу надміру та невичерпних можливостей, спроба пійматися.

Адже хто ніколи не спокушається, той залишається цілком невідомим, на щастя.

Частина ІІ. Прелюдія до майбутньої симфонії.

- Сергію, яка концепція цієї виставки?
- О Господи, що ж мені Вам сказати... Давайте я згадаю, бо багато вже сьогодні говорив... Це – живописні фотографії, які стали живописом, вони і були живописом навіть у своєму задумі, з самого початку. Добре, може, не з самого початку, а пізніше, в процесі. Але хотілося показати фотомистецтво, не відходячи від свого живопису, в якому я працюю: тобто колір, композиція, людське тіло, фігура.

- Чому ти обрав людське тіло?

- Саме вибралося. Чомусь так сталось.

- Що не вдалося зробити із тілом: от праглося, але не вийшло?

- Поки що все, що хотів, вдалося. Але в мене є ще плани на майбутнє. Хочеться обширніший проект зробити, де буде більше людей, більше тіл та елементів, про які не хочеться розповідати, бо буде зовсім не цікаво, коли це відбудеться. Якщо мені це вдасться зробити, ви це побачите. Це був такий собі певний етап у цій техніці, яка, сподіваюся, приведе до ширших якихось розгалужень.

- Можеш сам критикнути себе?

- Ну, схалявив трошки із оформленням, хоча воно ніби органічно підійшло до цих підрамників, це я вийшов з положення. Досить дорого оформляти фотографії... Я пробував оформляти фотографії значно багатше, але вони тоді виглядали дещо буржуазно, як сказав хтось із моїх друзів. Тобто це був гарний хід і воно якось так само собою вийшло. Я не виставив багато фотографій, які би хотів, бо їх значна більшість не потрапила сюди, я не зробив всі фотосесії, які би ще хотів, можливо. Я ще маю час. Але наразі вже маю таку сходинку, і, гадаю, досить непогано все вийшло.

- Чим пишаєшся із цієї виставки?

- Великоформатними фотографіями, хоча я й не фотограф, я не впевнений і думаю, що не вмію фотографувати правильно, але все-таки, великі фотографії вийшли, гарні, вони мають враження, як кажуть фотографи, що для мене є добрим компліментом. Хвалять, кажуть, добре, скажімо, поганого нагло так в очі не говорять. Значить, не все так зле.

- Я скажу: критикують надмір, забагато всього, кольору, яскравості, це дезорієнтує...

- Можливо, з часом трішечки буде більше відбору, без сумніву, я думаю про це. Але ж це нічого, це тільки початок...

- Із цих мажорних робіт видно, що ти великий оптиміст у житті.

- Зовсім не так, я страшний песиміст, я вважаю життя великою трагедією, тим не менше, мені вдаються такі роботи. Я зовсім не праг мажору, мені просто хотілося робити колір, переливання його, вписувати фігуру в колір, структуру, зробити це живописним.

- Знаєш, тоді ці роботи – контрреакція на твій песимізм.

- Можливо, й так. В мене ж кутики губ опущені, значить, я песиміст.

- Сергію, в роботах дуже прочувається музична тематика, зокрема джазова.

- У тому періоді життя мені дуже подобається джаз, але музика мені завжди подобалася. Свого часу я нею займався в музичній школі, грав на гітарі, взагалі, я світ намагаюся сприймати крізь музику, знаю ноти. Мистецтво, все, що я бачу, я здатний пропускати через себе, як через музичний інструмент, але образотворче мистецтво – більш довершений, викінчений процес. Хоча перш за все світ слухає музику, мелодику. Мені згадується фільм “Танцююча в темряві”, який мені дуже близький. Там в різних звуках жінка чула музику, напевно, ти бачила, так-от, мені настільки зрозумілий цей фільм; колись я казав, що світ сповнений ритмами, і ритміку треба цю почути, справді, цієї ритміки хотілося досягати і у фотографіях, у живописі, і в процесі роботи ритміка певна була. Тобто воно все співзвучне. Це як Велика Музика. Виставка – це перші якісь мелодії, сподіваюся, всі симфонії будуть попереду, адже цим я займаюся всього три місяці. Думаю, добрим результатом є те, що виставка вже відбулася, і ніби не дуже так зле.

- Мистецтво боді-арту в Україні загалом мало поширене, а радше практично відсутнє.

- Мене боді-арт як такий сильно взагалі не цікавив. Аж дуже надто не цікавить.

- Аж так не цікавив, що вирішив ним зайнятися?

- Просто хотів колись помалювати і мені це сподобалося. Потім я зрозумів, що просто розмалювати тіло – мало, чогось не вистачає. А не вистачало прямокутного формату. Спочатку людське тіло мені видалося ідеальним форматом, але потім я вирішив все ж таки до прямокутника причепитися. Я повторюю: це тільки засіб, боді-арт – це частина того, що я зробив, один зі складових компонентів.

- Чому саме “Дзиґа”?

- До таких речей вона, по-моєму, пасує, і дуже легко погодилася на виставку. Місяців два тому я підійшов до Марека, він: “Чудово, роби”. А мені так хотілося побачити виставку вже у залі, скласти якісь враження для себе. У майстерні все по-інакшому: фотографії пачками лежать, інша справа – зал. Цікавить, звичайно, ще реакція людей.

- І які твої перші враження від самого себе тут?

- Нехай ще відійде, відстоїться... Багато людей прийшло, я не хотів їх шокувати наразі, адже для шокування трішечки інші знімки робити треба, але бачу, що є певне здивування, несподіванка, може, хтось не чекав від мене того, я сам від себе цього півроку тому не чекав.

- Якщо не шокувати, то що?

- Мистецтво не є щось таке, чим треба шокувати.

- Маю на увазі, якого впливу сподівався від своїх робіт?

- Мені, все-таки, подобається естетика, розумієш, естетика може стати якоюсь буржуазною зализаністю, такою тошнотворною, але, власне, щоб естетика не губилася в цьому всьому. У світі дуже багато жорстких антиестетичних тенденцій, які вражають, зачіпають психіку і т. д. Я би не хотів присипляти психіку, але щоб прекрасне не помирало. Не можна прекрасне, гарне, красу виключити з мистецтва, сказати, що це не потрібне. Воно мусить бути. І в сучасному світі, якоюсь сучасною мовою сказане. Взагалі-то, дуже добре дивитися на ці фотографії, знаючи мій живопис. Тобто воно одне з другим дуже непогано співпрацює, тоді знімки самі зрозуміліші стають. Так воно трішечки... можливо, живопис треба було виставляти паралельно. Може, колись в майбутньому. Естетика ж присутня там і тут, хоча я часто приходжу до грані антиестетичного дуже близько. Тобто весь час на межі, намагаюся бути на лезі такому...

- Що ти вважаєш антиестетичним?

- У мене були колись роботи, в яких я від якогось яскравого кольору перейшов до чорно-білого або взагалі до чорного. В тому чорному з’являлися м’які вкраплення кольору, ніжні, і саме тоді цей колір здобував якусь діамантову сутність, який ставав особливо цінний на фоні того чорного, у тім бруді навколо. І йшлося не про те, щоб показати чорне і брудне, але ніжне та м’яке. Тут є різниця в акцентах художника, де саме вони розставлені.

- Чи є для тебе неестетичним, скажімо, постмодерністичне модне поєднання сакрального та, наприклад, геніталій тощо?

- Все залежить від того, як це зображено. Бо з того, як ти мені це описала, можна сказати, так, це погано. Але всяке буває, не раз художник справжнього таланту може це все так повернути, що це буде естетичне, гарне і потрібне людям, і збагачуюче, і цікаве, і будівниче, а не руйнівне.

- І останнє на сьогодні: чого сам собі бажаєш на майбутнє?

- Ой, побажання-побажання... Так всього хочеться багато. І так мало, давай підказуй, що можна побажати собі самому...

- Креативу, наприклад, натхнення, глибини...

- Ну, хотілося би, звичайно, трошки глибшого. Весь час відчуваєш, що недостатньо глибоко, недостатньо високо, недостатньо тонко... Хочеться, звісно, вигравати, всередині винагороджувати себе, працювати над собою треба. Весь час.
Марія ТИТАРЕНКО