Події останнього часу, що відбувалися в українській естраді, свідчать про нестримний розвиток шоу-бізнесу в Україні, де бізнесу зазвичай набагато більше, ніж шоу. Яскравим прикладом цього може слугувати хоча б відомий випадок з "державним" просуванням малознаного гурту "Гринджоли" на поважний конкурс Євробачення. Та й не лише саме цей випадок, просто на такому високому рівні низького пілотажу легше пояснюється схема будь-якої промоції. Адже що таке музичний світ України? Звісно, це не трембіти з цимбалами і аж ніяк не Софія Ротару з Віркою Сердючкою. Принаймні в це свято хочеться вірити.


Тим не менш, музичний світ України, любі мої, — це те, на що перетворюють його наші знання про облаштування цього світу. Його конструкція-тіло-механізм. Життя ж взагалі, як значив Джон Леннон, — це те, що відбувається з нами, коли ми розбудовуємо плани щодо нього. Софістика, звісно, і буржуазний ідеалізм, але випадок з "Гринджолами" на Євробаченні свідчить про те, які потужні були механізми виключення культурної пам’яті та прищеплення антикультурного імунітету, що відпрацьовувались за радянської епохи. Виявляється, вони успішно діють і сьогодні.
Ні, не сказати б, що "Гринджоли", як фаворити колишнього голови держсекретаріату Миколи Томенка, у чомусь завинили, програвши конкурс чи взагалі погодившись брати у ньому участь. Зрозуміло, що коли вже підкотила така халтурка, то їм би фішку зрубати під гарячу "помаранчеву" пору, а там хоч трава не рости. Музиканти, що з них візьмеш, окрім тієї ж травки по кишенях! Натомість в особі їхнього високопоставленого промотору виступила та нова "революційна" сила, що нагадала нам про ліричний регрес у нашій "українській" духовності. І нехай з системи промоції не щезли "командні" методи управління, які, здавалося б, мусили щезнути разом з епохою, що їх породила, а також не щезли її представники, які, у свою чергу, фатально з тією епохою не співпадали, гадаючи, що співпадають ідеально. Попри людську симпатію до того ж безперечного культурника Миколи Томенка, який, наче відспіваний Леонід Кучма, грає на гітарі й пише книжки, згадані представники безнадійно вторинні й третинні, двоюрідні й мертвонароджені, "актуальні" у найгіршому сенсі цього слова, оскільки завше прикріплені до "культурного обслуговування" швидкоплинного моменту у ще більш мінливому "державному" житті. Як бачимо, до такого "агітаційного" потягу підпрягли й "Гринджоли".
Але коні, кажу ж, наразі не винні: у випадку з провінційними музикантами далася взнаки не так їхня кон’юнктура, як спільне невміння українців жити в історії, а не в міфі. Мабуть, таки не лише українців, а загалом музикантів-романтиків з провінції. Або, добре, нехай вже просто — музикантів. Ось, наприклад, Борис Гребєнщиков, який співає немодні, але стильні пісні, заслуживши це право десятиліттями творчої кар’єри. Натомість юні "Гринджоли" хотіли одразу стрибнути на п’єдестал, порушивши конвенцію і віру в реальність черги.
Хоч, ніде правди діти, висуваються нині також виконавці, які у реальність вибору і призначення, себто тривалого періоду нудної студійної роботи, таки вірують, але з часом з циганською вдачею заграють. Взяти хоча б Славка Вакарчука з "Океану Ельзи": хіба не заслужив він на свою славу? Хіба не в праві крутитися тепер в колі можновладців на Майдані? Хіба не вільний зірково хворіти? Звісно, заслужив, в праві та вільний, бо, попри усе, пише й гасає сценою професійно, і це ще більший гріх. Чому, спитаєте? Але ж від самого початку закосив хлоп під естраду, схилився вбік блискучого кітчу. Звісно, не Вакарчукова біда, що хтось вказав йому на естетико-стилістичну подібність: спершу з бруднувато-романтичним Джимом Моррісоном, потім з агресивно-панківським Біллі Айдолом, а згодом і зовсім з блазнювато-серйозним Томом Йорком з "Radiohead". Себто співає Вакарчук не з "життя", а з інших "пісень про життя". Гуцульської вимови своєї екзотичної не цурається, спецефектів, запозичених з архівного маскульту, не уникає. Активно намагається зберегти комфорт як російському (екзотика!), так і українському (фольклор!) слухачеві. Здавалося б, чого ж іще? Але учасники його "Океану Ельзи", стомившись від солодкого гламуру й попси, йдуть, тим не менш, працювати далі: творчо, цікаво, не для сцени-ринку, а для самої музики. Скажімо, гурт "Esthetic Education", створений колишнім гітаристом Вакарчука, пропонує складну музику (власне, нікому він нічого не пропонує, бо надто студійний), але хто сказав, що сучасна музика повинна бути легкою?
Здається, як у випадку з "Гринджолами", так і в ситуації з "Океаном Ельзи", "Другою рікою" чи "Тартаком", які заграють з номенклатурними темами-структурами, "національне" у нас вкотре злилося-співпало з "владним" дискурсом. Адже як усе виглядає? За всі часи наша влада намагалась наділити слухача-споживача історичною свідомістю, щоб охопити ідеями – чи то Майдану, а чи Рамадану — геть увесь світ: від кабінету генсека до колгоспної клуні. Аби співалося хай там про що, але обов’язково на тлі чергової "перебудовчої", "незалежної" чи "революційної" епохи. Тобто до уваги брався ментальний резонанс, а не професійні якості виконавців. Здається, різниця зрозуміла, чи не так? І все пояснювалось соціологією мистецтва, звідки походили дивні призначення на високі конкурси, на широкий розголос, на обов’язкову славу (наразі не Вакарчука). Так, за однієї влади у фаворі була Руслана, переможниця минулого Євробачення, за другої — "Гринджоли"… До чого тут музика?
Отже, в такій соціології, як бачимо, немає місця для творчої особистості, без якої розмова про музику не відрізняється від базару про рекламу чи політику. Тут так само легко відчути різницю. Якщо, скажімо, мільйонам моїх співвітчизників подобається один президент, а мені ні, то я змушений підкоритися. Куди ж подінешся з жовтого (чи там помаранчевого або синьо-білого) підводного човна? Втім, коли мільйонам слухачів подобаються "Гринджоли" (Руслана, Вакарчук та інші), а мені вони не подобаються, то тут вже я буду правий. Мабуть, мистецтво для того й існує в Україні, щоби дарувати нам хоча б ілюзію свободи, чи не так?
Тому-то, друзі, у "революційному" житті свобода неможлива, а в "революційному" мистецтві… Хотів було ствердно притакнути, але замислився. Ні, не виходить, товариші. Висування горопашних "Гринджол" на конкурс Євробачення, так само як і "Танців на майдані Конго" на рекламу курячих стегенець, — культурний жест неабиякої ваги. Не до мистецтва тут, справді, а до всюдисущої політики, або нехай вже загаданої соціології хилить. Тому за нинішньої влади страшно не те, що розквітають аматори-провінціали типу "Гринджол", призначених на роль мега-зірок. В принципі, етнічне убозтво (чи пак, даруйте, екзотика) "Диких танців" Руслани теж кудись там призначалось за колишніх наших керманичів, тож нехай ростуть і квітнуть усі дикі квіти. Натомість за будь-якої влади лякає те, як через ці "квіти" звертається-голосить до нас реальний електорат. Наприклад, якого рівню слухач стоїть за авторами "майданного" гімну, зрозуміло. Як і зрозуміло, що "разом нас багато, всіх не подолати" означає наразі ритмічно відповідне "тетя, тетя Кошка, выгляни в окошко: есть хотят котята…" Словом, — всіх нагодувати. У висліді цього в культурі перемагає те саме "екзотичне" сіре болото, від панування якого ми трохи відпочили за клятого тоталітаризму.
До речі, ось кажуть, що тоталітаризм регламентував приватне культурне життя індивіда. Адже ні! Він регламентував і регламентує життя громадське, не більше. Як за "тоталітаризму", так і за "незалежності" який-небудь "Танок на майдані Конго" з Харкова міг заспівати ламаною українською пісеньку на фестивалі "Червона Рута", і відтоді слухай їх, не менш ламаних, по усіх телерадіоканалах. І лише там, бо у "живому" житті вони тією мовою не спілкуються, а в Харкові взагалі так не співають. А як, спитаєте? Ну, не знаю. "Разные люди" там насіяли свого часу такої культури з Чижем, що досі Борис Гребєнщиков полюбляє це місто. Словом, не україномовна це культура, братці, а суто життєва. Хтось ставить на "українську" фішку, а хтось — на "живу", музичну. Натомість на що ставлять харківські панки назвою "Жопу снесло"? На які Євробачення їх пустять? Їхні "дикі танці", либонь, не придадуться при жодному режимі. Але слухач вірить такій "соціології мистецтва" більше, ніж "кошачому" гімну Майдану.
Ну, й не забудемо ще про таку вагому річ у нашому "конкурсному" музичному житті, як зміна рейтингів. "Подумаєш, рейтинги!" — скаже дехто, і буде неправий. Але як допіру карткова система допомагала людям виживати за неринкових часів, так і номенклатурне розподілення на фаворитів і руслан у наші часи важить чимало — якщо не для розвитку, то хоча б для збереження естради на пристойному "майданному" рівні.
Втім, віриться, що людина, яка схопилася-таки за мікрофон, прагне не відшукати якусь там революційну "правду", а насамперед створити свою. Принаймні таке завдання у пісенного жанру "живого" життя. Ідея змагання за історичну справедливість, звичайно, тішить кредо будь-якого рок-гурту, але уявлення про ту ідею наші українські герої сцени мають вельми умовне. Натомість мета — створення пісень-музики — виглядає більш реалістично. Адже навіть славні наші Славко Вакарчук з Русланою і ще будь-ким "революційним" — на відміну від халтурних "Гринджол" — завжди голосять зсередини власного контексту.
Натомість останні в часі події змушують слухача-глядача жваво цікавитись якимись далекими від культури й мистецтва речами. Так само й наші виконавці. Надто вже "грошовою" здобиччю стала для них за останні часи влада, що не дуже тішить. Як і загальний порив заробити гроші, даруйте за каламбур, на Майдані. Мабуть, важко виживати в мистецтві, коли довкола відбуваються такі катаклізми з пертурбаціями, адже справжнє життя концентрується всередині людини, а не назовні. Все, що назовні — історичний контекст, себто намул, піна і громадське лушпиння. Звісно, можуть закинути, мовляв, а як же "тайна творчості" в музиці? Але тайна на те й таємниця, щоби ніхто й ніколи не зміг зробити з неї рімейк.