„Не треба було дивитись цей фільм...”, - крутилось у мене в голові після перегляду „Будинку коло озера”. Коли вийшла з кінопалацу, свавільно почала вдивлятись в у кожного, оповита марою стрічки. Буцімто фільм перенісся у реальне буття. Наче я й сама так завше і сприймала оточуюче.

Фільм, що згорнув у кілька вузлів химерну спіраль часу. Сюжет, що не трапиться у реалії ніколи, проте нашим відчуттям він близький. Герої, думки котрих прокручуєш опісля перегляду фільму, зростаючись з ними у єдине ціле. Випадки, що з нами трапляються і не відбуваються. Люди, що помирають, не встигши ввірватись у наші обійми.

Поштова скринька, що спробує поєднати тих, у кого на душі пустка. „Не треба було дивитись цей фільм, бо він про мене...” – повторювала моя подруга. Нереальні відносини, що випробовуються непереборною огорожею, званою навіть не відстанню, а часом. Хто кого: час виграє свої права у самотності чи самотність обкрутить навколо пальця час? Скажете неспівставимі учасники бою? Головні герої Алекс (Кіану Рівз) та Кейт (Сандра Баллок) так не вважають, бо ті відносини, що зародились у такій плутанині простору та часу, для них стали „справнішими за реальність”.

„Не треба дивитись цей фільм, якщо ви не хочете щораз озиратись, гадаючи, а чи не Він (Вона) закохана у мене майбутнього?”

Кохання не лежить під носом, не валяється під вантажівкою, воно втікає по лабіринту, а от з чого зроблені його стіни – розгадувати треба вже кожному окремо. Між Алексом та Кейт постає часовий лабіринт, що зовсім не бажає розвіятись вранішнім туманом.