Будь-який аналіз взаємозв'язку мистецтва з душевною хворобою ставить автора-критика, який наважився на подібний жест, поміж Сциллою цинізму й Харибдою романтичного потягу до геніальних безумців. У будь-якому разі психіатрові легше, адже він може сказати усе, що хоче, не будучи запідозреним у банальності чи реакціонерстві. Мабуть, створюючи музей при міській психіатричній лікарні № 15, легендарній Сабуровій дачі у Харкові, її завідувач Петро Тодорович Петрюк не надто переймався риторичним питанням: що є мистецтвом, а що – ні? В суті речі, йшлося лише про проблему дефініції, аналогічної тій, що виникає при спробі розмежувати "хворе" й "здорове".


Як відомо, психіатри уникають того, що може завдати болю пацієнтам (і цим вони різняться від критиків): слово "божевільний" – заборонене, "душевнохворий" – маловживане. Згідно медичних приписів пацієнтів треба ввічливо називати "аутсайдерами". І це зауважуєш при огляді експонатів музею на Сабурці, сформованих специфікою цього закладу: чудернацькі малюнки, невибагливі віршики, химерні замки з сірників. Таким чином, позиція аутсайдера – це те, що неминуче пов'язує тутешніх "душевнохворих" пацієнтів та їхню трудотерапію з більшістю персонажів нинішнього сучасного мистецтва й літератури, невизнаних соціумом. Аутсайдерство взагалі можна вважати соціальним діагнозом модерного мистця.
Втім, вперше вищезгадана сентенція наочно підтверджується лише в цьому музеї. Історично беручи, на Сабуровій дачі багато чого в історії не лише психіатрії відбувалося вперше. На території колишньої садиби генерал-губернатора Слобожанщини, славного Петра Сабурова, який заповідав свій маєток лікарні, оскільки мав душевнохвору дочку, двісті років тому був заснований психоневрологічний комплекс. Саме тут, у найбільшій в царській Росії психлікарні на 1100 ліжок, головлікар Микола Країнський влаштував у 1897 році перший в історії психіатрії мистецький перформанс. Виголосивши з балкону лікарні промову щодо гуманного ставлення до пацієнтів, він власноруч розв'язав 120 хворих і спалив гамівні сорочки у дворі лікарні. У такий спосіб вперше закладались підвалини системи не-утискання у російських "домах скорби".
Також саме на харківській Сабурці був виданий перший в Російській імперії підручник психіатрії російською мовою, у 1921 році організований перший у світі психоневрологічний інститут, а в 1961-му – відкрита перша у світі кафедра психотерапії, психопрофілактики та психогігієни. Саме тут Костянтин Платонов уперше випробував гіпноз як знеболюючий засіб (насамперед при пологах), а пізніше Захар Германович вперше прооперував пухлину мозку. І саме тут академік Протопопов довів, що психоз – це хвороба мозку внаслідок порушення обміну речовин, а психолог Олександр Лурія розробив детектор брехні, взятий американцями на озброєння.
Втім, справжню славу музею на Сабурці принесли, мабуть, самі пацієнти, серед яких було чимало видатних постатей з літератури й мистецтва, а то й політики. Вищезгадані музейні експонати з царини сьогоднішньої трудотерапії у психлікарні покликані ніби як засвідчити існування іншого погляду на мову культури: писемної чи образотворчої. Але творчість уславлених "душевнохворих", яким доля судилася побувати пацієнтами Сабурової дачі, не завжди була визнана "божевільною" в суспільстві. До автентично "хворих" пацієнтів з відповідними зразками творчості можемо зарахувати хіба що нещасливого поета Велемира Хлєбникова, трагічного письменника-самогубця Всеволода Гаршина або містичного художника Михайла Врубеля. Натомість соціально успішні завсідники Сабурки на зразок революціонера Артема (Сергєєва), що переховувався тут, будучи на нелегальному положенні, потрапляли до психлікарні з причин, далеких від проблем мистецтва. Сюди, як правило, тікали від політичних чисток (Володимир Сосюра), побутового алкоголізму (Аркадій Гайдар), депресії (Андрій Головко), міліції (Едуард Лимонов) та інших малодуховних негараздів.
Проте в "музейній" історії хвороби кожен з уславлених пацієнтів-літераторів мав свій власний номенклатурний діагноз. Інакше і бути не могло, адже чого б тоді вони потрапляли на Сабурову дачу з негласної згоди рідної радвлади! Так, Сосюра, виявляється, страждав на маніакально-депресивний психоз, Гайдар лікувався від алкоголізму з нападами суїциду, Головко взагалі був не лише психічно хворим, але й душогубом, "відмазаним" начальством у справі вбивства власної дружини.
Лише велемудрий Велемир Хлєбников, як і годиться справжнім душевнохворим, цілковито відповідав своєму покликанню безумного поета. Це був направду неоціненний матеріал для психотерапевтів! Мало того, що він передбачив Першу світову війну, так ще й у 1912 році в брошурі "Учитель и ученик" передрік революцію 1917 року і подальший занепад Російської імперії. Тож не дивно, що під час призову до війська романтичному волоцюзі, вічно голодному й безпритульному Хлєбникову настійно запропонували пройти обстеження свого душевного стану. Звісно, до того часу в його колег вже склалася думка щодо цього самого "стану". Наприклад, Осип Мандельштам називав поета "каким-то идиотическим Эйнштейном, не умеющим различить, что ближе – железнодорожный мост или "Слово о полку Игореве". Пізніший Ілля Еренбург вважав його "полубезумным, полугениальным", Максим Горький значив, що "Хлебников творил словесный хаос, стремясь выразить только мучительную путаницу своих, узко и обостренно индивидуальных ощущений", Корній Чуковський закидав "такую отрешенность от всего окружающего, что не всякий осмеливался заговорить с ним", а Микола Асєєв згадував, що "все окружающие относились к нему нежно и несколько недоуменно". Натомість приват-доцент Військово-медичної академії М. І. Кульбін цілком офіційно засвідчив наявність у поета "чрезвычайно неустойчивой нервной системы", а також "состояние психики, которое никоим образом не признается врачами нормальным".
Проте саме на Сабуровій дачі, куди Хлєбников потрапляє перед другим призовом до війська Денікіна у 1919 році, з ним поводяться згідно статусу поета-аутсайдера. Професор-психіатр В. Я. Анфімов пропонує безумному Велемирові в якості трудотерапії написати твори на задану тему. Внаслідок цього з'являються поеми Хлєбникова "Лесная тоска" (ліричний текст), "Поет" (філософський текст) і "Гаршин" (трагічний текст). "Где сумашедший дом? В стенах или за стенами?" – питався автор в останній з цих поем, передбачивши пізніший розподіл Солженіциним радянської імперії на Малу і Велику зони, що знаходяться, відповідно, в межах і поза межами табору-в'язниці.
Не так добре велося на Сабуровій дачі вже у 1920–1930-х роках видатному поетові Володимиру Сосюрі. Щоразу він потрапляв сюди за протекцією Івана Кулика, завідувача агітпропом ЦК КП(б)У, який нібито рятував свого "приятеля" від партійних звинувачень-переслідувань. Тричі тікав хитренький поет з божевільні, отримавши тут діагноз "маніакально-депресивний психоз", переховуючись по квартирах друзів і знайомих, дратуючи партійне начальство. "Сосюра психічно захворів, – нарешті написав у листі «нагору» Іван Кулик у 1934 році. – У нього явище шизофренії, маніакальний стан, елементи еротичного психозу. Він бешкетує, компрометує радянські установи і т. ін." Словом, з письменницького будинку "Слово" Сосюра, востаннє вдавшись до спроби самогубства з передсмертною запискою, подався на лікування до Москви, де, між іншим, бачився з дружиною покійного Сергія Єсеніна, відомого завсідника психлікарень. Повернувшись до Харкова, був-таки вигнаний з партії, після чого написав листа до Сталіна з проханням врятувати його. Далекоглядна дружинонька Сосюри вклала у конверта ще й вищезгадану довідку з Сабурки про психічний стан поета. Як не дивно, Сталін відгукнувся з терапевтичною порадою: "Восстановить в партии. Лечить".
Пізніші видатні герої та персонажі Сабурової дачі були менш "романтичні" у своїх "психоневрологічних" звершеннях. Хіба що сучасна суспільна думка підносить їх до рівня геніальних божевільних, нещасливих пацієнтів Сабурки. Так, наприклад, у нещодавньому фільмі "Русское" юний поет Едуард Лимонов, живучи в 1960-х роках у Харкові і знаючись з місцевою салтівською шпаною, самотужки намагається пограбувати їдальню аби дістати гроші на візит з коханою дівчиною до ресторану. Потерпівши поразку як на цьому малопоетичному, так і на любовному фронті, він ріже вени й потрапляє до психіатричної лікарні на Сабуровій дачі. Де, як натякають нам у фільмі, поставленому, до речі, за повістю Лимонова "Молодой негодяй", допіру лікувалися Гаршин, Врубель і Хлєбников. Здається, у такий спосіб глядачеві дещо нав'язливо запропоновано подумки провести паралель між колишніми видатними пацієнтами Сабурки і "подростком Савченко", майбутнім письменником Едуардом Лимоновим.
Зрештою, порівняння Лимонова з Гаршиним – у "музейному" контексті літературної історії психіатрії – не такий вже великий гріх. Натомість узагальнене порівняння модернізму і сучасного мистецтва з божевіллям – заборонений навіть на романтичній Сабуровій дачі прийом. Адже в 1920-х у Франції сюрреалісти вже проспівали гімн безумству. У 1930-х нацисти в Германії зіграли марш довкола вогнищ з авангардних картин. У 1950-х Дюбюффе підняв на щит руху "Арт брют" гасло: "все, що не має слідів культури". Тому аналізувати мистецтво й божевілля до нинішнього дня не дуже й випадає. Хіба що ось на такому політкоректному, музейно-терапевтичному, чи пак історико-літературному рівні. Тож не дивно, що своєрідна енциклопедія психотерапії видатного ученого К. Платонова має назву "Слово как физиологический и лечебный фактор". Мовляв, "как слово наше отзовется?" Мабуть, про це не варто забувати ніколи…
З іншого боку, звернення Сабурової дачі до аутсайдерського міфу, очевидно, дозволяє зберегти дух відмови від культурної асиміляції, історичного безбатьківства, псевдодуховної фронди. Зокрема видатним пацієнтам-аутсайдерам видається символічний діагноз, згідно з яким вони виступають символами великої боротьби, великої ідеї, а саме аутсайдерство по-музейному розглядають як парадигму модерністської утопії.
Звісно, несподіванкою для читаючої публіки виглядає те, що історію культури відтворив у музеї на Сабуровій дачі не літератор, мистецтвознавець чи філософ, а діагностик і лікар душевнохворих. Здається, завідувач Сабурки, подвижник психоневрологічної справи, добрий лікар Петрюк зрозумів дещо вартісніше за ідею зразково-показового комплексу на території легендарної психлікарні. Адже історія безумства – це дзеркальне відображення історії розуму, сприйняте максимально відсторонено. Ну, а прийняття й вшанування божевілля, осягання його нинішньою культурою хоч би й на вищенаведених прикладах з музейної історії літератури й психіатрії крок за кроком відзначає самопізнання розуму.