Для України питання Шевченка має не лише художній, і перш за все не художній вимір. І навіть не політичний, і не соціальний. Питання Шевченка для України має вимір екзистенційний, пов'язаний з найсуттєвішими смислами власного існування.


Це Пушкін, Гете, Шекспір чи Данте є просто "головними поетами" для своїх країн. Шевченко – більше, він – "автор" України. Не було б його, не було б "переформатованого" ним козацького міфу, – не народилася б і сучасна Україна. У кращому випадку існував би "Юго-Западный Край", виділений в окрему адміністративну одиницю з урахуванням етнокультурної компоненти.
Люди народжують подібних до себе, – тож Шевченко у тлумаченні, приміром, NN – такий самий тупий та обмежений, як і сам NN. Сучасний "офіційний" чи "шкільний" Шевченко – нудотний та страшний, як і його інтерпретатори, до того ж ще і "євроінтегратор". В Україні існує кілька відмінних образів поета, щоправда, чи не всі вони мінімалістські – відтворюють аж ніяк не "понадлюдський" масштаб його місії, але сповнені "недолюдських" ознак. Отже, боротьба за "справжнього Тараса" ніколи не припиняється, бо навіть його образ є міцним засобом впливу на колективну свідомість, на стереотипи національної поведінки. Така посмертна доля судилась лише героям чи святим…

Слово на сторожі
Шевченко – центральна постать для всього феномену слов’янського літературоцентризму, його деміургійна потужність не відає ніяких меж: саме створений літературою національний міф став підставою для політичної та культурної, а потім і державної консолідації українців. Взагалі, образ поета-пророка, поета-апостола, поета – заклинателя стихій та речника колективного несвідомого є аж занадто актуальним для доби романтизму. Шевченко додає до нього ще один аспект: поет як шаман, жрець, волхв, "кобзар" – гравець на містичній кобзі, як посередник між Землею та Небесами, між історичним минулим, сучасним та майбутнім, що в обряді камлання, у мандрах по різних стихіях прозріває "Золотий Вік" і повертає усій нації її колективну душу. Не випадково ж чимало поезій Шевченка вводять читача або слухача у справжній транс (що, до речі, не відтворюється при перекладі).
І цей самий шаман – автор та ліричний герой власної екстатичної поезії, "діонісійський" Шевченко, – досить непогано уживався в одній людині із Шевченком іншим, "аполонічним", – лояльним підданим російського Государя: спочатку кріпосним, потім – богемним художником, відвідувачем модних салонів, автором російськомовних повістей, рефлексуючим різночинним інтелігентом. Суворе десятирічне заслання Шевченка – це наслідок саме його літературної, а не політичної діяльності: за несамовитого поета-шамана, провозвісника "Золотого Віку" постраждав відносно благонадійний художник.

"Третя альтернатива" України
Дошевченківське "українство" має два протилежних концептуальних спрямування. З одного боку, це малоросійство, побудоване на лояльності України до Санкт-Петербурга, – воно передбачає регіоналістсько-фольклорне розуміння культури "племени пляшущего и поющего", відсутність будь-якого надзавдання, будь-якої місії.
З іншого боку, це традиція українського сепаратизму – намагання відірвати Україну од Північної Росії, антиімперська підривна діяльність – на кшталт тої, яку вели польські патріоти після розподілів Польщі. Якщо взяти до уваги, що діячі цього напрямку нерідко ставили за мету послаблення чи навіть розпад єдиної на той час у світі православної імперії – державницького оплоту православного християнства, "Катехону", стають зрозумілішими й аргументи російських українофобів-"конспірологів", які викривали українофільський рух за змовницьку, антидержавну, ворожу спрямованість.
Спільним же для "малоросійства" і "сепаратизму" було раціональне ставлення до проблематики та відсутність будь-яких екзистенційних чи месіанських складових у розумінні майбутньої долі України. Це об’єднує Котляревського та автора "Історії Русів", Гоголя "Вечеров на хуторе" та тих членів таємних товариств, що під час війни 1812 року покладали надії у вирішенні української справи на Наполеона.
Ідеологи Кирило-Мефодіївського братства, до якого належав також і Шевченко, починають говорити про історичне покликання України, яке, щоправда, в їхній інтерпретації не виходить за межі політичного акту – збирання слов’янських земель на підставах республіканізму та федералізму. У "Книзі буття українського народу" Миколи Костомарова це формулюється так: "І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар". У Шевченка підкреслено не так соціальні чи політичні аспекти відродження, як сотеріологічні, пов’язані із спасінням:

Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

Шевченко відкриває інший – універсальний та екзистенційно заглиблений вимір українського призначення у світі, завдяки поету Україна отримала нове самоусвідомлення – концепт "третього шляху". З одного боку, є "Україна-як-Малоросія", з іншого – "Україна-як-анти-Росія". Шевченкова ж "Україна" – це Земля Обітована, це земне відображення раю; в соціальному ж вимірі – це генератор універсальних культурних та політичних моделей існування для всієї "ідеальної спільноти".
У цьому відношенні доречним і красномовним може бути історичний приклад Білорусі, яка історично та за типологією культурного розвитку є близькою до України. Але в тій самій білоруській культурі немає розвинутого образу "екзистенційної Білорусі", "Білорусі як прототипу раю", "Білорусі поза часом і простором" – Білорусь позбавлена "третьої альтернативи". Сучасні білоруси – це наче ті самі українці, які, однак, так і не діждали свого білоруського Шевченка-міфотворця.

Традиція + модернізація = Консервативна Революція
Тарас стоїть біля витоків української гілки такого політико-ідеологічного напрямку, як Консервативна Революція. Соціально-політичний вимір Консервативної Революції – це поєднання глибокої власної традиції та модернізації, модернізація на підставах традиції, а не всупереч їй; говорячи мовою сучасної соціальної філософії, "модернізація без вестернізації". Її онтологічні інтуїції спрямовані на ресакралізацію буття, на відновлення в ньому провіденційних смислів, на навернення від профанного до сакрального. На відміну од класичного консерватизму, що апелює до "недавнього минулого", Консервативна Революція його заперечує і апелює до "давнього минулого" – до "Золотого Віку", який Шевченко ототожнює з козацькою добою, а типологічно та ідейно близькі до нього російські слов’янофіли – з допетровською Московською Руссю.
Більшість сучасних українських ідеологів та дослідників не бачить великої різниці між Московським царством та Російською імперією, що є суттєвою помилкою. Московське царство інтерпретується слов’янофілами як холістська (тобто органічна) державність, розбудована навколо потужної "сакральної вертикалі" (за Вадимом Цимбурським, релігія та ідеологія, які співвідносять культуру, геополітику та соціально-політичну практику того чи іншого народу із трансцендентною вищою реальністю, екстраполюють його духовні і соціальні вподобання на площину уявлень про граничні причини і цілі існування світу та людства).
Показово, що в Шевченка до Московського царства та царів немає тої ненависті, яка присутня по відношенню до Російської імперії та її імператорів. Шевченку як поету-провидцю (а не як підданому та обивателю) Російська імперія видається антисакральною державністю, до того ж – з помітною присутністю німецької складової (німці, лютерани як носії гіперболізованого раціонального начала – на противагу до істинної мудрості), позбавленої високих, екзистенційних смислів до існування.
Судячи з усього, Шевченко не є політичним ворогом імперії як такої, але як для людини з українського середовища деякі важливі речі для нього є очевиднішими, ніж для росіян. Можливо, йому як сиротині, що з дитинства залишився без матері, ідеальне суспільство бачиться саме як "жіноче царство" – без домінування чоловічого начала (імперія ж якраз маніфестує саме чоловіче начало). Тоді як той самий Гоголь, що в дитинстві залишився без батька, є справжнім поетом патріархального суспільства, особливо у своїй книзі "Выбранные места из переписки с друзьями".
Із слов’янофілами Шевченка поєднує також неприйняття важливих постатей та символів цієї державності – Петра I, Катерини II, Санкт-Петербурга. Образ імперської столиці, надмірно демонізований Пушкіним в "Медном всаднике" та Гоголем в "Петербургских повестях", переводиться Шевченком з високого, демонічно-жахливого в низький, пародійно-знижений ряд: його Петербург, наприклад, в поемі "Сон" ("У всякого своя доля"), відверто гротесковий, жалюгідний, позбавлений пафосу. Сюди ще додається мотив "міста-людожера", збудованого "катом-царем":

Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!

До речі, російські слов’янофіли також, попри їх антизахідництво, не вписувалися до офіційного ідеологічного дискурсу і вважалися владою за неблагонадійних. Величезні претензії щодо Російської імперії, з одного боку, скажімо, тих самих російських слов’янофілів та, з іншого боку, маркіза де Кюстіна чи польських романтиків, мають під собою прямо протилежне підгрунтя. В одному випадку існуюча держава критикується за те, що вона віддалилася од ідеального стану, зрадила якимось дуже важливим сакральним ідеалам, секуляризувалася, забула про своє історичне покликання, позбулася "сакральної вертикалі". В іншому – або за те, що вона взагалі не розвалилася і продовжує існувати, або за те, що не схожа на західноєвропейські країни з ліберальними політичними режимами. На противагу десакралізованій державі, слов’янофіли знайшли новий образ царства – не державницький, а народницький: консолідація в ньому відбувається на підставах солідаристської "соборності", за Олексієм Хом’яковим. Щось подібне у Шевченка має назву "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм".

Поет та воїни Армагедону
Шевченко ніби наперед компенсував нестачу есхатологічних мотивів у подальшій українській літературі та культурі своєю надзвичайною есхатологічністю. Гоголь як автор "Тараса Бульбы" теж вважається творцем українського героїчного козацького міфу, споглядачем "Золотого Віку" України. Проте, за Гоголем, героїчна Україна відійшла в минуле, її сучасне – це лише дегероїзовані Івани Івановичі та Івани Нікифоровичі, а він сам немов би дописує останні сторінки української історії.
Шевченко ж навпаки ніби спрямований у майбутнє – він є провозвісником "Тисячолітнього царства праведників" ("сім’ї великої, вольної, нової"), яке з’явиться на світ після "Останньої битви", після того, як на землю зійде караючий і повертаючий лад Бог. Взагалі, в шевченкових творах присутній унікальний у світовій літературі образ "тотальної війни" – не випадково ж козаки, що ведуть переважно релігійні війни, боронячи православну віру, зображені у нього як воїни Армагедону.
Кожна доба розставляє свої наголоси, у кожної доби свій власний Шевченко. Виклик сучасності вимагає відповіді на питання: чи був якийсь смисл у титанічному акті національного креаціонізму поета? Задля якої саме високої місії нащадкам козаків треба було ставати українцями? Чи зможе тут дорадити Тарас Григорович?
Бо сучасна Україна, що як держава завдячує перш за все Шевченкові, має обмаль спільного з абрисами шевченкової "ідеальної України": несуб’єктна, ладна підкоритися будь-якому тиску, позбавлена історичного смислу, зорієнтована лише на своє "корито". Адже смисл існування України як політично незалежної одиниці не в послабленні Росії, хоч той самий Збігнєв Бжезінський чи близькі за поглядами люди і не визнають за нею інших надзавдань. Смисл у тому, щоб розвинути власну есхатологічну парадигму та явити якусь нову, ще незнану універсальну модель ідентичності людства. І уповання зараз лише на те, що позамежна поезія Шевченка все ж таки резонує з українськими душами, і ці душі зберігають здатність до саморозвитку, до трансцендентних проривів з пут мінімалістської, "вітхої", одновимірної людини.
Автор цих рядків пригадує своє здивування та радість, коли на столі в кабінеті одного з найвідоміших і найрейтинговіших українських політиків (не Ющенка) побачив два величезних видання "Гайдамаків" – одне ще дореволюційне, друге – сучасне, подарункове. Причому, як виявилось, господар активно читає й перечитує цю поему, багато думає – різноманітні закладки, перегнуті сторінки, потерта обкладинка.
Ще один, менш відомий український політик, який теж дуже любить Шевченка і навіть носить із собою кишенькового "Кобзаря", говорить про можливість відновлення ядерного статусу України та про відбудову ядерної зброї, адже не можна, за його думкою, віддати свою батьківщину на поталу новим євроатлантичним "татарам" і "ляхам".
Якщо для когось з українських політиків Шевченко з нудотного офіціозного фуфла перетворюється на живий, актуальний, цікавий текст, це вже симптом надії. Бо коли ідеалом мінімалістів стає максималіст, понадлюдина, така спільнота отримує шанс на достойне та осмислене майбуття.