Кажуть, що діти часто бувають неуважні. Неправда. Просто вони помічають лише найважливіше. Справжня неуважність — це ознака примітивного життєвого досвіду і старіння. Все частіше з жахом помічаю в собі цю шкідливу рису. Через неї проґавила початок зими.

Не подумайте, я купила дітям зимове взуття, рукавиці-шарфики, простежила, щоб чоловік позатикав поролоном щілини у вікнах. Але на зиму навіть не глянула, мов на чужу. І мене це мучить.

Веде нас нещодавно приятель до себе в гості. Надворі страшенний сракопад. Саме так: сракопад. Ожеледиця — занадто доросле й неуважне слово. Ми ледве утримуємося на ногах, щоб не гепнутися. Приятель каже:

— Потерпіть. Через дорогу житлові будинки, там не слизько, бо сіллю посипають.— А тут що? — цікавимося. — А тут дитяча поліклініка.

Замість того, щоб обуритися, чомусь по-дурному радію. Уявляю, як ведуть мамульки діточок до лікаря на прийом і страшенно бояться впасти. Тому обов’язково падають. Мамулькам болять забиті місця, вони нервуються і сварять Верховну Раду вкупі з міською владою. Дітлахи впасти не бояться. Тому падають дуже красиво, весело й не боляче. У них рожевіють щічки, й болячки втікають.

Тільки послизнувшись і гепнувшись, я зауважила на гілках красивезні бурульки. Мої малі їх не смокчуть. Кажуть, екологія погана. Я їм не вірю. Мабуть, брешуть, щоб я не сварилася.

А я й не сваритимуся. Бо вчуся бути уважною. На вихідні піду з дітьми з’їжджати з гірки, поки не стану схожою на снігову бабу, а від зашпор не згинатимуться пальці. Повертаючись, відламуватиму солодкі бурульки. Від їхнього смаку всі відчуття загостряться. Вдома, впершись ліктями в шерегу мокрих рукавиць на батареї,  вдивлятимуся у віхолу й намагатимуся розгледіти уважні світи, в яких ніколи не дорослішають.