- А так, що я вас зачарую і колесом будете їздити... я характерник... - старий
став сміятися.
- Може, ви, школярі, й не знаєте, що воно таке характерник?
- Характерник - то такий козак, що із всякої халепи може себе вирятувати... що його куля не береться...
- Ось-бо то й є.
- Що з чортом знається...
- О, то вже неправда. Хіба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник і чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапі їздить. А при тім він Богові молиться, в церкву ходить, людям добре творить...
Ось який характерник, і про таких я знав...
Жмайлів я знав на Запорожжі кількох. У мій час було їх на Запорожжі кілька. Та
не кожний там і Жмайлом мусив зватися. Запорожці такий химерний народ, що
кожному своє імення приложать, до чого хто вдався, або й так. Ось мій батько
звався Залужний, а мене прозвали Печеним, а як прозвуть раз, то не відпросишся і
не відкупишся. Коли будеш за це сердитися, то вони ще більше при своїм будуть
стояти. Ось із чого мене Печеним прозвали. Пішов я раз з козаками в Крим.
Послали мене з другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене
піймали. Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що і як, скільки
козаків прийшло. А я начеб води в рот, - нічичирк. Хіба ж своїх буду зраджувати?
Тоді стягнули з мене сорочку та давай припікати розпаленим залізом. Шкварчало
моє тіло, а я затяв зуби та й мовчу. І були б мене на смерть замучили, коли б
Свята Покрова за мене не заступилася... Як мене так мучили, зробився крик:
шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомін та стукітню наших... Наскочила одна
козацька чета, як вихор, вирубали татар, а мене освободили... Довго я лічився з
ран, але таки не пропав... І тоді прозвали мене Печеним.
- Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила...
- Еге ж! Побратим мене виручив... От був товариш, щиріший рідного брата...
Царство йому небесне! У морі потонув, а я остався.
Старий присів біля печі, порпав ціпком огонь і важко задумався. Дивився
старечими очима на грань, може, там кого із своїх знайомих у своїй уяві
побачив...
- Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я
неграмотний, але мені здається, що в Господа милосердного є така книга, де всі
люде списані і кожному приписана доля, від якої не втечеш, не встережешся. Так
цьому й бути. Тому-то наші запорожці нічого не бояться - що мав бути, то й буде.
Козак - то так, як муха: бринить, літає, веселиться, аж поки в мед не впаде...
- Або в дьоготь, - добавив Петро.
- Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.
В хаті стало гаряче, мов у парній. Хлопці роздяглися до сорочок. Довгенько ще
вніч балакали. Петро став розказувати, які тепер на світі порядки, та старий
йому перебив:
- Не хочу слухати ні про людей, ні про їхні порядки, вони були і будуть все
однакові, досить мені їх. Ти краще переказуй мені молитву "На сон грядущий", а
то далі забуду все.
Петро став говорити молитву, а дід повторяв за ним кожне слово.
В хаті стало тихо. Всі позасинали. На дворі інколи собаки гарчали, коли під
спліток який звір приближався.
Вранці старий заварив кулешу і побудив хлопців. Вони хотіли зараз вибиратися в
дорогу.
- Ого! Так мені гостину відплачуєте? А не думай один з другим їхати. Перед
весною не пущу. Слава Богові, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а таки інколи
за миром божим скучаю і хочу з добрими людьми повеселитися та побалакати.
- Нам, діду, пильно на Січ...
- Гадаєш, що Січ он там, за оплітком, або край цього лісу? Ще, небоже, не одну
паляницю треба буде з'їсти, заки туди дістанешся.
- Хіба ж воно так далеко?
- А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тоді, як я схочу, то покажу і дорогу, а
коли наперлися, то їдьте, але надвечір знову до моєї зимівки завернете...
- А то ж як?
- А так, що я вас зачарую і колесом будете їздити... я характерник... - старий
став сміятися. - Може, ви, школярі, й не знаєте, що воно таке характерник?
- Характерник - то такий козак, що із всякої халепи може себе вирятувати... що
його куля не береться...
- Ось-бо то й є.
- Що з чортом знається...
- О, то вже неправда. Хіба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник
і чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапі
їздить. А при тім він Богові молиться, в церкву ходить, людям добре творить...
Ось який характерник, і про таких я знав... А коли в мене ще останете, то і про
тих характерників, яких я знав на Запорожжі, розкажу вам.
Нічого було робити. Хлопцям стало ніяково відказуватися від тої щирої гостини.
Хто знає, як воно буде далі, чому ж не вихіснувати хвилі. І вони осталися.
Зараз другої днини пішли на лови. Старий пішов лише з Петром, бо Марко не міг ще
добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати своє мистецтво з
луком. Не хибив ні разу. Старий не міг з дива вийти. Того дня вбили кілька
більших штук і з бідою дотащили їх додому.
По вечері старий порався коло добичі, знімав шкуру, чвертував і вішав в димарі
м'ясо, а коли по вечері полягали, зачинали балачку.
- Діду, - каже Марко, - ви обіцяли розказати нам про характерників, я дуже
цікавий почути.
- Ти собі будь цікавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути. Чоловік, що
не цікавий, остане до смерті дурнем. Але ти ніколи не кажи, що ти на що-небудь
цікавий. Ти або слухай, що другі говорять, і на вус мотай, або питай політичне
так, щоб ніхто не знав, куди ти міриш. Розумний чоловік, та ще й козак,
куди-інде мірить, а поцілить там, де ніхто того не сподівався.
- Спасибі, діду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй, лише
розкажи, що обіцяв, а то завтра ні одного звіра не поцілю. Буду мірити в оленя,
а поцілю в дерево...
- От і не говори! Хіба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже стрілецька
слава? Та вже досить, що обіцяв, то й додержу. Слухайте, поки не заснете...
У мій час жив на Запорожжі характерник - старий Артем Похожий. Ніхто не знав,
скільки йому літ, бо він раз показував себе старим, столітнім, дідуганом, а
другий раз - молодцем, хоч під вінець ставай. Від других запорожців держався
осторонь, усіх називав жовтодзьобами та дурнями. Говорив мало. От так віднехочу
кинув кілька слів та й замовк. Всі його поважали і боялися. Старшина поважала
його тому, що ніхто так не порадив, так діла не повернув, як Артем. А на язик з
ним було піти дуже небезпечно, бо відрубав, мов сокирою. При тім був він
неабиякий силач. Возьме, було, коня поперед себе і несе, як ягня. Піднесе на
плечах гармату з колесами, то нічого. Куля його не бралася: що до нього
встрелиш, то він і оком не моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще
до них по-їхньому говорив не гірш татарина. Раз якось наскочив татарський загін
на наші степи і зайняв табунець козацьких коней. А тоді якраз коней нам було
треба, бо у похід ладились. Татари захопили і кількох молодиків, що коней
пильнували. Дізнався про те Артем, і, не говорячи нікому ні слова, сів на коня,
і поїхав. Кошовий навіть погоні не посилав, бо ті, що спаслися, говорили, то
татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем поїхав, але він
скорше приїхав до Перекопу і тут вижидав кримців. Це все розказували опісля ті
піймані хлопці. Кримці такі раді, женуть добичу і ясир, аж тут на дорозі стоїть
старий жебручий татарин. Здержав їх та щось по-їхньому з ними галакає. Татари
здержалися і його обступили. Йому якраз треба було мати їх всіх у купі, щоб не
розбігалися. Тоді він миттю скинув татарську шапку, відкинув сиву бороду - вона
була у його, бачите, причеплена, а тут довгі козацькі вуси показалися. З-під
поли витягнув кусень довгого заліза. Говорили опісля хлопці, що вдвох ледве то
залізо піднесли. Тоді як зачне бити, кого попав по спині, то так і переломив
хребет, а кому по голові достанеться, то й мізок зараз на верха. Усіх побив.
Тоді порозв'язував хлопців, закурив люльку та й каже: "Ну, хлопці, пора нам
додому".
І утрьох пригнали табун коней додому. І гадаєте, що хоч одним словом почванився
з свого діла? Ні. Махнув рукою, начеб він лише муху забив.
А раз його ляхи піймали. Намотлошив він тих панів-драгунів, чи як там вони
називаються, а опісля став та й ні вусом не моргне. В нас усіх і дух завмер, бо
він нам тоді ватажкував. Ну, не оборонимо, як він сам себе не оборонить, -
пропало. Кожний втікає в комиш. А вони вже й не дивляться на нас, лише в'яжуть
Артема, але він за кожним разом, як його в'яжуть мотузами, що мали сили, лише
рушить руками, то всі мотузи потріскають, мов те павутиння. В'яжуть знову, а він
- те саме. Ми з комишів дивимось, що воно буде. За третім чи четвертим разом він
вже - нічого. Стоїть зв'язаний, як вівця. Його повели - такий смирненький, що
годі. Що сталося? Чи так знемігся? А вони такі раді, вигукують та веселяться.
Неодмінно настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночі, щоб до себе
перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: "Хлопці, збирайтеся, тепер
ворогам справимо бенкет".
Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а то сам Артем
стоїть, як і перше; люлька в зубах, а шабля в руці.
Повів нас опісля вночі на ворожий обоз... Господи, що там тоді за бенкет був!..
Усіх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тоді Артем каже: "Ходіть,
хлопці, покажу вам, кого то вороги замість мене піймали".
Приходимо поміж обозові вози, а там - до великого паля, вбитого в землю, стоїть
на грубім ланцюгу прив'язаний цап.
- Що, що?
- Ну кажу вам - цап. Гадаємо собі, воно ж і правда, що Артем, бо хіба ж цапа
в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути
характерником!
- Може, він з чортом знався? - каже Марко.
- Гріх тобі, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловік, молився, на
церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий угодник у Господа був,
і Пречиста йому в усіх пригодах помагала...
Такі балачки й оповідання вели вони кожного вечора.
Петрові таке життя в лісній пустелі дуже подобалося, і радо був би тут посидів
до весни. Та Марко намагався дуже їхати. Йому вже не давала супокою та думка, що
можуть Їх догнати. Він просив Петра, трохи не плакав, щоб уже зараз їхати далі.

http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=216&page=24