Що відбувається насправді, достеменно не відомо нікому. Помаранчеві події розбурхали не тільки політичне середовище України, але і її інтелектуальну еліту. Що таке "помаранчева революція" у культурному вимірі – кітч чи прорив у нову естетику, шанс для України засвідчити свою присутність у світовому культурному просторі чи консервація офіціозної культурної стилістики? Українські інтелектуали жваво дискутують ці питання, висувають безліч версій майбутнього української культури. І хоча голос прибічників помаранчевого звучить гучніше, ніж вже дещо підзабулого та затертого синьо-білого, найхарактерніші думки оптимістів, скептиків і об'єктивістів свідчать про появу різновекторності тепер вже в культурній сфері.


АНДРІЙ БОНДАР, поет
Як впливають помаранчеві події на загальну культурну ситуацію в Україні?
– На мій погляд, дуже позитивно і, безперечно, ми можемо очікувати невдовзі культурний вибух. Мені здається, що можна також чекати на появу зацікавлення Україною на Заході. Отже, ми маємо всі шанси зробити Україну в світі модним продуктом. Звісно, тут дуже багато залежить від нас самих, але грунт вже підготовлено і залишається тільки крокувати назустріч Заходу. Мені здається, з часом можна буде говорити про феномен української культури і я впевнений, що в Україні будуть свої Кустуриця і Павич, а Європа довідається про нас, справжніх, а не шароварних і сірих.
В яких країнах Європи відчувається справжня зацікавленість Україною, яка не обумовлена тільки подіями останніх місяців?
– Стале зацікавлення Україною спостерігається за двома країнами. Це Польща – наш давній сусід і симпатик. Все, що відбувається в Україні, є під пильною обсервацією поляків, які стежать за всім, що відбувається, перекладають українську літературу, цікавляться українською музикою.
Їхня любов і ненависть до України часто міняються місцями. Зараз ми увійшли в фазу великої любові один до одного. Мені здається, що це треба підтримувати, адже Польща – найбільш помаранчева і найбільш українська країна в Європі.
Друга країна – Німеччина. Уже кілька років я спостерігаю поки що обережні кроки в бік України та української культури, але можна прогнозувати пожвавлення цього зацікавлення.
Симпатиками України є також і інші країни, які роблять певну погоду в Європі, – Швейцарія, Голландія та скандинавські країни. Але все впирається у проблему, в якій певною мірою винні й ми, – відсутність перекладачів.
Тобто рух України на Захід відбувається, і він, безперечно, пожвавлюватиметься, бо наразі створені всі умови для цього. Крім того, є дуже великий прагматичний чинник: всі ймовірні кошти, які було згромаджено в європейських фондах і фундаціях на культурні програми і розподілено між країнами-кандидатами на вступ до ЄС, зараз ми можемо спокійно освоювати, тобто українці також можуть пропонувати Європі якісь програми культурного співробітництва. Мене особисто насамперед цікавлять видавничі проекти, і я думаю, що згодом, з приходом нової влади і нової команди, міжкультурні зв'язки поліпшаться. Раніше такої ситуації просто не було.
А що, за вашими спостереженнями, відбувається на східному напрямку? Чи відчувається інтерес до української літератури?
– З боку Росії я інтересу не відчуваю. Мені здається, що це нормально, тому що насправді весь інтерес до України за радянських часів був продиктований кон'юнктурними міркуваннями. Участь українських письменників у "загальносовєтському" культурному житті була запланована. Зараз цієї потреби не існує, а тому і відсутнє зацікавлення з боку росіян. Росіяни, як англійці чи французи, є нацією культурно самодостатньою: вони можуть варитися у своїх соках століттями і не потребувати нічого українського. Їм вистачає перекладів з інших літератур, і це упирається в соціокультурні та соціополітичні речі. Я відчую зацікавлення українською літературою в Росії тільки тоді, коли журнал "Иностранная литература" почне друкувати на своїх шпальтах українців. Мабуть, нам треба спочатку вступити в НАТО, щоб росіяни нас заповажали і почали друкувати.
У середовищі поп-музикантів відбувся очевидний розкол. Що чиниться в кулуарах творчої інтелігенції?
– Якщо взяти літературне середовище, то у ньому не було жодного розмежування на політичному грунті. Зрозуміло, що всі різновекторні письменники підтримали революцію, незважаючи на те, хто і як це робив – закликав, голосував або не робив нічого. В музиці дещо інше: тут йшлося про уподобання, і в результаті перемогла рок-культура, а синтетична попса провалилася. Мені здається, що цей стан треба поглиблювати і заповнювати теле- і радіоефір українським продуктом. Необхідно продовжувати цю революцію в медіа. Попса програла, і вона повинна посісти своє місце: її треба забрати з ефіру і розташувати у своєму гетто. Вони цього заслуговують, адже в гетто протягом тринадцяти років фактично перебувала українська музика.
Зміна політичного режиму в Україні певно означатиме більше відкритості світові, а значить, і більше глобалізації. Як маємо до цього ставитись?
– Критично до глобалізації ставляться ті, хто вже давно і глибоко включений в неї і хто живе за її рахунок. Тобто протестує той, хто сам і сформував глобалізацію. Для української культури входження в глобальний світ наразі є великим шансом, адже таким чином елементарно забезпечується потреба українців бути відомими у світі, бути у ньому своїми. Це також і акт оборонний: глобалізація української культури – захист від російської навали. Вибираючи між світовою і російською глобалізацією, я вибираю перше. Мені більш симпатична Брітні Спірс, а не Тетяна Овсієнко.

ЛАРИСА СКОРИК, архітектор
Як впливають помаранчеві події на загальну культурну ситуацію в Україні?
– Жодна революція не чинила нічого доброго для культури. На превеликий жаль, у всіх революційних "розборках" першою страждала культура як той найтонший, найбільш ранимий шар соціального життя і як духовність. Від французів до Петрограду – що діялося з культурою під час приходів маргіналізованих суспільних груп? Ні нація, ні культура, ні духовність не чиняться тоді, коли одні ненавидять інших. Такого бути не може – це парадоксальна і ненормальна ситуація. Я не вірю в те, що будь-який зрив, який має претензії називати себе революційним, відіб'ється позитивно на культурі.
Сьогодні ми вступили в еру дешевого нігілізму, який може мати для справжньої культури фатальний результат. Я вважаю псевдокультурною всю ту ауру, яка була створена навколо так званої революції. Мені вистачить "культурницького флєру" недавно відбулої інаугурації. Я вже не говорю про всі нонсенси псевдокультурного характеру, які мали місце. Наприклад, про те, коли у Маріїнському палаці – найбільш шляхетному місці, якщо говорити про владу, – пахло борщем з пампушками. Те, що відбувалось на інаугурації, було якимсь дивним симбіозом фольклору – причому, дешевого і несправжнього – і псевдокультури.
Коли сьогодні Західна Європа, тішучись з нашого революційного режиму, вважає, що із цим ми дійдемо до якогось позитиву, то я категорично з цим не погоджуюсь. Говорити про те, що ми вже стали державою, смішно. Держави стаються століттями, а у Західній Європі майже кожна країна може похвалитися тисячоліттями своєї державності. Ми цього не мали, а державу і культуру можна утворити тільки у тиші і спокої, у домі, захищеному від розмаїтих пресингів.
Що зміниться в українській культурній ситуації після "помаранчевої революції"?
– Не зміниться нічого. Настане на коротесенький час затишшя, а потім піде все те саме, що було, тільки іншим штибом.
Я знаю добре тих людей, які мають претензії до того, щоб стати новою політичною елітою або вже себе такою вважають. І я знаю їхній культурницький зріст: їм подобається Поплавський, вони всі, починаючи від нинішнього Президента з родиною, залюбки відвідують його концерти; це вони, прикриваючись реконструкцією, зробили з Майдану Незалежності у Києві те, що я назвала "глобальним кітчем ХХ століття".
Те, що нині взяло гору в Галичині та центрі України, є пролетарською інтелігенцією. Я пішла далі, ніж професор Преображенський з булгаківського "Собачого серця", котрий сказав, що не любить пролетаріат. Я гидую цією пролетарською інтелігенцією. Бо це ще страшніше: пролетаріат хоч не мав освіти, а цих, наче, вчили.
Оце, власне, є та "образованщина", яка насправді інтелігенцією не є. І ця пролетарська інтелігенція, яка сьогодні пишеться до культурної і політичної еліти, мене просто лякає.
У тих, хто сьогодні прийшов до влади, спостерігається така відсутність внутрішнього аристократизму, що Леонід Кравчук у порівнянні з ними – лорд чистої крові. На превеликий жаль, половина нашого суспільства, нашого народу – і, на жаль, моя Галичина з пролетарською інтелігенцією, – не дозріли до Леоніда Кравчука і до нового кандидата Віктора Януковича.
Чому так сталося, що під час помаранчевих подій голос інтелігенції, яка встала на бік Ющенка, звучав набагато гучніше, ніж тої, що симпатизувала Януковичу?
– Тому що це пролетарська інтелігенція. Це ті люди, всередині яких є глибоко недостойне бажання "доскочити" як не так, то по-іншому. "Соромно бути в такій більшості", – казав Сократ. Це був натовп. А Західна Європа, яка тисячами років мала свою державність, невже не розуміє, що держава, яка постала десять років тому з пожоги і руйнації, потребує, як мінімум, одне століття, щоб зажити повною мірою і відчути, що означає державна самостійність і творення нації? У нас народ вчорашнього дня, тому треба дати можливість одним у спокої відійти, а іншим у спокої і повазі прийти, оскільки з нігілізму нічого доброго не робиться. Рівень спідління за радянських часів був настільки великий – на три особи існувало два "стукача" КДБ, – що розраховувати на те, що за десять років щось кардинально змінилося, дуже важко. Як можна не усвідомлювати, що за десять років чудес не буває?

ВАДИМ СКУРАТІВСЬКИЙ, культуролог
Як може відбитися на загальній культурній ситуації в Україні "помаранчева революція"?
– Мені видається, що так звана помаранчева революція – то не стільки революція, як повернення України до якоїсь необхідної норми її існування. Норми, абсолютно еквівалентної тій нормі, до якої дійшов сучасний Захід. Йдеться про те, що, з одного боку, людина творчо перебуває у біосфері і має космічні завдання, а з іншого боку, у часи тоталітарних режимів був такий передсуд, що людство можна організувати без свободи, більше того – ніби всупереч свободі. Але чим ближче добігало кінця ХХ століття, тим більше людство – принаймні європейське і почасти євразійське – розуміло, що для того, щоб людей зорганізувати, потрібні не лише їх спеціальні творчі зусилля (скажімо, інженерний чи спеціальний естетичний художній геній), а потрібна свобода. Річ у тім, що об'єктивно у біосфері людина – єдина тварина, якій для її нормального існування потрібна свобода.
Україна після 1991 року ніби отримала цю свободу. Проте, як виявилося, вона отримала свободу для вчорашньої комуністичної, а лише потому суверенної національної еліти. Чим це закінчилося, ми бачимо: Україна перетворилася на поле діяльної свободи кільканадцяти осіб. І український інтелектуал переконався, що він і його справа увійшли в щонайбільшу кризу.
Помаранчеві події повертають нам свободу, вони імплікують її до нашого складу. І я маю надію, що нормальні цивілізаційні завдання українців у поєднанні зі свободою дадуть певний ефект. Але зрозуміло, що це питання саме по собі дуже складне, і механічне поєднання цивілізації української з українською ж свободою неможливе, треба в кожному жесті щодня і щохвилини все це поєднувати.
Помаранчеві події мали чіткий естетичний контекст. Що відбуватиметься з мас-культурою, зокрема, російською, далі, коли так яскраво проявилася відраза до неї?
– Треба зрозуміти одну просту і очевидну річ: там, де правда й істина, неодмінно з'являється краса. Помаранчеві події справді мали свою естетику з дуже простої причини: в основі цих подій була правда і принаймні прагнення до справедливості. Так було завжди. Російська більшовицько-есерівська революція 1917 року кілька тижнів мала за собою дуже багато правди і дуже багато справедливості. Невипадково, Олександр Блок, побачивши кострища червоноармійців, сказав Маяковському: "Хорошо". Інша річ – що було далі.
Я не знаю, що буде з помаранчевими сюжетами української історії потім, але схоже на те, що вони йдуть у правильному напрямі. І безперечно, ця революція має свій сильний естетичний аспект. Для мене найголовніше тут навіть не помаранчевий колір, а надзвичайно красиві обличчя дівчат і жінок, які брали участь у цих самих подіях. Таке враження, що я потрапив на бал слов'янських красунь, а не на революційне дійство. Це справді естетичний знак "помаранчевої революції".
А далі починаються необхідно складні речі. Йдеться про те, що краса в ХХ столітті поділилася – власне, це почалося дещо раніше, в часи нового мистецтва, модерну, а за тим модернізму і авангарду. Є, зрештою, дуже витончене мистецтво, яке не просто має право на існування, а пояснює нашу екзистенцію, і є дуже полегшений його варіант – те, що називається масовою культурою.
Треба сказати, що "відкрите суспільство" з вільною економікою вивільнює стихії масової культури. Вони оточують людину в буденному її існуванні, а потім – усю країну. У мене таке враження, що сучасну Європу і Сполучені Штати заполонила масова культура. Як тільки Україна зробила кілька кроків назустріч громадянському суспільству, її негайно заполонив євро-американський і російський кітч.
Але – на здоров'я. Річ у тім, що, звичайно, треба емансипуватися від цього кітчу, але не слід забувати про те, що гряде український кітч. Не так зване шароварництво, не фольклоризований кітч, а інший кітч в справжньому євро-американському значенні цього слова. З цим щось належить робити. А що саме? Очевидно, має бути нормальна – як сказав з приводу пушкінської прози Толстой – ієрархія предметів. Масова людина хоче споживати цей самий кітч. Але не треба перетворювати цю ситуацію на абсолютну, і в жодному разі кітч не може бути естетичним диктатором.
Що маємо робити з російською мас-культурою?
– Російська масова культура такого резонансу, як американська, зрозуміло, не має. Але вона має певний резонанс на порадянському просторі. І чесно кажучи, коли вже на те пішло, резонанс і там доволі обмежений. Головною ділянкою цієї самої культури поза межами Росії є тільки Україна. І, зрозуміло, певну агресивність цієї масової культури треба зупиняти, тому що тут іншого виходу немає. А щоб Росія не ображалася, треба компенсувати цю обставину, скажімо, імплікацією до нашої національної культури тих чи інших високих зразків російської класичної культури. Однак, загалом це величезна проблема, адже якщо заборонити російський або західний кітч, прийде якийсь інший…