Марічка Галабурда-Чигрин: Пам'яти Анатолія Доценка

додано: 15-08-2007 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1187195180.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

• Суспільство •

До 40 - го дня смерти АНАТОЛІЯ ДОЦЕНКА

Сьогодні 15.8.2007 припаде 40 днів, як 7.7. на 43-му році життя у засвіти навічно від нас пішов Анатолій Доценко.

В мене, його хресної матері і близької подруги і в багатьох друзів Анатолія, з якими я від дня його смерті, у щоденному телефонічному чи електронному зв’язку, існують великі сумніви, що в основу Анатолія хвороби і смерті лягли природні причини. Є підтвердження того, що його два рази троїли. А скільки його до безтями били! Анатолій говорив, що, за ним продовжують стежити і в Москві і навколо нього в Київський період його там побуту, відбувалися якісь дивні події.

Ті, хто читав мої колишні статті пригадує собі, що я написала в “Вільна Думка” ч. 16 ( 2484) 20-26.4.1998 стр. 16 і 17 і в “Церква й Життя” ч. 16-17 –13-26 квітня 1998 стр. 10 і 11, нагадую:…”Два роки тому, в травні місяці, до мене зателефонувала з Києва відома особа, ( не називаю ім’я) яка почала розповідати про існування в Україні такого феномену, як “психотронна випромінювальна зброя, яка впливає на дії людини, яка контролює психіку людину, а в тім, українського народу”. Я уважно слухала цю розповідь, не підхопила цієї інформації, бо подумала, що дана особа “збожеволіла” й говорить якісь казки.

Про існування об’єкту Чорнобиль – 2, в Україні писалося багато. В діяспорних ґазетах майже не згадувалося про цей об’єкт. На передодні 10 – ої річниці вибуху на ЧАЕС в Австралії, обширніше про цю справу згадував в одній з українських програм Лесі Ткач по радіо СБС, редактор ґазети “Вечірний Київ” – Віталій Карпенко, та він ніколи не довів своєї розповіді до кінця. Мене постійно інтриґувала ця справа, тим більше коли запиталася про те ґенерала Володимира Муляви. Він мені відповів, що: “про такі речі він зі мною говорити не буде”. Я все зрозуміла. “

Др. СТЕПАН ХМАРА - народний депутат України, в інтерв'ю для ґазети "Кієвскіє Вєдомості" він сказав, що: …"На прикінці 1996 року я помітив, що за мною стежать кілька осіб. Це співправіцники тзв. "сімки"." ...Степан Хмара, який є лікарем, відчуває і підозріває втручання якоїсь сили, але доказів не має і до ніякого конкретного випадку не може це прив'язати. Він твердить: …"Останнім часом вечорами, коли я повертаюся до кімнати в готелі, почало відбуватися щось не зовсім звичне. Раптом без причини різко підвищувався тиск крові. Тоді так само різко знижувався без будь-яких видимих причин. Охоплював стан пригнічення, боліла голова, Найдивніше, що це відбувалося лише в готелі. У відрядженнях й Верховній Раді я почуваю себе чудово. Сьогодні існують технології для опрацювання людського організму за допомогою високочастотних випромінювань. Ними можна лікувати людей або навпаки, погіршувати. “

Саме це Анатолій мені дзвонив. Повторююся, - Анатолій говорив і друзям і мені ще далеко до цього інтервю др. Ст. Хмари про ті ж самі симтоми, які в нього бували, коли він заходив до своєї квартири, й можливість того, що його стан здоров’я міг бути спричинений цілим рядом синтетичних речовин. А ми, ніхто не неповірили йому. Мені здавалося, що все Анатолієм сказане, - казка.

Повернувшись в Москву Анатолій опинився у якійсь ізоляції. Він казав, що дехто вважає, що дружба з ним не робить нікому честі, боялися з ним спілкуватися, тим більше, що він пожвавив свою діяльність в “Чеченському Союзі”. Я далека від того, як хресна матір, як подруга, яка знала дуже добре Анатолія й його характер, щоби ставити його на п’єдесталь слави.

Але, заслуги Його в просторі Засобів Масової Інформації – незаперечні. Як би там не було, вже ніхто з нас не довідається правди, що справді сталося з Анатолієм, а смерть молодої, здібної людини, яка ще багато могла зробити в інформаційному просторі в ім’я України, - невіджалувана. Був він невигідним багатьом в Москві.

Василь Коломацький, який з Москви переїхав в Торонто з приводу смерти Анатолія пише:

- “Анатолій з ранньої юності був борцем за Свободу. Наприкінці 1980-х, будучи 25-тирічним, він був членом “Демократичного Союзу” Валерії Новодворської, приймав участь у перших мітингах ДС у Москві. Потім переключився на створення українського молодіжного руху. У жовтні 1990 року він був одним із організаторів З’їзду української молоді СРСР, що пройшов у Москві. У 1990-91 роках він разом із московськими українцями і бельгійською українкою Марічкою Галабурда-Чигрин (нині мешкає у Сіднеї, Австралія) кілька разів проїхав усією Україною турами, що мали метою збудити українську провінцію для здобуття Україною своєї Незалежності. Він виступав на численних мітингах, приймав участь у роботі Інформаційного центру ( УЦІС) у Києві.

Пізніше, будучи багато років московським кореспондентом “Німецької Хвилі”, він висвітлював події у Росії, завжди захищаючи у репортажах тему Свободи і демократії. - … “Репортаж на радіо – це еквівалент виступу на сорокатисячному мітингу», - казав він. Усе своє життя він був свідомим українцем. Анатолій Доценко протестував проти війни у Чечні і співпрацював із чеченською стороною, як журналіст, допомогаючи донести світу правду про трагедію чеченського народу. Як журналіст він зробив вагомий внесок у розвиток демократії у Росії.

Смерть завжди вивищує людину. Знімає наліт побуту, залишаючи нам справжню суть – дух, те, що було зроблено особою для вічності. Головна тема Анатолія Доценка, як борця і як журналіста – тема Свободи, частиною якого все свідоме життя був покійний.

Чи Анатолій у 43 роки згорів сам чи був ліквідований службами безпеки – загадка для істориків. Мають право на існування обидві версії, є свідчення друзів, що висловлються і за версію отруєння і проти. Але пам’ятаймо, що смерть журналіста в наш час – завжди знак питання на адресу тих, хто цілеспрямовано викорчовував російську пресу протягом останніх 7 років. “Суверенна демократія” - це частково обмежений ГУЛАГ. Є й такий погляд. Хіба далеко ходити за прикладом? Згадаймо убитих українських активістів у Росії протягом останніх п’яти років?”

Мирослав Чмелик, - друг Анатолія, який постійно його відвідував:

“Пані Марічка, про вас багато чув від Анатолія. Надсилаю вам знимки з літа 1989 р. Це Акція Греко-Католицької Церкви. Наша ціль була охороняти голодуючих з України на Арбаті та охороняти Степана Хмару, який очолював акцію. Анатолій подавав по світі інформаціі про ту голодівку та мав зустрічі з журналістами Нюс Вік та преси ( Reuters, AFP, AP, UPI, BBC). В той час Анатолій зібрав групу 12 українців й іі очолював. Потім ми його обрали бути нашим представником в Москві. Ми збирали всі інформації про подіі Української громади. Створили Рух Московський. “Славутич” підтримували та Молодіжний клюб та багато що іншого. В той час відбувався З’їзд народних депутатів СССР. Ми підтримували Володимира Яворівського, Ростислава Братиня, Миколу Куценка, Миколу Антоновича й інших. Потім Рух перетворили в ОУНРух, очолював його з початку Петро Перепуст, а потім Віктор Гуменюк. На всіх Московських мітінґах я піднімав та носив великій прапор 2х4 метри блакитно-жовтий на бамбуковій палиці. В Україні тоді ще спали. Ми разом з Анатолієм робили велику справу. Коли Толя збирався до  Києва переїжджати, я просив його не їхати, казав, що там він  пропаде,  так  і  сталося.   Він мене не послухав.  Це комусь дуже вигідно було його з  Москви  любим шляхом видворити.  Він був єдиний рупор в Москві, який повідомляв світ правдивою інформацією про події і в Росії й Україні.

Згадав: Анатолія перший раз труїли ще в Москві в 1989 року в листопаді. Я відвідував його в лікарні, потім він втік бо треба було працювати на радіо, та сам лікувався, він колись працював в лікарні медичним братом. Дуже жаль, що віддійшла така людина у вічність. Він був моїм близьким другом.”

ЗБІРКА МАТЕРІЯЛІВ - 1

АНАТОЛІЙ ДОЦЕНКО про себе...

Матеріял зібраний з Його листів.

…”Я молода людина 38 років, ( 2002 року - МГЧ) виглядаю, втім, як кажуть усі, років на 30-32. 175 на зріст, стрункий, але не худорлявий. Ношу окуляри, обличчя – інтеліґентного кавказського типу. В Україні мене час від часу навіть сприймали за єврея.

Тут є теж певна історія. Коли я працював на радіо “Свобода” й в українському правозахисному Русі, батьки відкрили мені таємницю мого походження.

Виявилося, що я прийомний син. Жінка, котра мене народила – росіянка, а чоловік, котрий став моїм ґенетичним батьком – хтось з вихідців із Середньої Азії. Змішування азіатської та угро-фінської крови призвело до кавказського типу. Ці відомості стали для мене справжнім шоком, але нічого не змінили. Петро Могила був молдаванином за кревним походженням, Олена Пчілка – етнічною росіянкою. Запорізькі козаки взагалі намішали в собі десятки народів. Отже, справа не в тих ґенах, носієм яких ти є, а в твоєму свідомому відношенні до того народу, до якого ти належиш. Коли я навчив доньку в Москві української і продовжую бути патріотом своєї історичної Батьківщини, значить – я українець! Ні до якої іншої нації я не належу і ніким іншим себе не відчуваю.

Народився я на берегах Хопра, точніше - в районі Урюпинська.

Мої батьки з Амурської області Росії. Це так званий "Зелений Клин" або "Зелена Україна". Далекий Схід. Місцевість, котру 100 років тому під час "столипінскої реформи" царату заселили десятками тисяч вихідців з України. Саме там народилися й мої батьки, й навіть мої діди й бабки. Я – третє покоління українців Росії, а моя донька - четверте.

Mій батько – офіцер радянської армії – на той час служив саме там. Коли мені був рік з невеличким, ми переїхали до Москви. Тут я дожив до 4,5 років і по-дитячому вважав себе росіянином, бо мої батьки – значно зросійщені українці з Далекого Сходу. Єдине тоді, що мене зв'язувало з Україною – моя бабця, материна мама, котра теж народилася у 1917 році вже на Далекому Сході, але російської говорити так і не навчилася. Говорить вона приблизно так, як говорять старі люди по селах Східньої України. Суржиком, який значно ближчий до української, ніж до російської. Більшість часу я проводив з нею, і напевне, саме це зріднило мене з цією мовою й культурою. Втім, не знаю, бо розмовляв я, як і мої батьки, тоді виключно російською, хоча бабцю повністю розумів, та іноді говорив її словами.

Коли мені стукнуло 4,5 року ми переїхали на нову службу батька – в Україну! Конкретно – на Житомирщину, де помінявші протягом 10 років рівно три місця служби батька – я жив до 14,5 років. Отже, Україна з дитинства для мене не була чужа.

Втім, враховуючі тогочасні радянські реалії, мене завжди виховували як росіянина, як офіцерського синка. Я ходив виключно до російських шкіл, а від української мови мене у п'ятому класі по настоянню батьків звільнили. Бо невдовзі, через рік-два, ми знову повернулися до Росії. Але саме в Україні я вперше, років у 12-13, почав замислюватися над тим, який я, власне, росіянин? Адже всі в усіх колінах по обидвох батьківських лініях були завжди українцями! Коли мені виповнилося 14 років і я перейшов у 8-й клас, ми переїхали до Новосибірську. Тоді я вже чітко знав, що я українець, і вже не мав у тому жодного сумніву.

1981 року на військових зборах після 9-го класу однієї з новосибірських шкіл, ще за Брежнєва, я відверто заявив однокласникам та начальству військових зборів про свою впевненість у потребі виходу України зі складу СССРа і про самозахист національної культури та мови українців шляхом побудови самостійної держави.

Був скандал, невдовзі в мене страшенно погіршилося здоров'я, почалися приступи задушшя, крововиливи з носа, короткочасні втрати свідомості. Один раз, на пляжі, я ледь через це все не загинув. При тому всьому всі без винятку медичні аналізи були в нормі, і лікарі не знали, що й думати.

Тоді я ще не знав, що КҐБ вміє труїти незручних для них людей хімією. Багато років по тому всьому я зустрівся з одним із відставників-чекістів, який колись займався моїми “ділами”, і він з посмішкою признався мені, що “завдячуй своїм батькам, у тебе виявилося на диво добре природнє здоров'я”. Вважаю, що розжовувати не треба…

1983-го року, на другому курсі Новосибірського медінституту, вже за Андропова, на комсомольському зібранні за участю 400 студентів обидвох потоків курсу, у присутності викладачів і так званих “воїнів-інтернаціоналістів”, я голосно висловився проти сов’єтської агресії в Афганістані. Наслідком стало виключення з інституту і настирливi пропозиції декана, до якого напередодні заходили каґебісти, “пройти психіатричну експертизу”. Врятував мене батько, який тоді вже служив у Москві. Він пiслав мою матір, яка просто забрала мене та вивезла до Москви.

1987 року в стінах Ярославського державного універсітету, де я навчався на біологічному факультеті, і навчався на “відмінно”, разом із земляком з Нікополя, землячкою з Хусту, викладачем родом із Житомира, та одним із земляків з місцевого медичного інституту ми створили товариство “Відродження”, у програмних засадах якого проголосили нашу головну мету – сприяти виходу України із складу СССРу шляхом пропаґанди у широких колах українського народу ідеї державної самостійності.

Рік потому, все вже за Горбачова, мене виключили наприкінці 3-го курсу з ВУЗу, а деяких з моїх товаришів тягали на допити до КҐБ. Хотіли завести карну справу проти мене, але мене врятував наш викладач-татарин, який одночасно викладав у місцевій школі КҐБ. Згодом я повернувся до Москви і з головою поринув до правозахисного руху, як загальносоюзного, так і українського.

1988-го року відбулася моя зустріч з Чорноволом, і внаслідок цього виникла московська філія Української Гельсінської Спілки. За рік тут утворилася й філія Народного РУХУ. Тоді українське життя в Москві було дуже активним, особливо за рахунок українців-студентів та українців-аспірантів московських ВУЗів. Крім того, вся наша західна діаспора тримала зв'язок з Україною через Москву. Такі були реалії СССРа, навіть телефонний зв'язок з Києвом був через центральні московські вузли, що й говорити про авіасполучення або пошту…

Наприклад, західна діаспора перевозила мені до Москви нелегальну літературу, я віз її потягом до Києва, там мене зустрічав Дмитро Корчинській (потім – лідер УНА-УНСО), і разом ми таксівкою розвозили це по “блатхатах” в межах Київа, звідки то вже поступово розходилося по всій Україні.

У січні 1989 року я був затриманий в Києві й депортований потягом до Москви без жодних своїх речей, котрі залишилися у стінах київського політеху. Потім мені їх передали. З цієї нагоди я дав інтерв'ю українській службі радіо “Свобода”, а невдовзі отримав від них пропозицію стати їхнім кореспондентом у Москві.

1990 року я переїхав до Києва, де прожив та й пропрацював до 1995 року. Далі повернувся до Москви і по сьогодні живу тут з батьками, дружиною та донькою, котрій 9 років. ( зараз в 2007 р. Марійці 13 років - МГЧ)

З дочкою я від її народження розмовляв українською. Розповідав їй українські казки. Читав потроху українською. Навіть пару збірників українських мультиків пощастило придбати якось у нашому московському Культурному центрі. Причому розмовляємо українською ми з нею без купюр, тоб-то, повсюд. І вдома, і на вулиці, і в гостях – повсюд. Вона навіть читає й пише українською. Читає вільно, тільки іноді, коли зустрічаються незнайомі слова, перепитує. А ось пише із помилками, та це зрозуміло. Стане трохи старша, виправиться.

Я є громадянином Росії, бо в Україні часів 1991-1995 через мій особистий конфлікт з СБУ не наважилися надати мені українське громадянство, й я був змушений повернутися до Москви, до батьків, до моєї маленької другої батьківщини. Знаєте що це є, бути патріотом своєї держави з чужини, робити чималу справу для неї з ризиком для життя, й нарешті, повернувшись на історичну Батьківщину, зустріти абсолютно промосковську “українську” спецслужбу, котра просто намагається знищити тебе, назбиравши на тебе щонайбільше компромату? А потім ще й застосовує проти твого здоров’я хімічний вплив? До речі, питання про мою проблему з державою Кравчука з приводу громадянства піднімав на зборах Руху мій колишній начальник по прес-службі Української Гельсінської Спілки В’ячеслав Чорновіл напередодні своєї смерті, але нічого не змінилося. СБУ виявилася сильнішою за Чорновола, довівши йому теж свою промосковську силу. Знаю, що мене можна звинуватити у абстрагуванні, але перепрошую, зважаючи на мій життєвий досвід, то вже моє право...

Єдиний раз, коли я у своєму житті проголосував, відбувся при російському генсекові Черненку, коли мені виповнилося 18 років. Відтоді ніколи й ніде я не голосував. Звичайно, у Росії кожного виборчого перегону я міг би виконати своє “громадянське” право, але ніколи це не роблю, бо не вірю взагалі у здібності російської демократії, принаймні, щодо України. Чому? Поясню словами Винниченка, сказаними майже 100 років тому, - “російська демократія закінчується там, де починається українське питання”. Хіба, міг би доповнити цитату з Винниченка своєю власною варіацією: “російська демократія закінчується там, де починається будь-яке національне питання”.

Ще один чинник – всю свою журналістську кар’єру я працював для українських і російських редакцій радіо. Одночасно. Спочатку для української й російської Свободи, а тепер для української й російської Німецької хвилі. Отже, майже щодня доводиться не лише писати й зачитувати, але й спілкуватися з колегами у Бонні українською мовою.

Колись на початку 1990-х я очолював у Києві бюро УЦІС – інформаційної служби ОУН-б. Недовго, десь зо півроку або трохи більше. Кінець наступив тоді, коли я у телефонній розмові з одним із провідників організації відверто сказав йому, що вони не знають реальної ситуації в Україні, проте менторським тоном „надихають” нас тут на різні дурниці, над котрими нормальні люди сміються вголос. Керівництво ОУН прибуло до Києва і влаштувало „розбірки”, але я післав їх на Х.. і, не дочекавшися їхніх „висновків”, заявив про свою відставку. Вони її прийняли і зауважили, що знайдуть більше гідного представника. Я, до речі, для УЦІС працював абсолютно безкоштовно. Тим часом, вони „знайшли” колишнього мого заступника, котрий згодом „прихватизував” два приватні будинки, що їх викупив УЦІС для корпункту. Отож, через пару років ці хлопці прийшли до мене на поклін, аби я звітував у суді, що будинки належали саме УЦІС. Я їх виручив, сходив до суду. Але від подальших справ відмовився.

Дотепер у мене гарні стосунки з головою ОУН-б Андрієм Гайдамахою, з яким ми наприкінці 1980-х та на початку 1990-х працювали разом для української редакції „Свободи”. Бачив його останній раз 2002 року у централі в Києві, була дуже приязна й приємна розмова. Він здивувався, що мені вдалося виростити у Москві україномовну доньку.

Дуже заклопотаний роботою, та ще й сесія в мене, бо я студент-заочник 5 курсу юридичного факультету. Колись я провчився три роки на біологічному факультеті універсітету.

Маю чималеньку родину - трьох пенсіонерів, дружину та доньку, яких треба забезпечувати. Хоча дружина й моя мамця теж працюють. Тут, у Москві, дуже дороге життя. Лише на їжу на місяць на всю нашу родину треба понад 500 доларів. А разом з комунальними та побутовими видатками - понад 1000.

Не знаю, наскільки до мене підходить оте визначення про “леґендарність”. Колись, справді, моє прізвище знала вся свідома Україна, бо в історії новітньої України я був першим кореспондентом радіо “Свобода” – української та російської служб – що працював не з-за кордону, а безпосередньо з СССРа. Це був період від початку 1989 року і десь до кінця 1993-го. Втім, ще до свого кореспонденства мені довелося і потерпіти за Українську ідею, й потрапити на “гачок” органів.”

В цей день 40 днів з дня смерти, - згадаймо Анатолія Доценка в наших молитвах! Квіти понесуть мої друзі на свіжу могилу під Москвою! Хай буде Вічна пам’ять Анатолієві ДОЦЕНКОВІ - борцеві за СВОБОДУ !

Сідней, Австралія 15.8.2007

додано: 15-08-2007 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1187195180.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.