Дехто дуже часто мене або просто не розуміє, або розуміє неправильно. От, наприклад, коли я жорстко чи з іронією пишу про власне минуле, це сприймається мало не як ніж у спину покоління. Хоча, з іншого боку, якщо про це пишеться, не любити описуваного просто не можна. Та й хто, зрештою, встановлює правила: так можна любити, а перетак — ні?

А я все про неї, про рідну радянську школу. Бо скільки житиму, все писатиму про неї. Тепер я цю школу дуже люблю, хоча розумію, що вона могла бути кращою. Тоді ж я її ненавидів. За те, що об коліна намагалася зламати особистість. За вранішню нудоту перед політінформаціями. За знятий у третьому класі піонерський галстук?

Я був дуже вдячним піонером — це була моя перша й остання партійність. Мене з Олею Жулковською — зразкових учнів 3-Б класу, прийняли в піонери 21 січня, у день смерті Лєніна. Ми були єдиними піонерами класу аж до 19 травня, і нам затято заздрив увесь клас. Мені не можна було послизнутися, зганьбитися і дати себе спіймати на гарячому. Але я не витримав іспит.

У третьому класі нас прийняла огрядна і жорстока Амалія Францівна, а наша добра і худорлява Марія Іллівна пішла на пенсію. У мене був непоганий, як на піонера, голос і уникнути участі у шкільному хорі я не міг.

На звітний міжшкільний концерт треба було принести блакитні брюки, білу сорочку і чомусь синю пілотку — така була концепція. Ми мали співати ”Родина слышит, Родина знает”. Але я забув брюки вдома, за що Амалія Францівна змусила мене каятися перед учнями. Я мав вийти до дошки, зняти галстук і просити вибачення в усього класу. З моїх очей градом котилися сльози.

— Проси прощения, — казала Амалія Францівна. — Хотя твой проступок не смыть ничем?

Уперше в житті мені хотілося бути мертвим. А потім я пішов з уроку, приніс із дому брюки і дуже кльово відспівав на вечірньому виступі. Наступного дня я знову був піонером.