В українській пресі, й у виступах офіційних осіб підміна понять у різних сферах людської діяльності – справа звична, і економіка тут не виняток. Наприклад, критерієм «правильності» вибраного шляху економічного реформування найчастіше висувається зростання номінальних показників – ВВП, обсягів промислового виробництва, соціальних виплат, зниження інфляції тощо. Але до уваги не береться один дуже важливий чинник. В більшості країн світу ці показники справді віддзеркалюють те, що цікавить громадян, в Україні ж — те, що хоче бачити правляча політична еліта.

У нас дуже швидко забулася проста істина: методика, запропонована для обчислення цих показників, попервах виходила з тези, що відносини між державою та громадянами мали набути своєрідного «ринкового» характеру, – вільного обміну послугами на конкурентній основі. Макроекономічні ж моделі, які зводили функціонування та існування економіки до кількох спрощених рівнянь «обсягу виробництва» і «випуску продукції», були не спроможні передбачити реального – чи то катастрофічного, чи то позитивного розвитку подій.

Для України, крім вирішення політичних питань, надзвичайно актуальною залишається «орієнтація» в економічному просторі – з необхідним і достатнім аналізом проведених реформ, оцінкою їхньої послідовності та адекватності для формування завдань нового етапу економічного реформування країни.

Важливим кроком у цьому напрямку мав би бути об'єктивний аналіз тих змін, які сталися останнім часом у світі. Як справедливо зазначає відомий російський філософ А.Неклесса, «у світі намітилася перспектива з кількома векторами розвитку. …В межах неоліберальної моделі організації світу вибудовується геоекономічна конструкція, на верхніх поверхах якої розміщується штаб-квартира («штабна економіка»), а внизу – перебуває економіка сировинна, з кількома проміжними поверхами». На який із цих «проміжних поверхів» доведеться потрапити українській економіці – це питання й досі залишається відкритим.

В Україні й досі не сформована певна модель економіки. Усі економічні реформи проводилися непослідовно і були або спробами фрагментарних змін у певних сферах, або ж ситуативним реагуванням на негативні наслідки тих самих непродуманих перетворень. Тому про очікування безболісного наступного етапу реформування, передумови якого вже давно назріли і перезріли, годі й сподіватися.

Попри те, що у світі давно вже йде «війна ефективностей», термін «ефективність української економіки» став не модним. Це зв'язано, передусім, з тим, що ні один з численних українських урядів не мислив і не мислить категоріями всієї держави, або, принаймні, не діяв з огляду стратегічного, довгострокового планування майбутнього.

Ніхто не розглядає механізм існування та функціонування країни та її економіки як механізм здійснення життєдіяльності усередині країни та конкурентоспроможності поза її межами. Набагато легше створювати одномоментні преференції для окремих структур (олігархів, провідних бізнесменів, ФПГ, підприємців – потрібне підкреслити), – попит на них існує, а коли є попит – з'являється і пропозиція.

Україну інфіковано інерцією беззмістовного бюрократичного управління і корупцією, а олігархи, налаштовані на активне збереження своїх привілеїв, здатні заблокувати реформування державної машини. Упродовж років незалежності чітко сформувалася й інша тенденція — демодернизація частини території, регіональний сепаратизм, і навіть певна архаїзація соціальних зв'язків.

Проте ліміт на перерозподіл благ, створених за радянських часів, вичерпується. Ми впритул наблизилися до вибору між подальшим паразитуванням на сформованій за інерцією «трофейній» економіці, з більш-менш стійкою, навіть такою, що посилюється, роллю «держави першої переробки», й спробами входження до транснаціонального світу глобальних корпорацій. До вибору між авторитарною й ліберальної моделями організації економічного життя.

Існує безперечна й важлива істина: примусом і насильством можна так-сяк побудувати індустріальне суспільство і навіть порівняно довго підтримувати його на плаву. Але постіндустріальне й інформаційне суспільство – несумісне із авторитаризмом і несвободою у різноманітних проявах, його не можна ані побудувати на підмурку застарілих відносин, ані підкорити собі жодними наказами.

Упродовж багатьох років у нашій країні за лібералізм видавалася його застаріла версія, в межах якої модно було розмовляти, що ринок сам все розставить на свої місця, а держава гратиме лише роль «сторожа», і вона нічого нікому не винна, – чим меншим буде її втручання в економіку, – тим краще. У цьому контексті зручно було відмовитися від реалізації будь-яких соціальних програм – виживає сильніший, а слабший, якщо не вижив, сам винен — не зміг пристосуватися.

Від цього вульгарного лібералізму у Європі давно відмовилися: ще у квітні 1947 року у Оксфорді було прийнято «Ліберальний маніфест», де про соціальні проблеми говорилося нітрохи не менше, ніж про свободу. А восени 1997 року прийнята «Ліберальна програма на XXI століття», де було зазначено: «Свобода, відповідальність, толерантність, соціальна справедливість і рівність можливостей — ось головні цінності лібералізму».

Сьогодні ліберали Заходу зовсім не ігнорують соціальні проблеми, навпаки, вони впевнені, що не може бути вільним суспільство, яке не прагне справедливості. Назвати «ліберальною» ту політику, яка протягом останнього п ' ятнадцятиліття проводилася в України, можна хіба що глузуючи. На хвилі «помаранчевої революції» здавалося, що влада зробила необхідні висновки, але це виявилося ілюзією.

За цих та низки інших обставин склалися всі умови для того, щоб в Україні взяв гору геоекономічний (транснаціональний), а не етнічно-національний; постсучасний, а не архаїчно-звичний; «вертикальний», а не «горизонтальний» сепаратизм. Після вступу країни до Світової організації торгівлі, в атмосфері фритредерства і багатовимірної суб'єктності, — геоекономічні шляхи країни і її олігархів, Сходу й Заходу, регіонів-реципієнтів і регіонів-донорів, столиці та «всієї іншої України» можуть істотно розійтися. І тут не можна виключати появи одразу кількох «моделей розвитку», причому кожна з цих моделей буде ініціюватися і з «свого» центру, із застосуванням тих чи інших форм неопротекционізму і реанімації мобілізаційних схем управління.

На противагу тенденціям технологічного відставання нашої країни від ближніх і дальніх сусідів, держава могла би гідно виступити в ролі суб'єкта технологічної модернізації замість того, щоб проявляти себе як бюрократичний механізм. Розробка і практичне втілення політики технологічної модернізації дозволить державі загалом, а не її окремим частинам, стимулювати розвиток, заохочувати інвестиції у майбутнє, що неминуче вплине на конкурентоспроможність української економіки у світі, на зростання рівня життя у країні.

Але через ослаблення впливу держави на процеси модернізації, яке ми сьогодні спостерігаємо, на швидке усунення структурних перекосів в економіці та формування рівних умов конкуренції для різних її секторів важко сподіватися. Якщо ж тенденція ослаблення впливу держави на процес модернізації збережеться, модернізація і реформи однаково будуть відбуватися, але вже стихійно і значно більш болісно як для країни в цілому, так і для населення зокрема, аж доки не завершиться остаточне формування моделі, яка б відповідала на сучасні виклики.

Виходячи із зазначеного, ми пропонуємо до обговорення на шпальтах «Диалог.UA» питання про результати і перспективи реформ економіки України, а також умов і передумов українського «економічного дива».