Козак знайде вихід звідусюди, окрім могили,
а козак-характерник і з могили теж.

Давнє козацьке прислів’я


Кожний народ, який хоче жити, витворює і розвиває власну систему захисту роду, етносу, держави. Причому теперішні захисні системи часто відтворюють старі, давно забуті бойові техніки воїнів епохи Золотого віку[1]. Річ у тім, що технічний прогрес дійшов до тієї точки, коли на перше місце виходять особисті якості людини, яка керує сучасною надпотужною зброєю. Нинішній воїн повинен мати пси­хологічну витримку, швидку реакцію, здатність перемагати страх. Отож справжніх вояків, як і тисячі років тому, зараз навчають битися голіруч та з холодною зброєю, керувати собою та впливати на ворога за допомогою різного роду психотехнік.

Україна ніколи не була у цьому винятком. Легенди доносять до нас відомості про варну (верству) славетних вояків, які очолювали і захищали країну під час лихоліть. Християнські літописці, хоч і ставилися до волхвів з осторогою, все ж таки визнавали за ними надприродні можливості. Волхви мали небагатьох, ретельно дібраних учнів. Фізично дужі, вони відрізнялися разом із тим досконалою технікою бою та екстрасенсорними якостями. «Ясуни», «характерники» — так називали їх у народі. За переказами, характерників куля не брала і шабля не сікла.



Характерники навчалися в основному у воєнно-духовних центрах при храмах Святовита і Перуна, найвідоміший з яких містився на острові Руген (у Балтійському морі)[2]. У них «триста посвячених» (діти бояр і князів) опановували фехтування, рукопаш, верхову їзду, тактику і стратегію бойових дій, а особливо вміння керувати значними масами людей і державою. Ретельно вивчали психологію свідомості і таємні знання. Після навчання вони виступали як кадрові військовики, готували дружинників, а кращі з них ставали князями і воєводами.

Є гіпотеза, що головною таємницею, до якої долучалися вояки на вищих ступенях розвитку, була магічна система світобачення — Триглав, що ґрунтувалася на цілісному уявленні про троїсту структуру Всесвіту. Вважалося, що той, хто досконало опановував цей світогляд, ставав могутнім і непереможним, оскільки долучався до свідомості Бога, умів задіяти сили всіх трьох рівнів Всесвіту, які у ведично-українській традиції позначалися термінами «прав», «нав» і «яв». Тому особливе значення у традиції бойових мистецтв мало уявлення про триєдине божество — Триглав або Троян, яке владарює над трьома царствами — небом, землею і царством померлих (індо-арійська трилока)[3]. Народ усвідомлював джерело могутності своїх провідників: «Усі вони в Триглаві об’єднані, всі вони в Нім, і від Нього, яко отроки — діти Великого Бога, від Нього здійсненні — отже браття всі вони... Ми перші були, хто вклонявся Триглаву. Триглав — один, у множинній силі Яви! На пальцях рук ви не лічіть Богів!»[4].



Триподільність світу відбилася і в поділі суспільства на варни. Волхви вчили, що, належачи до певної варни та сумлінно виконуючи свої обов’язки, людина самовдосконалюється на шляху до Бога. Предки знали, що кожний дух у процесі свого розвитку втілюється у виробника, воїна, а потім і мудреця. Кожна варна ставила перед своїми членами відповідні вимоги, особливо жорсткі — перед воїнами і волхвами-мудрецями. Наприклад, стати косаком (від *кес — меч, косак — мечник) означало не просто пройти школу бойового мистецтва, а й змінитися психологічно і світоглядно.



Ясуни завжди йшли у бій першими і вели за собою військо. Народ вірив у них, вважаючи їх живим проявленням Божественної сили: «І йдемо до стягів наших ставати! І ті бо стяги — Ясунів!»[5]. А в мирний час ясуни не лише навчали бойовим мистецтвам, але й, згідно з переказами, допомагали знайти воду, викликали дощ, лікували хворих… У залежності від того, якою природною силою вони найкраще володіли, їм давали відповідне ім’я. Так, князь Оседень (кінець ХХХІІ ст. до н. е.) «за войовничий дух отримав ім’я Перун-Хорборей»[6].



Через те, що в новіші часи наша українська світоглядно-бойова традиція була загнана в підпілля, найдосконаліші воєнні уміння та психотехніки передавалися в межах окремих родів від батька до сина і дійшли до нас під назвою характерництва. Ще кілька століть тому це було досить поширене явище. Відомими характерниками вважалися П. Сагайдачний, П. Лянцкорон­ський, І. Сірко, І. Гонта та ін. Для прикладу, про Івана Сірка сучасники казали: «Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і шкіри не розруба — тільки синє буде»[7].



Характерники добре розуміли, що принцип триєдності є універсальним, а тому його можна застосувати до процесу оволодіння будь-якою наукою чи навичкою, — за усією різноманітністю оточуючого світу він давав змогу побачити його (світу) єдину суть. Істина подібна до гори, на вершину якої веде багато стежок, — вірувань, конфесій, наук, бойових мистецтв. Але на вершині вони зливаються в одне ціле — досконалість. Володіючи вірним розумінням (знанням принципів), завжди можна не лише відновити, але й покращити усе зроблене попередниками (використовуючи при цьому як власну традицію, так і традиції інших народів).



Наше тіло, розум і мова тісно пов’язані між собою і неподільні за своєю структурою. Вірний вибір слів дуже важливий у навчанні, особливо при навчанні рухам, які є основною функцією нашого тіла. Вірно розвиваючи свої координаційно-ру­хо­ві здібності, ми розвиваємо свій мозок і його здатність творити і мислити, — неможливо мати справу з тілом, якщо не залучається розум. Триєдині тіло, розум (психіка) і воля (дух) людини неподільно з’єднані між собою, й оволодіти ними — оце і означає оволодіти Триглавом. Основним сенсом життя будь-якої лю­дини є максимально глибинний розвиток цих складових частин єдиного цілого.



Для справжнього воїна бойове мистецтво передусім потрібне як шлях проявлення потенцій свого тіла і свідомості. Відомо, що найкраще тобі завжди підходить те, з чим ти ріс, що всмоктав із молоком матері. Тому найефективніше бойове мистецтво — це рідне бойове мистецтво, що оживлюється військовим духом свого народу. Ми кажемо про мистецтво, котре дає змогу без усяких обмежень як бити, так і кидати супротивника, не залишаючи йому жодного шансу. Це — вміння повністю володіти ситуацією, обертаючи усі дії супротивника на свою користь.



Щоб досягти такого класу, треба опанувати ЦІЛІСНУ СИСТЕМУ РУХІВ. Те, що ми зараз бачимо у наших спортзалах під назвою «бойове мис­тец­тво», — це насправді ніяке не систематичне мистецтво, а лише сотні й тисячі розрізнених, штучно з’єднаних прийомів, безладна суміш окремих елементів. Тут спостерігається класичний випадок східної інтерпретації первісної, справжньої бойової культури, котра, як ми зараз розуміємо, була створена арійцями на наших землях принаймні 5 тисячоліть тому.



Це дуже цікавий момент. Справа в тому, що жовта (монголоїдна) раса належить до другого психоінформаційно-цивілізаційного рівня, а біла (європейська) — до третього[8]. Стихія другого рівня — стандартні, наперед запрограмовані дії, третього — непередбачувані ситуації, які вимагають гнучких, творчих рішень[9]. Звісна річ, це не могло не відбитися у системах національних бойових мистецтв. Щоб краще запам’ятати кожний окремий випадок (прийом) застосування удару і кидка, азіатські бійці — особливо китайці та японці — створили собі формальні сув’язі, комплекси (ката, таолу), тобто своєрідні рухові ієрогліфи, яких може бути дуже багато. Вони потребують довгих років вивчення, але зовсім не гарантують надійного захисту і перемоги у реальному бою. Бо це — все одно, що розмовляти завченими фразами, не вміючи будувати речення в живому спілкуванні[10].



Натомість козаки-характерники, знаючи універсальні принципи (букви), могли творчо побудувати будь-який новий, досі незнаний прийом (слово), сув’язь (речення), бій (поему). Їхні рухи (прийоми) у бою були підпорядковані єдиному, універсальному законові Триєдності, що дозволяло у конкретній великій битві, «легкій» груповій сутичці або у двобої (один на один) обирати оригінальну і найефективнішу для даного випадку модель (стиль, стратегію) дій. Тому арійське, слов’янське, козацьке бойове мистецтво було універсальною сис­те­мою, що містила в собі всі можливі стилі. Вочевидь, саме з цієї причини ця первинна система не мала спеціальної назви — вона була самим життям. Дуже важливою рисою універсалізму був короткий час опанування цієї системи, що було критично важливим у часи підготовки народу до близької війни.



На жаль, усього цього не розуміють сучасні дослідники українських бойових мистецтв, розвиваючи національні напрямки на основі згаданих вище «ієрогліфів» — довгих (і «недоторкуваних», раз і назавжди визначених) сув’язей ударів та комплексів. Але найбільша проблема виникає, коли спортсмени, які є послідов­ни­ками таких стилів, беруть у руки холодну зброю. Тоді техніка рукопашного бою — точніше, напрацьовані стереотипи рухів — лише заважає опануванню техніки ведення збройного двобою. Оця спеціалізована (рукопашна в азіатському виконанні) техніка є цілком непридатною для реальної сутички, це — лише спортивна компіляція, гімнастика, «мистецтво заради мистецтва», яке потребує багато часу і зусиль у механістичному запам’ятовуванні низки жорстко стандартних прийомів (а також і, додамо, учнівських грошей).



Людина, що займається Триглавом, воло­діє системою побудови рухів — своєрідним павутинням бойових траєкторій, яке дозволяє виконати будь-яку дію, а при потребі — відтво­рити техніку будь-якого стилю. Рухи при цьому перетворюються на удар чи кидок, з’єднуючись з рухами супротивника, який таким чином ніби «сам завдає собі удару». Відсутність конкретних (жорстко стандартних) комбінацій та попередньо відпрацьованих формальних прийо­мів зумовлює різноманітність і універсальність бойової техніки, неповторність і несподіваність дій у тих чи інших, повсякчас змінюваних бойових ситуаціях.



Основою руху у Триглаві є коло- та спіралеподібні траєкторії, орієнтовані у трьох площинах. Технічний арсенал базується на принципі «удар будь-якою части­ною тіла», а тому у своїй різно­ма­нітності є практично безмежним і містить у собі усі види дій стосовно супротивника. Триглав розрахований на бій у будь-яких умовах. Удари, кидки, зачепи, суглобові замки та больові захвати групуються у несподівані, непередбачувані для суперника з’єднання (комбінації), залишаючись при цьому природними та зручними для використання. Біомеханічно та психофізіоло­гічно усі ці рухи відповідають природі української людини. Методика навчання дає можливість кожному, хто займається Триглавом, розробити свої, індиві­ду­альні особливості ведення бою з використанням слабких місць і помилок конкретного супротивника.


КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

“...Еге, Сіркові розбишаки були твердими хлопами, я двічі зустрічав­ся з ними в Європі! Одного разу в Австрії ми оточили такий невелич­кий козацький загін, наших кнехтів було вчетверо більше, а вони, лю­ципери (прости, Єзусе!) поставили вози в коло і, заки сонце сіло, вистріляли наших з половину; вони вміли воювати... На шаблях їм не було в Європі рівних, і знаєш — чому? То дивне, але не було у них певної шко­ли фехтування, чуєш, не-бу-ло! Вони не фехтували, а сікли на капусту, і то був Страшний Суд... А як пиячили хвацько!.. Якось ми таки взяли живцем одного козацюру та й вирішили для сміху споїти перед смер­тю — капітан у нас жартівник був! Наливаємо тому хлопові повні жбани, ну й самі потроху хлищемо... Ну, споїли, упав, зачинили його у стайні та й полягали самі. А він опівночі виліз через стріху, передавив голими руками вартових і втік. З капітаном на спині... Потім, курва, мусили всім загоном за капітана Сіркові викуп сплатити... От, бачиш, оцей шрам? — це у мене від козацького списа, о...”

Андрій Куліш. Сафарі для двох // Світ пригод. №1-2001. Львів: Універсум, с.76.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Слов’янський кулак

Першу письмову згадку про слов’янське бойове мистецтво знаходимо у “Хроніках” візантійського історика Лева Диякона (VI ст.): “Ті з волхвів, які живуть у лісах, а не у містах, володіють руками своїми і ногами з таким успіхом, що можуть самотужки протистояти голими кінцівками мечам і списам озброєних аплітів (візантійських піхотинців)”. Але до чого ж тут волхви — служителі культу, “врахмани і островити” (як їх називає “Повість врем’яних літ”)? Все пояснюється тим, що брахмани-волхви не мали права носити зброї, а захищати своє життя від будь-якої небезпеки чи ворога були змушені за допомогою засобів, якими їх наділила природа, — власних рук і ніг. Звідси й українське народне прислів’я “поти рахман тихий, поки собаки не обступлять” (Борис Грінченко, “Словарь української мови”).

Пізніше методи ведення бою, створені волхвами, стали використовувати руські князі та дружинники. Учень волхва Межибора, відомий під іменем Гуда, був особистим охоронцем князя Ігоря та княгині Ольги. Він заснував першу школу кулачного бою при палаці київських князів. Його систему взяли на озброєння і запорізькі козаки, але досконало нею володіли лише козаки-характерники. Історія підтверджує, що татари на них нападали лише за своєї десятикратної чисельної переваги. Наприклад, про отамана Івана Сірка ходить легенда, що він мав надзвичайні властивості. Навіть після удару шаблею на його тілі залишався лише синець...

Що являє собою “слов’янський кулак”? Іззовні він схожий на китайське ушу. Але на від­міну від його окремих стилів — “кота”, “тигра”, “журавля” та інших — козацька традиція імітує рухи всіх звірів одразу. “Білкою по дереву скачи, хижим вовком чатуй, наче рись, напади, наче орел, вчепись ворогові в душу”, — повчає автор “Заповідей Перунових”. Чи то ногою, чи то рукою — сила удару та швидкість (за рахунок внутрішньої енергії) були такими, що іноді при влученні в лоба могли завалити й великого тура (ці масивні бики тоді ще водилися на українських теренах).

З приходом візантійського християнства “слов’янський кулак” на Русі став відмирати. Князь Володимир переслідував волхвів. Їх залишилися одиниці, та й ті були змушені берегти ді­дів­ські завіти у суворій таємниці. За часів козацтва правнуками волхвів — характерниками — ста­родавні традиції були відроджені та оформлені в школи бойового мистецтва на Запорізькій Січі.

Володимир КУРОВСЬКИЙ
Полковник Подільського полку Характерного козацтва України, керівник Подільського регіонального центру козацьких бойових мистецтв «Триглав»

---------------


[1] У Золотому віці останнього циклу жив Рама — один з організаторів сучасної цивілізації. Ідеальний воїн, він, зокрема, створив першу — універсальну — бойову систему. Про Раму див.: Каганець Ігор. Четверте пришестя Спасителя.

[2] Історія релігії України: У 10 т. / Редкол.: А. Колодний та ін. К., 1996—1998. Т. 1 — Дохристиянські вірування; Прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика. С. 127.

[3] Мифы народов мира. Москва, 1980—2000. Т. 2. С. 524—525.

[4] Велесова книга: Переспіви / За ред. М. Карпенка. К., 1998. С. 9, 172.

[5] Пісня Ратна. Епічна скрижаль «Влес книги» // Індо-Європа. 2000. С. 7.

[6] Там само. С. 13.

[7] Змієві вали: Українські легенди та перекази / За ред. С. В. Мишанича. К., 1992. С. 49.

[8] Детальніше див.: Каганець І. Запрошення до Великого Переходу // Перехід-IV. 2000. № 1(3). С. 2; Каганець Ігор. Арійський стандарт: Українська ідея епохи Великого Переходу // Перехід-IV. 2000. № 2(4).

[9] «Творчість другого рівня — це вміння знайти вже готові зразки, відібрати з них краще і застосувати на максимально доступному рівні досконалості... Для раси третього рівня (рівня творчості) є характерною здатність до ефективних нестандартних дій, до творчості, до раціонального прорахування причинно-наслідкових зв’язків, відкритість до нового, несподіваного, нетрадиційного» (Арійський стандарт... С. 19, 23). — Ред.

[10] «Різниця між “ерудицією” жовтої раси і “логікою” білої раси яскраво виявляється у системі письма. Для досконалого володіння писемною китайською мовою потрібно знати понад 10 тисяч ієрогліфів... Європейське алфавітне письмо не потребує запам’ятовування десятків тисяч ієрогліфів — достатньо знати чотири десятки знаків і не дуже складні правила їх застосування» (Арійський стандарт... С. 23). — Ред.

www.perehid.org.ua