У рамках проекту „Киевские лавры - 2006” відбулись читання у,  вже ставшому традиційним для такого роду дійств, кафе-книгарні „Бабуїн”.

   Свої твори представляли наші східні сусіди: Андрій Родіонов, Ілля Кормільцев та Анна Витуховська. 

   Завітавши до зали, втрапила як раз на спілкування Родіонова з публікою шляхом гучного та вельми ритмічно-енергічного зачитування своїх поетичних творів. Саме у першому вірші йшлось про те, як би головний герой (називатимемо їх – „Він”) хотів, аби його кохана дозволяла йому пити. Він описував яскраві картини світу, у котрому б вони жили. Там, обіцяв Він, що будуть ділитись „трогательными ништяками”, що „у меня выростут волосы из ноздрей”, що він буде спілкуватись з „спившимися интеллегентами”, аби не бачити „что ты опустилась”.              

    Приємний у своїм дисонансі з початком сюжету його закінчення, наче вердикт підводить жирну риску інтонаційного та змістового закінчення міні-історії , мовби „нож гильйотины”,     взятий за порівняння з „оцинкованным листом” однойменного твору Всеволода Ємелена, відсікає усі зайві думки у слухача.  Дуже шкода - через відсутність серед них останнього, зійшлись на тім Андрій, Анна та Ілля, а отже не могли не згадати кілька його творів. Я лиш продекламую кілька яскравих фраз з почутого.

   Чоловічок йде пожвавленою вулицею міста, несучи той самий, згаданий вже вище,          „оцинкованный лист”. Навколишнє він сприймає на кшталт: ”люди инфузории”, „машины как тараканы”. Та найбільше його хвилює той злощадний лист, котрий дуже гострий, і може „девочке маленькой напрочь голову снести”. Тому всіляко відхиляє Він його у різні боки. І у наступну мить, знову приклавши ”усилия чудовищные”, вступає  вітер, що підносить Його до хмар „тополиной пушинкой”, там  Він витає серед небесних простор    ”словно ангели спустились на грешную землю”, „сияя ослепительно оцинкованым листом”. Але за законом тяжіння прийшов час спускатись долу нашому подорожуючому, і, як завше, не в потрібному місці, бо „на стоянке врезался в дорогой ягуар ”, продовжуючи тримати „как икону нательную”    оцинкований лист.  З господарем машини не оминути було організаційних моментів – „копал его ногой”,  та навіть лікар відмовився лікувати те, що залишилось від потерпілого, адже     „не был застрахован, и вообще сдох ”.  І  висновок автора, що не було нікого, хто б просто „ встал на колени и покаявся в коллективной вине”,       ставшою   причиною         „смерти самоубийцы”.   Такого собі роду сумна повість днів буденних.  

   Далі мікрофон під своє шефство взяв Кормільцев, розпочавши з    „я стреляю с пневматической винтовки в свою тень ” ... „меня не тащит...” ...  „нас тошнит от того, что мы прикидываемся” ...  „меня не тащит...” ...   „я стреляю с пневматической винтовки в свою тень ”.       Потім вірш про мавпу, що вперше побачила своє відображення у воді і відчула невідому їй     „в горле щекотку”,     вперше вирвались у неї   „нелепые кашляющие звуки”.     Себе запитала мавпа: „что со мной происходит?” „Поздравляю! Ты стала человеком”.

   Майстерність автора говорить у спроможності його „тримати” публіку, зачіпляти новими поворотами та раптовими обривами дійств.

   Між Андрієм та Іллею зачитувала Анна. Серед її творів були і „Муссолини”, і „Умри леса, умри”, і „Маяковский,      „скин-хед политический, любил революции естетические, он был революциею продан...”.    У майстерності емоційного читання авторка відставала від своїх колег, заважаючим фактором була, на мою думку, тягуча манера московського акценту.  „Промолчу как безязыкий зверь”, можу процитувати Витуховську ж, щодо її манери читання.

   Хочеться закінчити на двох акордах, не побажавши Вам наступного: словами Кормільцева, з продовження казки „аленькой цветочек” (адже казка закінчується весіллям – там, де справжне життя лише починається) -  „носят всю жизнь бархат, а умирают в дерьме”;  і словами Родіонова, „когда хочется наркотиков, пива – это не одиночество, даже когда хочется на это насцать – это тоже не одиночество, а вот когда насрать – вот это одиночество”.

   Опісля почутого я задумалась над питанням: чому „мати” у українській мові звучать вульгарно, а у російській – смішно, хоч із зрозумілим сарказмом. Ймовірність близької до правди відповіді, допевне, лежить в історії. А історія ніколи на поверхні всерозгляду не розташована, і серед десятитомників монографій її не віднайдеш. Причини минулого закопані у нім ж. Тому, піклуючись про нагальгість освоїти сучасні приорітети, можна спробувати віднайти відповідь, відвідавши такого роду читання українськими письменниками та російськими, а потім для себе пояснити.